Ми народилися в країні, яку на Заході на той час заведено було називати «імперією зла», але ми зростали у твердому і непорушному знанні того, що наша країна – СРСР – це країна добра і справедливості.
Це цілком природно: будь-кого з нас із дитячих років виховують нас в уявленні про те, що ми, протагоністи свого життя, зобов’язані бути на боці добра – і загалом до нього і належимо. Батьки, школа, вулиця, масова культура формують у нас це уявлення одночасно з критеріями того, що можна вважати добром і що необхідно вважати злом. На боці зла, відповідно, перебувають наші екзистенційні антагоністи.
Є багато визначень зла, але мені здається вичерпним таке: зло полягає у свідомому заподіянні страждань іншим заради задоволення власних бажань і потреб. Добро, відповідно, можна дефінірувати як принесення власних інтересів у жертву інтересам чужим. Щоб уникнути непорозумінь, неприпустиме дохідливо і лаконічно сформульовано в десяти біблійних заповідях і уточнено в кримінальному кодексі.
Дихотомічна перспектива, що припускає існування у світі кришталевого добра і дистильованого зла, видається інфантильною: дорослішаючи, ми привчаємося бачити світові явища і прояви людської душі як градації сірого – не в останню чергу тому, що самі чинимо чимало вчинків, які в дитинстві нам було заборонено здійснювати через аморальність; вибачаючи собі за свою недосконалість, ми судимо і решту світу м’якше.
І тим не менше, іноді нам трапляється стикатися з проявами безумовного, однозначного зла: такого, з яким, як нам здається, ніхто не може миритися і яке ніхто не може ігнорувати.
Я пам’ятаю день, коли прочитав новини про різанину, яку вчинили солдати російської армії в передмістях Києва, у квітучій Бучі. Я не надто вразливий, але, читаючи новинні статті про те, що трапилося, я відчув напад задухи і нудоти.
Війна Росії проти України тоді тільки розгоралася, звичка до читання фронтових зведень у мене ще не сформувалася. Але справа була і не в тому, наскільки нещадно і точно було передано в них жах війни.
Зайшовши навесні 2022 року в передмістя Києва – Бучу та Ірпінь – російські війська наказали місцевому населенню пов’язати на рукави білі стрічки на знак того, що вони не є комбатантами і не становлять загрози. На фотографіях з Бучі ці білі стрічки були всюди. Вони були на трупах українських велосипедистів, від нудьги вбитих російськими солдатами. Ними були зв’язані за спиною руки у розстріляних цивільних, звалених, як мішки, у підвалах будинків.
Я не міг уявити собі, що російські солдати, звичайні двадцятирічні хлопці, які ніколи до тих пір не вбивали, можуть лише за кілька тижнів озвіріти настільки, щоб творити таке з людьми, які нічим від них не відрізняються. Я був готовий приписати це звірство дії амфетаміну або якомусь містичному божевіллю, аби не думати про його побутову і природну природу.
Як і всі ми, я ріс на фільмах і книжках, що героїзують радянських і російських солдатів, і хоча за роки свого університетського навчання та дорослого життя я поступово усвідомив, наскільки міфологізована пропагандою історія моєї країни, навесні 2022 року я виявився абсолютно не готовим до злочинів російської армії в Бучі та Ірпені.
У мій світ вторглося щось, що неможливо було ні пояснити, ні виправдати, ні описати ніяк інакше, ніж банальним словом «зло». І, оскільки його творили мої співгромадяни, я відчував себе причетним до нього, відповідальним за нього. І я досі не можу повністю звільнитися від цього відчуття.
Того дня я багато телефонував і писав своїм друзям: багато хто поділяв мої почуття. З тими, хто намагався зі мною сперечатися, я надовго перестав спілкуватися – до того мене це злило.
Однак більша частина зрештою відвернулася вбік і вважала за краще вдавати, що нічого не сталося. Ті ж, хто говорив про Бучу, охоче купилися на пояснення пропагандистів: фотографії звірств російської армії – постановочні, це все провокація британських спецслужб, цього не було. Офіційною позицією російської влади з питань Бучі стало шалене заперечення. За висвітлення подій у Бучі багато хто, включно з Іллею Яшиним і мною самим (заочно), був засуджений до восьми років в’язниці.
За різаниною в Бучі послідували незліченні акти насильства проти цивільних. Бомбардування маріупольського театру, перед яким спеціально для російських бомбардувальників було величезними літерами написано «ДІТИ» – там справді ховалися сотні українських дітей, які зрештою загинули від прямого удару. Знищення маріупольського пологового будинку. Зняті на відео тортури і страти українських військовополонених…
У цій війні Росія невпинно поводиться як сторона безсумнівного зла: з погляду звичайної людської та релігійної моралі, з погляду базового виховання і з правового погляду.
Вторгнення в Україну жодним чином не було нею спровоковане і має суто загарбницький характер. Незліченні злочини російських військ добре задокументовані. Російська армія робить в Україні все, що фашисти – наш стереотипний, універсальний образ зла – чинили з росіянами в радянських військових фільмах, покликаних назавжди сформувати в нас однозначне засудження війни та окупації.
І тим не менше, російській владі вдалося зробити так, щоб необхідний їй відсоток населення підтримував війну, а майже всі інші перестали її помічати, пригнічуючи в собі і базові настанови виховання, і головні принципи загальнолюдської моралі, зрікаючись вимог релігійних вчень і відкидаючи могутні національні міфи, сформовані освітою і десятиліттями патріотичної пропаганди.
Виявляється, навіть у такій чорно-білій ситуації люди страждатимуть на моральний дальтонізм; ба більше, вони свідомо роблять собі щеплення зла, щоб жити з ним і не хворіти.
Те, що відбувається зараз із російським суспільством, відбувалося в минулому сотні разів в інших країнах. Але з моїм поколінням це відбувається вперше, відбувається просто в мене на очах, і мені тільки тепер стає зрозуміло, як саме злу вдається себе здійснювати. Мої відкриття тривіальні – проте особисто для мене вони від цього анітрохи не менш дивовижні.
По-перше, з’ясувалося, що зло ніколи не визнає себе злом.
Будь-якій людині, зокрема й убивцям, для існування необхідно усвідомлювати себе принципово доброю, а для виправдання своєї поганої поведінки вивертати картину світу навиворіт, так, щоб її аморальні дії поставали як дії етично обґрунтовані або принаймні вимушені.
По-друге: щоб дозволити людям чинити зло, порушуючи вікові табу, досить ввести їх у відповідний емоційний стан. Потрібно вселити катові, що він, насправді, жертва, яка несправедливо страждає від рук свого антагоніста, – і почуття несправедливості наповнить його праведливим гнівом, на хвилі якого він зможе подолати будь-які перепони моралі.
Досить знайти таку точку в хронології ваших взаємин, де якоїсь образи нібито зазнали від антагоніста ви, і уявити її початком конфлікту. Цю образу, часто уявну, можна роздути і розчесати так, щоб розпалити почуття праведного гніву і в підданих, і в медіа-пастви, і в себе самого.
Ні, це не Росія почала у 2022 році загарбницьку війну. Це Захід почав її сорок років тому, підступним обманом довівши Радянський Союз до розвалу, прийнявши до НАТО країни Балтії і підвівши свої війська до наших кордонів… І байдуже, що це фальсифікація, що США і Європа рятували росіян від голоду, відправляючи гуманітарну допомогу, що десятиліттями заливали Росію валютою, дозволивши в підсумку Путіну озброїти ту саму армію, яка вторглася в Україну…
Усвідомлення того, що ти займаєшся фальсифікацією і підтасовуванням, некомфортне, але набагато менш комфортне відчуття себе на боці зла: цього почуття і розуміння треба уникнути за будь-яку ціну, і самообман тут видається ціною цілком допустимою. Це моє третє відкриття.
Як ґвалтівник звинувачує у зґвалтуванні свою жертву, докоряючи їй провокаційною поведінкою, як вуличний хуліган пояснює напад тим, що на нього косо подивилися, так і держави мають виправдовувати переслідування інакомислячих та іновірців, репресії та загарбницькі війни провокаціями з боку своїх жертв, розчісуючи давні рани колишніх образ, які вже давно затягнулися.
Ці старі образи дозволяють призначити антагоніста стороною зла. Якщо антагоніст не вчинив нічого поганого, ці злочини йому приписують. Злочини, звісно, мають бути емоційно яскравими і мати символічний характер. Святотатства, зґвалтування і вбивства малолітніх підходять ідеально.
Одним із міфів російської пропаганди, що пояснювала телеглядачеві необхідність вторгнення в Україну в 2014 році, була історія про розіп’ятого українськими солдатами російського хлопчика, цілком вигадана кореспондентом російського телеканалу. Ця історія, розтиражована пропагандою, дозволила демонізувати українців і стати одним із виправдань вторгнення російських проксі на Донбас. А коли в результаті було захоплено український Донецьк, окупаційна влада влаштувала в ньому «Алею ангелів» – меморіал дітям, які загинули внаслідок обстрілів окупованого Донецька українськими військами. І цю «Алею ангелів» використовували як пропагандистський троп для підготовки громадської думки до повномасштабної війни 2022 року.
Зло буває дуже сентиментальним щодо себе, воно дуже собі співчуває і співчуває, воно шкодує себе з будь-якого приводу – рівно стільки, скільки це необхідно для збудження в собі праведного гніву щодо антагоніста. Виплекане в собі відчуття образи і несправедливо пережитого страждання лежить в основі будь-якого агресивного реваншистського режиму – зокрема, і того, на який закономірно перетворився режим Володимира Путіна. Це по-четверте.
І по-п’яте: звісно ж, зло пояснює собі законність і природність насильства щодо своїх антагоністів тим, що вони не є гідними співчуття, не є повноцінними, рівними йому людьми. Щоб не відчувати і не усвідомлювати себе злом, щоб дозволити собі насильство щодо своїх антагоністів, злу необхідно розлюднити їх. Це зазвичай здійснюється через відмову антагоністові в людяності, через порівняння його з тваринами або комахами, але ці способи, вже описані в хрестоматіях, як і все, промовлене вголос, втрачають частину своєї ефективності. А ось знущання, публічне приниження чудово працюють – тому зло передує насильству і пограбуванню тим, що мерзотно знущається зі своїх антагоністів, готуючись перетворити їх на своїх жертв.
Шосте: володіючи рідкісним злопам’ятством, зло при цьому напрочуд поблажливе до себе. Нескінченно завдаючи страждань іншим, навіть визнаючи за собою деякі «надмірності», воно дуже швидко забуває, що робило щось погане, і вважає, що потерпіла сторона теж не приділила своїм жертвам і мукам жодної уваги і, напевно, давно про них забула. Читаєш російські провоєнні Телеграм-канали і дивуєшся, до чого вони наївні: образ перемоги в цій безглуздій жорстокій війні для цієї публіки – возз’єднання з Україною, а точніше, її поглинання, – і мирне життя, де всі один одному забули всі колишні образи. Де росіяни, виходить, забули, що стратили, а українці – що стратили їх.
І ось сьоме, і, напевно, найвеселіше відкриття: до зла дуже швидко звикаєш. Відтоді, як фотографії з Бучі перевернули світ, усі ми встигли побачити масу інших фото і відео з війни в Україні. Знімки вбитих дітей, понівечених жінок, батьків, які ховають усю свою сім’ю. Відео солдатів в окопах, які в сльозах благають дрон, що завис над ними, про пощаду або сукають ногами в передсмертній судомі. Людські страждання, і безглузде і нещадне зло, що заподіює їх, стало частиною повсякденності. Відчуття гостроти зла притупилося. Його рутинність ніби нормалізувала його.
Ба більше: багатьом зло стало здаватися привабливим. Коли трапилася Буча, багато хто відмовлявся вірити у злочини російських солдатів, бо ототожнював себе з ними, і чинив опір думці про те, що тепер їм теж доведеться відчувати себе вбивцями. Однак тепер, коли вбивству винайдено безліч виправдань, коли вбивцям виписані індульгенції, коли злочинці героїзовані, чинити опір спокусі злом стає складніше.
А зло спокушає. Зло вміє винагороджувати, і воно винагороджує не тільки матеріально. Дозволяючи заробляти на вбивствах і грабежах, зло дає своїм адептам і ще дещо: свободу. Руйнуючи базові табу, зло дає тим, хто до нього долучився, свободу творити все, що завгодно, покладаючись виключно на свою силу. Сильних це почуття може п’янити, а слабких – вчити підлості.
І останнє. Той, хто одного разу скуштував зла, змінюється назавжди. Можна називати це посттравматичним синдромом і намагатися терапевтувати, але особистий досвід примикання до зла незабутній. Джин, випущений із пляшки, відмовляється повернутися в неї. Цинізм, байдужість до чужих страждань і навіть отримання з них задоволення, гнучкість моральних критеріїв, погляд на людей як на м’ясо – це досвід, що назавжди залишається в тих, хто причастився зла.
Незабутній і досвід смирення зі злом, співіснування з ним. Робота над собою, необхідна для того, щоб переконати себе в необхідності й виправданості зла, ментальна гімнастика, необхідна для того, щоб із міркувань безпеки або вигоди поміняти полюси добра і зла, гне моральний хребет людям, які займаються цією гімнастикою, назавжди роблячи його гумовим.
І я боюся, що життя нинішнього покоління вже отруєне. Ба більше, влада робить усе можливе, щоб отруїти і життя наступного покоління. У школах і навіть у дитячих садочках запроваджено так звані «Розмови про важливе» – пропагандистські заняття, які навіюють дітям із раннього віку, що вони ростуть у найсправедливішій і наймирнішій країні на Землі, яка лише вимушено обороняється від недругів. Відвідування цих уроків обов’язкове, а на батьків, які намагаються вберегти дітей від обдурення, доносять.
Антивоєнний рух усередині Росії, який ґрунтувався на міркуваннях моралі та людяності, до кінця третього року війни деморалізовано і фактично змирився зі становищем. Зрозуміло, у сьогоднішній Росії тих, хто бере участь у злі, незрівнянно менше, ніж тих, хто просто співіснує з ним, мірою сил намагаючись ухилятися від співучасті. Але і співіснування зі злом – це травмувальний досвід, який вчить мовчання і малодушності, вчить не бачити зла, відвертаючись від нього і дивлячись навмисно в інший бік, – і цей досвід формує людину на все життя, що залишилося.
Коли через досвід прямої участі в злі проходять мільйони, а через досвід співіснування зі злом – уся країна, це не може не змінити і країну, і людей, якщо не назавжди, то принаймні на термін життя цілого покоління.
Люди, які зробили вибір на користь зла, рідко каються щиро, хоча і навчені за необхідності з легкістю зобразити необхідне каяття, якщо того вимагають правила гри, що змінилися.
Якщо війна закінчиться перемогою путінського режиму – а отже, перемогою насильства, страху і брехні як головних форм впливу влади на суспільство, перемогою морального релятивізму, можна бути впевненим у тому, що і нинішнє, і наступне покоління росіян будуть безхребетними, а шанси Росії стати вільною країною будуть мізерними. Утім, виплекані пропагандою в політичному і моральному дальтонізмі діти будуть, звісно, плутати полярності добра і зла і цілком щиро вважатимуть, що живуть у найкращій країні на землі.
—
Дмитро Глуховський — російський письменник і журналіст
Читайте також:
- Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело
- Справжні скрєпи Росії – це насрати повсюди
- Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце»
- Як російські військові злочинці убили старосту села та мирних мешканців у Мотижині
- Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце»
- Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»
- Росія і весь світ мають мовчати, скорбіти, і спокутувати
- Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)
- «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»
- Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»