З часів сталінської депортації кримськотатарського народу минуло вже понад 80 років, майже чотири десятиліття тому, з 1989-го, кримські татари почали повертатися на омріяну батьківщину — до Криму.
За цей час родини побудували будинки, налагодили побут, вільно вдихнули, об’єднавшись з рідними та близькими. Жахи того періоду лишились в спогадах старших, як страшна легенда.
Але Росія, яка окупувала півострів 2014 року, знов перетворила страхи кримських татар на реальність. Те, що відбувається зараз з кримськими татарами, вони самі називають “тиха депортація”. Незаконна влада створює такі умови, що людина має або сама виїхати з півострова, якщо їй не подобається жити в окупації, або якщо вона чинить будь-який спротив і не є лояльною до окупантів, її переслідують, незаконно засуджують і депортують далеко від Криму.
Центр прав людини ZMINA моніторить ситуацію з правами людини в окупованому Криму з 2014 року. За цей час правозахисники зафіксували безліч порушень, особливо щодо журналістів, активістів і проукраїнськи налаштованих місцевих жителів. Станом на сьогодні росіяни утримують понад 200 політичних в’язнів, абсолютна більшість з них — 133 — кримські татари.
Виїхали, щоб зберегти свободу та життя
Родина кримського татарина, колишнього політв’язня Ріната Параламова була вимушена виїхати з окупованого Нижньогірська в Криму. У 2017 році Ріната, який категорично не сприйняв російську окупацію, викрали співробітники ФСБ РФ. Його катували струмом, намагаючись вибити свідчення проти інших кримських татар щодо нібито їхньої причетності до релігійної організації “Хізб ут-Тахрір”. Звинувачували його за статтею 222 кримінального кодексу РФ (“Незаконне отримання, збут, передача вогнепальної зброї, її основних частин, боєприпасів”). Схиляли до співробітництва з ФСБ, для цього погрожували членам родини кримського татарина.
Після тортур окупанти викинули Ріната біля вокзалу в Сімферополі, де його знайшли місцеві активісти. Щоб зберегти свободу і життя, він, його дружина та четверо дітей виїхали до Києва. Зараз вони живуть у Німеччині.
Сам кримський татарин їхній від’їзд з батьківщини теж називає проявом депортації, яку його родина переживає вже вдруге. Під час депортації 1944 року рідних Ріната відправили до Кашкадар’їнській області Узбекистану. По батьківській лінії вивозили з Нижньогірська, по материнській — з Красноперекопська. Сам чоловік народився у депортації, як і його два брати.
Його бабуся та тітка розповідали, що після депортації їх привезли до Узбекистану, поселили у якомусь бараку. У сім’ї на той момент було четверо дітей. Старшу доньку, тітку Ріната, ще в Криму під час окупації німці відправили на примусові роботи до Німеччини. Після війни їй вдалося повернутися додому.
“Вона в Берліні була. Розповідала мені, як під Бранденбурзькими воротами сиділа, просила хліба у людей”, — згадує Рінат.
В той самий час бабуся чоловіка по материнській лінії, тоді ще зовсім дівчинка, разом з іншими дітьми в Узбекистані ходили збирати шовковицю, що нападала з дерев, а охоронці їх за це ганяли. Те, що вдавалося назбирати, міняли на борошно. Потім робили з нього щось подібне до каші та їли. На тиф хворіли, багато людей помирало від голоду і хвороб.
Згодом депортовані кримські татари почали потихеньку облаштовуватися на новому місці, будувати житло. Місцеві по-різному ставилися: одні допомагали, інші навіть могли побити, називали зрадниками.
Бабуся Ріната, тоді вже молода дівчина, вирушила на лісоповал, щоб якось заробити на шматок хліба. Робітники валили ліс, а вона з іншими жінками сплавляла колоди гірською річкою. Працювала по коліно у крижаній воді, було дуже тяжко.
Вийшла заміж. Там же, в Узбекистані, народилася і мама Ріната.
До Криму родина повернулася 1989 року.
“Тоді як це відбувалося? Одна людина переїжджає, будинок в Узбекистані продає. Багато за нього виручити не виходило, тому що місцеві розуміли: зараз багато розпродаватимуть, оскільки кримські татари налаштовані повертатися додому. У Криму ж ситуація була зовсім інша, там, навпаки, житло подорожчало, адже з’явився попит”, — пояснює Рінат.
Тому робили так: хтось один приїжджав, купував будинок десь у селі. Потім приїжджав інший, жив разом із господарем, шукав щось поблизу. Потім третій… Ось так і виходило, що родичі та близькі знайомі оселялися поблизу одне до одного.
Це саме те, що кримські татари дуже цінують, — всебічна допомога близьким і бажання бути разом. У Києві, де Параламови жили до 2022 року, вони також оселилися поряд із знайомими ще з Криму кримськими татарами.
І навіть приїхавши до Німеччини, родина Ріната обрала місто, де вже жили інші кримськотатарські сім’ї, щоб бути поряд зі своїми. Вони досить тісно спілкуються, і це допомагає зберігати національну ідентичність та традиції свого народу.
Рінат Параламов з дітьми. Фото з сімейного архіву
Читайте також: Як людожерська Росія 33 роки не може змиритися з Незалежністю України
ФСБ вкрала нашу історію – ноутбук з сімейними фото
І справді, коли розмовляєш із кримськими татарами, дуже рідко чуєш слово “я”, набагато частіше – “ми”.
“Наприклад, на 18 травня (День депортації кримськотатарського народу 1944 року. – Ред.) збираємося, читаємо молитви за померлими. Інші обряди проводимо, радіємо разом, сумуємо разом. Коли разом, воно простіше жити”, — каже кримський татарин.
Хоча переїзд дався йому та родині нелегко.
“Це як виходить — одну книгу ви закриваєте, і все, що там було, залишаєте в минулому. А починаєте іншу, з чистого аркуша. І як воно буде, лише один Бог знає”, — говорить Рінат.
Намагаються підтримувати Параламови й тих, хто залишився у Криму та чиї рідні та близькі потрапили під репресії окупантів.
“Коли зі мною сталася та прикра ситуація, підтримка мого народу давала мені сили. Потім я навіть у Німеччині зустрічав людей, які пам’ятали мене ще з Криму, знали про те, що сталося зі мною… І мені від них нічого не треба, крім теплих слів підтримки. Цього достатньо, щоб людина трималася морально”, — пояснює кримський татарин.
Попри те, що живуть далеко від Криму, у зовсім чужій країні, Параламови намагаються зберегти національну ідентичність, вважають це дуже важливим. Головне, щоб людина відчувала приналежність до якогось етносу, якоїсь культури, вважає Рінат.
“І ми намагаємося це робити, хоча це і непросто за межами Криму, вдалині від більшості нашого народу. Найважливіше — це саме культура, комплекс понять, опорних точок світогляду, якщо можна так сказати. Те, як людина дивиться на світ, через яку призму”, — каже він.
З собою з Криму сім’ї Параламових вдалося взяти зовсім небагато речей, і навіть те, що було, майже повністю залишилося в Києві, бо виїжджали вже під час повномасштабного вторгнення. Брали з собою найнеобхідніше, бо думали, що від’їзд не буде довгим. Серед іншого — Коран. Так само, як свого часу 1944 року багато кримських татар, яких депортували з півострова, першою чергою забирали з собою саме його.
“Це наша основна книга, звідки ми черпаємо наші поняття, нашу силу. Ми з дружиною читаємо його, дітей навчаємо”, — пояснює Рінат.
Про що він дійсно шкодує, то це про те, що співробітники ФСБ РФ так і не повернули йому ноутбук. А там були усі сімейні фотографії.
“Тепер розумію, що треба було друкувати, але тоді, до окупації, здавалося — та навіщо? Ось вони, всі разом зберігаються, хочеш — дивись. А тепер їх немає, і це дуже прикро. Так що Росія забрала в нас не тільки дім, але й нашу задокументовану сімейну історію”, — говорить кримський татарин.
Попри все, сім’я дуже хоче повернутися до Криму й вірить, що це рано чи пізно станеться.
“Я мрію про це. Мрію побачити рідних насамперед друзів, сусідів, побачити Крим”, — каже Рінат.
Наші старші мріяли хоча б померти в Криму
Родині колишнього бранця Кремля, заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу, нині посла України в Туреччині Нарімана Джеляла довелося поїхати з окупованого Криму 2024 року. Це сталося після того, як чоловіка повернули на підконтрольну українську територію в межах обміну полоненими з РФ.
Левіза Джелялова. Фото з сімейного архіву
Його дружина Левіза такий від’їзд також називає тихою, або гібридною, депортацією.
“Бо це не про свободу вибору, а про умови, в які нас поставили. Наріман до Криму після звільнення не міг повернутися з очевидних причин. Тож ми з дітьми поїхали до нього в Київ, і цей переїзд дався дуже складно, зібралися за два дні, майже нічого не взяли із собою”, — каже жінка.
Свого часу рідні Левізи пережили сталінську депортацію 1944 року. Вона сама народилася в Узбекистані, жила там до восьми років. Каже, що добре пам’ятає повернення до Криму, і воно не було простим.
“Ми переїхали до Криму у 1991 році, це дуже складні часи були. Батьків не брали на роботу, й вони були змушені займатися городами, будь-яким підробітком, щоб просто прогодувати нас, дітей. Але якби ви бачили обличчя наших стариків… Вони були неймовірно щасливі, тому що знову опинилися на рідній землі”, — згадує кримська татарка.
Левіза пам’ятає мрію своїх бабусь і дідусів у засланні: хоча б померти в Криму.
“Уявляєте, проживши все життя, вони звузили свої бажання до єдиної мрії — щоб їхні могили були на батьківщині. І моїх двох бабусь і двох дідусів ми поховали саме в Криму. Вони хоча б трохи побачили його”, — каже Левіза.
І вона, і її батьки у засланні чули про Крим лише від старших. Вони розповідали про нього, як про найзаповітнішу мрію, рай на землі, де все цвіте, пахне, чекає на них.
Коли комусь вдавалося із заслання з’їздити до Криму, той обов’язково привозив з собою щось із батьківщини: кримські яблука, землю, воду… Всі збиралися у дворі цієї родини, щоб кожен скуштував по шматочку цього яблучка, випив по ковточку води, бо це — з Криму.
“Однак коли ми повернулися на півострів, те, як нас зустріли, показало, що це не рай, а щонайменше місце для виживання. Проте радість від того, що це наша рідна земля, перекривала все інше”, — говорить Левіза.
В Узбекистані її мати працювала провідною спеціалісткою фінуправління міста Гулістан Сирдар’їнської області. Завжди із гарною зачіскою, на шпильках — пам’ятає донька її в ті часи. У родини була трикімнатна квартира з лоджією в центрі міста, добре розвинена інфраструктура.
“Тобто умови гарні були для проживання. І тут ми все кидаємо та їдемо в Крим. Батько нас привіз до місця, де стояли три будинки, один з них — наш. І навкруги високі-високі колючки, вищі за мене, восьмирічну. Отак я вперше побачила свій новий дім, хоча, скоріше, це була землянка без підлоги. Але це був Крим”, — згадує Левіза.
Поступово поруч почали будуватися інші кримські татари, і так утворилося невеличке кримськотатарське поселення в Октябрському (кримськотатарська назва Біюк-Онлар).
Попри те, що у матері Левізи в Узбекистані була досить висока посада, на роботу в Криму її не брали. Через те, що вона кримська татарка. Батько підробляв будівельником, але це не була постійна робота. Мати вимушена була бути вдома, доглядати худобу, город.
“Все, що ми вирощували й здобували своїми руками, нас і годувало. Виручало дуже те, що в нас була корова: молоко, сметана, сир свої. А грошей майже ніколи не було, навіть на одяг”, — розповідає кримська татарка.
Вже пізніше, коли місцеві зрозуміли, що кримські татари — не якісь злодії, які “приїдуть і всіх поріжуть”, як стверджувала радянська пропаганда, а гостинні люди, що можуть допомогти в будь-який момент, ставлення до них в Криму почало змінюватися на краще. Але для цього мало пройти майже десять років.
“Найбільше мене дивує те, що, попри всі складнощі, в наших дідусів і бабусь навіть не було ненависті до людей, які з ними вчинили таку несправедливість. Що, переживши стільки жахливих подій, вони змогли зберегти людяність, щирість”, — каже Левіза.
Родина Джелялових. Фото з сімейного архіву
Джелялови вже рік живуть у Києві, але Левіза й досі відчуває, як їй не вистачає Криму. Тому що він для кримського татарина — це не просто батьківщина, а щось важливіше: місце сили та місце єднання.
“Розрив із Кримом для мене дуже болючий, дуже. Я ніколи не думала, що колись доведеться відчути те саме, що й наші старші під час сталінської депортації. Лише тепер розумію, наскільки їм було складно тоді перебувати поза Кримом”, — ділиться жінка.
Вимушений від’їзд з півострова — це біль кожного кримського татарина, тому, безумовно, це гібридна депортація, щоб залишитись живим, зберегти свою родину, стверджує вона.
І одразу уточнює: “Але треба розуміти, що переважна більшість кримськотатарського народу попри все проживає в Криму”.
Вони залякані окупаційною владою, лише їм відомо про складнощі та небезпеку життя в окупації, однак все одно вони нікуди не поїдуть, тому що це їх власна земля: вони півсторіччя відновлювали своє життя на півострові, повертались до своїх коренів не для того, щоб поїхати, каже Левіза.
“Я сама, якби не історія з Наріманом, не поїхала б з Криму. Ніколи”, — говорить вона.
З приходом Росії на півострів зберігати свою національну ідентичність кримським татарам стало складніше. До окупації, станом на 2014 рік, там працювали кримськотатарські класи та школи. Левіза розповіла, як вона сама, тоді вихователька у дитячому садочку, відкривала кримськотатарську групу.
“У кримських татар був свій телеканал АТР, дуже популярний. Саме з його створенням наша молодь почала розуміти, що розмовляти кримськотатарською — модно, почала тягнутися до того, щоб вивчати її, носити національний одяг”, — розповідає Левіза.
Працювало кримськотатарське радіо, виходили газети, журнали. Після 2014-го АТР закрили, створили замість нього зручний для окупантів кримськотатарський канал “Миллет”, який, по суті, транслює кремлівську пропаганду. Радіо також припинило мовлення, зараз закривається найстаріша газета “Крим”…
У дитячих садочках закрилися всі кримськотатарські групи, замість них створили білінгвальні — з вивченням двох мов: російської та кримськотатарської. Але, якщо подивитися на навчальні програми, використання останньої дозволено відсотків на 20, говорить Левіза.
“Тобто фактично можна привітатися, попрощатися і десь на занятті сказати, що ведмідь — це “аю” кримськотатарською. Це дуже мало, враховуючи те, що раніше ми весь час спілкувалися з дітьми лише нашою мовою”, — пояснює жінка.
Так само скоротили вивчення кримськотатарської в школах, залишивши для кримськотатарських класів пів години мови і пів години літератури на тиждень.
“Якби у місцевих було право вибору, вони б віддавали своїх дітей в кримськотатарські школи. Але ж вибору немає. Читати кримськотатарською немає чого, дивитися теж. Соціальні проєкти, які б можна було реалізувати, також припинили”, — каже кримська татарка.
Левіза Джелялова. Фото з сімейного архіву
Єдине, на чому зараз тримається її народ, на чому акумулювали всі сили — це розвиток кримськотатарської культури.
“Це є в Криму. І до цього дуже обережно треба ставитися, не сприймати, як згоду з окупацією. Як на мене, це шлях самозбереження як нації. Хіба у них є вибір? Немає. Бо єдине, на чому немає табу з боку російської влади на півострові, — це культура. Принаймні поки що”, — вважає Левіза.
Як приклад, вона навела одну з останніх виставок кримськотатарського художника Асана Бараша: біль відображається в кожній картині, там можна побачити всі переживання і хвилювання людей, які зараз перебувають в окупації.
“В будь-якому випадку культура розвиватиметься тільки там, де знаходиться більшість її носіїв. Безумовно, Крим — це Україна. Але в Києві я сприймаю себе як діаспору, тому що не разом зі своїм народом”, — каже жінка.
Левіза переконана: кримські татари мають зберігати свою культуру, національні традиції зараз, в окупації, щоб не втратити себе.
“Щодо нашої родини, раніше у нас був шлях до визволення Нарімана. Тепер він завершився, і розпочався інший — за повернення додому. Моє серце, душа там, з моїм народом, де б я не перебувала фізично. Для чоловіка це ще складніше, тому що він три роки був відірваний від людей взагалі й від Криму”, — каже Левіза.
—
Наталія Адамович, опубліковано у виданні Центру прав людини ZMINA