За підсумками останньої телефонної розмови з Путіним Дональд Трамп відмовився і від вимоги 30-денного перемир’я, і від запровадження додаткових санкцій щодо Москви, але запропонував саме Путіну написати меморандум, який має лягти в основу мирної угоди між Україною і Росією, знявши водночас з себе відповідальність за її досягнення.
Хвалькувата обіцянка завершити війну в один день обернулася феєричним фіаско.
Одним із центральних, якщо не головним мотивом Трампа впродовж останнього року була несамовита критика стратегії Джо Байдена (і європейців, які підтримували його) на українському напрямку. Мир, укладений за один або хоча б за сто днів, мав стати доказом її повної неспроможності та безумовним тріумфом трампівського транзакціонізму.
Чотири місяці потурання агресору, підірвані альянси, неспроможні погрози і поступки, які не принесли результатів, – все це виглядає сьогодні трофеями гонитви за цим успіхом і повним тріумфом стратегічної дипломатії Кремля, який відмовився прийняти "кота в мішку" за прояв сили і стратегічну прозорливість.
Про те, як це сталося, розмірковує директор проєкту Re:Russia Кирило Рогов.
***
Досить схоже, що Дональд Трамп увійде в історію дипломатії зовсім не феєричним укладенням миру в Україні, яке він обіцяв під час своєї передвиборчої кампанії і за яке мріяв отримати Нобелівську премію, і навіть не Авраамовими угодами, які виглядали справжнім проривом його першого терміну. Трамп увійде до неї своїми суперечливими, непослідовними, а часом скандально-спокусливими переговорами з Володимиром Путіним, в яких він сам, судячи з усього, став об’єктом маніпуляції і жертвою власних амбіцій.
Європейські лідери були приголомшені, коли зателефонували Трампу після його розмови з Путіним 19 травня, пише Axios, посилаючись на учасників розмови. Трамп повідомив їм, що щойно домовився про негайний початок прямих переговорів між Росією і Україною. На здивоване зауваження Зеленського, що такі переговори вже почалися, Трамп не знайшов, що відповісти, розповів учасник бесіди. Також Трамп повідомив, що, всупереч колишній узгодженій позиції, більше не наполягає на 30-денному перемир’ї і не збирається чинити на Путіна додатковий економічний тиск.
Підлітково-захоплений пост Трампа з приводу розмови з Путіним не багато дає для розуміння підсумку двогодинної розмови. Натомість російське бачення цього підсумку було докладно викладено у коментарі помічника Путіна Юрія Ушакова: розмова була вкрай конструктивною, сторони домовилися про обмін ув’язненими, а також про розвиток двосторонніх, зокрема й економічних, відносин і про взаємодію з різних аспектів міжнародного порядку денного, зокрема з іранської проблеми.
Цей коментар підкреслює, що переговорний процес між Вашингтоном і Москвою мислиться тепер як такий, що йде окремо від питання українського врегулювання і розвивається вкрай конструктивно. У той час як переговори між Москвою і Києвом повинні йти без участі США – і увінчатися успіхом, оскільки у відносинах Трампа з Кремлем панує повне взаєморозуміння.
За таке розщеплення переговорів, що відсуває питання про російську агресію проти України і зупинку війни на їхню периферію, російська делегація виступала з першої російсько-американської зустрічі в Ер-Ріяді. Але активність Зеленського та європейської коаліції підтримки України протягом трьох місяців утримувала Трампа від цього кроку.
У розмові з європейськими лідерами Трамп також повідомив, що запропонував Путіну розробити "меморандум", на основі якого буде укладено мирну угоду. І ця переуступка стороні-агресору медіаторських функцій в ініційованому ним самим мирному процесі, власне, і може виявитися новим брендом Трампа в історії дипломатії.
Чотири спроби Трампа
Телефонна розмова з Путіним – це вже четверта за чотири місяці спроба Трампа домогтися прориву у відносинах з російським диктатором. Старт першому переговорному треку дала їхня перша телефонна розмова, що відбулася за ініціативою Трампа 12 лютого, після якої він написав, що російсько-американські переговори починаються негайно, і був сповнений сподівань на швидкі зустрічі з Путіним у Москві, Вашингтоні та Ер-Ріяді.
Ер-ріядський переговорний трек продовжився зустріччю делегацій, очолюваних міністрами закордонних справ Сергієм Лавровим і Марко Рубіо, і зайшов у глухий кут наприкінці березня після невдалого перемир’я в повітрі, яке обернулося посиленим бомбардуванням українських міст з боку Росії.
30 березня Трамп пригрозив, що введе проти Росії 25-відсоткові мита. Однак замість цього вже 3 квітня зустріч спецпосланців Стіва Віткоффа і Кирила Дмитрієва у Вашингтоні дала старт новому переговорному треку. Від першого він відрізнявся вищим рівнем "інтимності". Без помічників і навіть без власного перекладача Віткофф перетворився на прямого транслятора побажань Кремля безпосередньо Трампу. Віткофф двічі їздив до Путіна протягом квітня, а Трамп знову був сповнений надій і писав у своїй мережі, що прорив настане з дня на день.
Однак, незважаючи на обіцянки і поступки Білого дому (офіційне визнання Криму російським і скасування всіх (!) санкцій, введених з 2014 року), цей трек також закінчився провалом до кінця місяця, коли Москва відкинула "остаточні мирні пропозиції" США. Представники адміністрації Трампа знову заговорили про зміну підходу до Москви, якщо вона не погодиться на 30-денне перемир’я.
10 травня європейські союзники України висунули Росії ультиматум про припинення вогню, відмова від виконання якого мала стати спусковим гачком для посилення санкцій. Однак після нічної пресконференції Путіна, у якій той натякнув на можливість зустрічі з Трампом у Стамбулі, ультиматум забули, а Трамп заявив, що готовий їхати на зустріч, яка покладе край "кривавій бані". Але за 12 годин до початку переговорів Путін дав зрозуміти, що не збирається в Стамбул (→ Re: Russia: Американська мрія). Так провалилася третя спроба Трампа.
Проте, подібно до палкого коханця, який не може повірити, що його відкинули, і продовжує сподіватися, що наступного разу обов’язково завоює прихильність предмета своєї адикції, Трамп уже на наступний день заговорив про те, що для досягнення прогресу в переговорах щодо України (саме так!) йому необхідно зустрітися з Путіним особисто. Але знову отримав замість зустрічі лише телефонну розмову, яка, проте, привела його в стан юнацького захоплення.
Повторюваний патерн чотирьох невдалих переговорних треків Трампа помітний неозброєним оком. Кожен новий тур починається за ініціативою американського президента, на початку перемовин Вашингтон анонсує нові поступки Москві та нові обіцянки в разі їхнього успіху. Наштовхнувшись на твердість Кремля, він починає обережно погрожувати санкціями.
Переговори перериваються, а Білий дім шукає дипломатичні можливості для їхнього відновлення в новому форматі, закритішому й особистіснішому, щоб уникнути необхідності приступати до реалізації власних погроз. Ця поведінка категорично суперечить не тільки звичайним переговорним стратегіям самого Трампа, в яких декларувалася важливість виступу з позицій сили і подальшої готовності до транзакції, а й узагалі всім переговорним канонам, в яких послідовність позиції і достовірність погроз є непорушним правилом.
Чотири версії
Існує кілька трактувань, які претендують на пояснення продемонстрованої Трампом дипломатичної аномалії. Перша – конспірологічна. Згідно з цією версією, вся справа в залежності Трампа від Путіна, що виникла за підсумками його численних поїздок до Радянського Союзу і Росії в допрезидентський, девелоперський період його життя.
Як будь-яка конспірологічна версія, вона підтримується аргументом про те, що відсутність фактичних підтверджень гіпотези аж ніяк не означає її неспроможність. Прихований важіль впливу цінний саме тим, що він прихований. Утім, причина існування конспірологічної версії лежить в іншій царині: вона є переконливою, оскільки пояснити те, що відбувається, виходячи з відомих передумов, умов і раціональної логіки, виявляється занадто складно;
Друга версія, навпаки, виходить із припущення про "геополітичну прозорливість". В її основі також лежить конспірологічне припущення – про те, що конфлікт із Заходом, інспірований Москвою, є пасткою для США, розставленою Пекіном. Метою її є втягування Заходу і США в широкий конфлікт із Росією. Бенефіціаром цього конфлікту стане Китай, який, не беручи участі в зіткненні безпосередньо і не несучи його колосальних витрат, виявиться ключовою геополітичною силою на його фінальному етапі.
У певному сенсі ця сюжетна арка повторює сценарій зміцнення США в ролі головної світової наддержави в роки Другої світової війни. Цю загрозу, яка широко обговорювалася в експертному співтоваристві в перші роки конфлікту, соратники Трампа знову почали педалювати в останній місяць.
Слабкість цієї версії полягає в тому, що протягом 2023-2024 років, на тлі обмежених поставок зброї Україні, Путін не виявляв особливих намірів до ескалації. Навпаки, заперечують опоненти теорії "китайської змови", нездатність домогтися військової перемоги і твердість західної коаліції стримували Путіна і змушували концентруватися на українському театрі. У той час як переговорна стратегія Трампа дозволила Москві перетворити українське питання на фактор розколу євроатлантичного партнерства.
У результаті погрози Путіна на адресу Європи та знаки підготовки до війни з нею набули фактично демонстративного характеру. Послаблюючи трансатлантичне партнерство, Трамп заохочує Путіна до погроз ескалації. При цьому в разі конфлікту в Європі загроза втягування США в нього буде набагато вищою, ніж зараз;
Крім того, стверджують прихильники традиційної ідеології стримування, війна в Україні – це репетиція нападу Китаю на Тайвань, рішення про який буде ухвалене залежно від того, наскільки ефективною і сильною буде відповідь Заходу на атаку Путіна проти України. У цій логіці виявлена Заходом і Трампом слабкість також наближає, а не віддаляє ескалацію.
Версія "китайської змови" не пояснює і відмови Трампа навіть від такого засобу впливу на Москву, як посилені санкції, що мало б виглядати вкрай бажаним як безпечний, але стратегічно важливий інструмент стримування Росії та демонстрації переговорної сили США. Ця стратегія виглядає тим більш виграшною, що поточна кон’юнктура нафтового ринку створює для неї сприятливі умови.
Третя версія – версія горезвісного "клина", який Трамп мріє вбити між Китаєм і Росією. Аргументи, що доводять неспроможність цієї стратегії, було багаторазово повторено, а у Москві та Пекіні вона є предметом насмішок.Чотири місяці ведення Вашингтоном переговорів з позицій слабкості скоріше зміцнили союз Росії та Китаю, виразно вказавши Кремлю, на чиєму боці – Вашингтона чи Пекіна – лежать сила, стратегічна послідовність і надійність обіцянок і погроз. По суті, стратегія "вбивання клина" з переговорного інструменту Трампа була перетворена на інструмент маніпулювання самим Трампом. Як зазначили Майкл Макфол і Еван Медейрос, фактичним результатом цієї стратегії наразі стало вбивання клину між давніми і надійними союзниками – США і Європою заради химерних пошуків прихильності геополітичного суперника.
Нарешті, ще одна версія, що пояснює поведінку Трампа, – "ізоляціоністська". З позицій ізоляціоністів, США повинні вийти з усіх конфліктів, у яких вони захищають "чужі" інтереси, зокрема з українського та близькосхідного. Оскільки зроблена спроба вийти з конфлікту, зупинивши при цьому війну, не вдалася, Трампу слід просто відмовитися від підтримки України.
Хоча ізоляціоністи представлені в оточенні Трампа, їхня стратегія навряд чи може бути реалізована в сучасному світі хоч скільки-небудь послідовно. Той простір, який США звільнятимуть своїм "відходом", природним чином займе Китай, перетягуючи на себе систему міжнародних альянсів і гарантій.
І український конфлікт цілком може стати першим досвідом такого роду. У разі реального відходу США з України та переговорного процесу звернення європейських лідерів до Сі Цзіньпіна як посередника і гаранта угоди з Путіним, що зберігає український суверенітет, виглядає не стільки навіть можливим, скільки природним. А Пекін, своєю чергою, буде вкрай зацікавлений продемонструвати свої посередницькі можливості та потенціал китайського арбітражу на кейсі, який виявився не по зубах Штатам, тим більше що на даному етапі Сі володіє більшими можливостями тиску на Росію, ніж Трамп.
Трамп проти Трампа: фіаско транзакціонізму
Як ми писали раніше, ще на початку лютого Трамп відкинув план Кіта Келлога, який передбачав тиск на обидві сторони заради пошуку компромісу. Києву, згідно з планом, Вашингтон мав погрожувати припиненням поставок зброї, а Москві, навпаки, нарощуванням цих поставок і посиленням санкцій (→ Re: Russia: Триста днів у пошуках срібної кулі). Ще 6 лютого Келлог викладав контури цього плану в інтерв’ю New York Post, а вже 12 лютого з ініціативи самого Трампа відбулася його перша розмова з Путіним.
Судячи з усього, у цей момент у американського президента визріла альтернативна концепція миротворчості. По суті, він пропонував обом сторонам – і Києву, і Москві – перспективу економічного співробітництва зі США, яка, за його задумом, повинна виглядати для них настільки заманливо, що примусить обидві сторони до компромісу і укладення миру. Як випливає з посту Трампа після розмови з Путіним 19 травня, він і зараз перебуває в упевненості, що ця стратегія є спроможною, втім, очевидно, скоріше у показушній, ніж у реальній впевненості.
Такий план, безсумнівно, мав імпонувати Трампу своєю цілковитою ортогональністю стратегії Байдена, транзакціоністським духом і тим, що виключав необхідність тиску на Москву, зокрема розмови про новий пакет військової допомоги Києву після того, як байденівський пакет буде вичерпано в середині року. З цього моменту згадки про нову допомогу Києву стають в адміністрації Трампа повним табу, а Келлог, який виступав за використання цього важеля, повністю відсторонений від переговорів на три місяці.
Судячи з усього, новий план розроблявся дуже вузькою групою наближених президента, що критично позначилося на його якості. У всякому разі, перший його крок – проєкт угоди з Україною щодо рідкоземельних металів обернувся конфузом: в Україні просто немає їхніх скільки-небудь значущих запасів Остаточна угода між США та Україною, втім, хоча й не виглядає настільки безграмотно-колоніальною, також містить мало конкретики. Про економічні пропозиції, які мали спокусити Москву, нам відомо менше, але, судячи з усього, вони теж носили досить химерний характер.
Водночас незмінна непоступливість Москви, яка на всіх трьох переговорних треках продовжувала наполягати на своїх максималістських вимогах, які, по суті, означають капітуляцію України, спиралася на демонстровану Кремлем упевненість, що російській армії вдасться нарешті переламати ситуацію на полі бою в 2025 році.
Путін продавав Трампу свою майбутню перемогу, а головним інструментом тиску на Трампа ставав при цьому сам Трамп. Точніше, його небажання надавати Україні нову військову допомогу, яке і надавало реалістичності сподіванням Путіна на реалізацію своєї військової переваги.
Страх Трампа перед необхідністю нових військових постачань давав змогу Путіну крок за кроком перетворювати його з могутнього вершителя доль, який упевнено зупиняє війну, в прохача, який висуває погрози тільки для того, щоб наступного дня від них відмовитися;наступного дня від них відмовитися і запропонувати нові поступки, і того, хто цілодобово очікує на відповідь російського диктатора – приїде чи не приїде він на зустріч, а потім отримує зневажливу відмову.
Міф, який має широке ходіння, стверджує, що тактику використання сили противника для досягнення власних цілей Путін почерпнув у східних єдиноборствах. Але більш правдоподібним виглядає відсилання до його досвіду співробітника спецслужб, який уміє намацати слабке місце об’єкта оперативного розроблення і тиснути на нього, не даючи йому викрутитися, доки мета вербування не буде досягнута.
Так чи інакше, поки нова військова допомога Україні залишалася для адміністрації Трампа табу, Путін залишався глухим до транзакціоністських обіцянок і прохань американського президента, змусивши його врешті-решт визнати своє безсилля, відмовитися від хвалькуватих обіцянок і майже буквально кинути Україну напризволяще агресора.
Одним із центральних, якщо не головним мотивом Трампа впродовж останнього року була несамовита критика стратегії Байдена (і європейців, які його підтримували) на українському напрямку. Мир, укладений за один або хоча б за сто днів, мав стати доказом її повної неспроможності та демонстрацією успіху трампівського транзакціонізму.
Однак чотири місяці потурання агресору, підірвані альянси, неспроможні погрози і поступки, які не принесли результатів, – все це виглядає сьогодні елементами феєричного фіаско цієї спроби та повним тріумфом стратегічної дипломатії Кремля, який відмовився прийняти "кота в мішку" за прояв сили і стратегічну прозорливість.
—
Директор проекта Re: Russia Кирило Рогов, опубліковано у виданні Re: Russia
Читайте також:
- Трамп визначивсь з напрямком розвитку США – пояснює історик-американіст з ФРН
- Гра без козирів: скандал в Овальному кабінеті, його причини та наслідки
- Світовий порядок 3.0 чи Хаос
- Ажіотаж у тумані транзакціонізму: чому шлях до успіху для Трампа починається в Києві
- Після трьох років повномасштабної війни рашистів проти України Захід починає розуміти: він слабший, ніж уявляв
- Про мирний план Путіна та страхи Заходу
- Американський талібан. Про що тепер мовчатимуть у США
+ Поки нема коментарів
Додати перший