Як ми люди, які живуть у 21 сторіччі, будемо захищати людину, її життя, свободу та людську гідність? Чи можемо ми покластися на право? Чи тільки брутальна сила має значення?
Я правозахисниця і багато років використовую право, щоб захистити людей та людську гідність. Зараз я знаходжуся у ситуації, коли право не працює.
Ми документуємо як російські війська обстрілюють житлові будинки, школи, дитячі площадки, музеї та лікарні. Ув’язняють та катують людей у фільтраційних таборах. Забирають у батьків та примусово вивозять дітей в Росію. Забороняють українську мову та культуру. Викрадають, грабують, гвалтують та вбивають на окупованих територіях. І як вся міжнародна система миру та безпеки ООН не може це зупинити.
Поки війна перетворює людей на цифри, ми повертаємо людям їхні імена. Тому що люди – не цифри, і життя кожної людини має значення.
Але людське життя не становить цінності для Росії. Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни. Росіяни застосовують насильство такої інтенсивності, щоб єдиним способом урятуватися було підкоритися та ідентифікувати себе із агресором. Росія свідомо завдає болю цивільному населенню, щоб зламати спротив людей, паралізувати волю до свободи та захопити країну. Тільки за останні три роки ми задокументували більше 86 тисячі епізодів воєнних злочинів.
Найскладніше документувати історії дітей. Одну із них я би хотіла вам розказати. Це історія 10-річного Андрія із Броварів поряд з Києвом. Коли росіяни почали бомбити міста у перші дні повномасштабного вторгнення, його батьки схопили дитину, документи, якісь нашвидкоруч зібрані речі, щоб виїхати подалі від територій, які штурмувала російська армія. На дорозі їх перестріла колона російських танків. Бронетраспортер наїхав на цивільне авто та проїхався по ньому. Андрій пам’ятає, що тато вже був мертвий. Але мама, яка сиділа поряд на задньому сидінні, була жива. За хвилину хтось силою витяг та жбурнув його на дорогу. Росіяни вистрілили в бензобак знову. Цей 10-річний хлопчик розказував моїй колезі, як на його очах в цій машині згоріли наживо його власні батьки.
Нема жодних виправдань таким діям. Як не було жодної легальної причини, щоб це зробити. Так само як нема жодної військової необхідності. Росіяни зробили ці жахливі речі тільки тому, що могли.
Гасло "never again" застаріло та більше не відображає реальність. Зло повернулося, і намагається знову утвердитися у нашій частині світу. І як правозахисниця, я хочу поставити просте питання:
Як ми люди, які живуть у 21 сторіччі, будемо захищати людину, її життя, свободу та людську гідність? Чи можемо ми покластися на право? Чи тільки брутальна сила має значення?
Відповідь на це питання визначить долю не тільки людей в Україні, Ірані, Судані, М’янмі, Венесуелі чи Нікарагуа. Відповідь на це питання визначить наше спільне майбутнє.
Never again vs Можем повторить
Важко ідеалізувати історію, коли добре її знаєш. Двадцяте століття принесло дві руйнівні світові війни, страшні колоніальні війни, мільйони загиблих та тотальне розлюднення людини, символом якого став Голокост та нацистські концтабори. Жахливі уроки минулого змусили до рішучих дій. Відповідальність за вчинене була переосмислена у гаслі "never again". Лідери держав створили систему ООН та підписали міжнародні конвенції. Декларація Шумана поклала початок єдиному європейському проєкту. Ідея, що кожна людина є вільною та рівною у своїй гідності та правах, стала новим поствоєнним гуманізмом.
Але якщо для західних суспільств кінець Другої світової війни ознаменував перемогу добра над злом, то для Центрально-Східної Європи це стало перемогою одного зла над іншим. Якщо нацистські воєнні злочинці опинилися на Нюрнберзькому трибуналі, то радянський тоталітарний Гулаг ніколи не був ані засуджений, ані покараний. Коли весь світ згадує загиблих у Другій світовій війни та каже "never again", Росія святкує день перемоги та вигукує "можем повторить".
Права людини, прогрес та мир нерозривно пов’язані. Держави, які грубо порушують права людини, становлять загрозу не тільки для своїх власних громадян, але й для миру та безпеки світу в цілому. Це ніби відомі та вистраждані уроки історії. Але протягом десятиліть cвіт закривав очі на те, що робить Росія.
Путін крок за кроком знищував російське громадянське суспільство – вбивав журналістів, ув’язнював активістів, розганяв мирні демонстрації. Російські війська вчиняли жахливі злочини у Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Лівії, Сирії. Росія ніколи не була покарана. Путін переконаний, що може робити усе, що захоче.
На наших очах формується нова "вісь зла". Китай допомагає Росії обходити санкції та імпортувати технології. Іран постачає ракети та дрони. Північна Корея відправила на війну своїх власних солдат. Усі ці режими мають дещо спільне. Усі ці режими, які захопили владу у своїх країнах, мають однакове бачення, що таке людина. Вони розуміють людину як об’єкт контролю та відмовляють їй у свободі.
Свобода – то не про статті у міжнародних конвенціях. Без свободи немає навіть любові. Люди в несвободі не можуть голосувати за кого вони хочуть, говорити, що вони думають, любити тих, кого їм підказує серце, обирати якому богу вони хочуть молитися. Але якщо лідер накаже віддати власну матір на тортури, то люди в Північній Кореї це зроблять. Там вже кілька поколінь народилися та виросли у неволі. Недивно, що жоден іноземець не бачив у Північній Кореї кладовищ. Тільки любов не минає і потребує простору, щоб бодай подумки побути із найдорожчими. А життя людини у Північній Кореї не має значення. Їхній світ не просто авторитарний, він антилюдський.
Важлива не назва, а яке місце ідеологія, яку ти підтримуєш, відводить двом речам – свободі людини та насильству над людиною. Байдуже, справа чи зліва на спектрі розміщена ця система уявлень, як вона себе позиціює чи хто її лідери, не так важить навіть чи подобається тобі їхня риторика щодо захисту прав робітників, сімейних цінностей, збереження національної культури, то антиколоніальні заклики чи щось інше знаходить відгук у твоєму серці.
Авторитарні режими завжди мають однакові відповіді на те, яке місце відведено свободі людини та насильству над людиною. Для них свобода – це загроза, а насильство – це метод. І це має бути стоп-фактор, якими б правильними цілями вони не прикривалися. Попри різницю в ідеологічному спектрі це призводить до однакових результатів. Адже Другу світу війну у 1939 році розпочали лівий Радянський Союз та правий Третій Рейх.
Never again та міжнародна система
Я не знаю як історики у майбутньому назвуть цей історичний період. Але міжнародна система миру та безпеки, заснована на Статуті ООН та міжнародному праві, колапсує на наших очах. ООН пробуксовує та відтворює ритуалістичні рухи. Рада безпеки паралізована. Міжнародні принципи як незастосування сили, непорушність державних кордонів та повага до територіальної цілісності відкрито ставляться під сумнів. Хоча саме заперечення цих принципів у минулому столітті призвело до Другої світової війни.
Ми живемо в епоху турбулентності. Пожежі будуть спалахувати все частіше у різних частинах світу, бо проводка несправна і всюди іскрить. Міжнародний порядок зруйнований, і доведеться докладати багато зусиль, щоб його відновити.
Складається враження, що демократії до цієї відповідальності не готові. Покоління, які пам’ятають уроки Другої світової війни, відійшли. Нинішні покоління успадкували демократію від своїх батьків. Вони почали сприймати свободу та безпеку як даність. Вони ставлять під сумнів важливість Декларації прав людини. Вони перетворилися на споживачів цінностей. Люди розуміють свободу як можливість зробити вибір між різними сирами у супермаркеті. І тому готові обміняти свободу на популістичні обіцянки, економічні вигоди, ілюзію безпеки і в першу на свій власний комфорт.
Мені правда шкода, але десятиліття відносного спокою та сталого розвитку закінчилися. Навіть для західних суспільств, що вже казати про ті частини світу, які ніколи не мали такої розкоші. Не можливо побудувати рай, навіть якщо ти відділений океанами острів, коли частина світу кривавить масовим насильством. Десятиліття свободи, яку ознаменували падіння Берлінської стіни та розпад Радянської Союзу, закінчилися. На порозі – глобальні виклики.
До всього ми живемо у світі стрімкого розвитку новітніх технологій. Люди проводять все більше і більше часу у віртуальному просторі, який забруднений фейками та дезінформацію. Це призводить до того, що люди втрачають здатність розрізняти правду та брехню. Вони стають вразливими до зовнішніх маніпуляцій. Тепер мешканці однієї маленької громади більше не мають спільної картини реальності. Без спільної картини реальності люди не здатні на спільні дії. Без спільних дій як ми будемо долати ці глобальні виклики?
Людська природа незмінна, якщо реальність нас лякає, то ми будемо її заперечувати. Ми будемо вихоплювати із реальності ті фрагменти, які підтверджують нашу картину світу, ми будемо категорично відкидати усе, що в неї не вписується. Ми також будемо вимагати простих та швидких рішень, щоб повернутися у статус-кво, і голосуватимемо за тих політиків, які їх нам обіцяють.
Можна лікувати нежить присіданнями, щонайменше таке лікування не завдасть шкоди здоров’ю. Але якщо ми маємо справу із онкологією, то ціна простих рішень та зволікання із початком терапії буде високою.
Я скажу так: зламу міжнародного порядку передувала криза етики. Ми почали по різному трактувати гасло "never again".
Never again та криза етики
Для українців "never again" означає буквально наступне. Ми не будемо миритися із злом, навіть якщо воно в рази перевищує наші спроможності. Ми будемо чинити спротив злу, ми скажемо "ніколи знову" окупації, концентраційним таборам, знищенню цілих народів, вбивствам та катуванням. Ми будемо боротися за найменший шанс для наших дітей мати свободу жити без страху від насильства та самим визначати своє майбутнє. Для українців "never again" – це не просто слова. Ми довели це на полі бою.
Але для багатьох людей у західних суспільства "never again" звелося до того, що ми ніколи знову не будемо платити високу ціну за нашу свободу. Навіть якщо на кін поставлені наші власні життя, ми більше не хочемо ними ризикувати. Ми будемо йти на компроміс зі злом – тиснути руку Путіну, приїжджати на військові паради на Червону площу, будувати газові газопроводи, робити business as usual.
Ми будемо говорити, що ми за мир. І хоча ми не знаємо, як зупинити Росію, ми будемо вимагати припинити допомогу Україні. Ми будемо називати право на самозахист та спротив російської агресії "затягуванням війни". Ми нормалізуємо зло. Спробуємо із ним домовитися. Ми залишимо мільйони людей у сірій зоні, щоб усі ці роки правозахисники документували викрадення, катування, зґвалтування, примусове усиновлення українських дітей, стирання української ідентичності, фільтраційні табори та масові могили. Аби тільки це зло не торкнулося нас самих та не поширилося далі.
Але непокаране зло зростає. Росія – це імперія. А імперія має центр, але не має кордонів. Імперія завжди прагне до розширення. Саме існування вільного світу завжди становить загрозу для авторитарних режимів. Тут не можливо досягти компромісу. Ідея свободи може поширитися за межі їхніх кордонів. І тоді вони втратять всю владу.
Люди, які мислять виключно власним комфортом, мають типову проблему горизонту. Вони називають себе прагматичними. Вони прагнуть отримати вигоду тут і зараз. Їх не турбують загальнолюдські цінності. Але якщо ти хочеш майбутнє на кредитну картку, то не варто забувати, що рано чи пізно кредит доведеться віддавати разом із процентами.
Вчиться на наших помилках. За платіжками із дешевим російським газом приходять російські танки. Після окупації Криму та Донбасу, частина українців відійшли від потрясіння та виключили війну із новин як перемикач на пульті телевізору. Війна продовжувала лякати, але була далеко. А люди хотіли жити спокійним життям. Вони не хотіли брати відповідальність. Але потім настав день, коли вже ніхто не міг виключити війну із телевізора, і лишалося тільки хапати своїх дітей, документи, якісь нашвидкоруч зібрані речі, і молитися, щоб на дорозі не трапилися російські танки.
Never again та право сили
Путін розпочав цю війну не для того, щоб просто окупувати ще якусь частину українських територій. Путін розпочав цю війну, щоб окупувати та знищити всю Україну та йти далі. Його логіка історична. Він хоче вписати себе у світову історію. Він мріє відновити радянську імперію, розпад якої, за його власними словами, став найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття. Він відкрито декларує, що кордони Росії ніде не закінчуються.
Тому давайте говорити прямо: люди у Європі знаходяться у безпеці доти, поки українці продовжують стримувати російський наступ.
Але й життя людей поза межами Європи зміниться. Наш світ дуже взаємопов’язаний, і тільки поширення свободи робить його більш безпечним. Путін намагається переконати, що свобода, демократія, права людини та верховенство права фейкові цінності. Бо вони нікого під час війни не захищають. Путін намагається продемонструвати, що держава із могутнім військовим потенціалом та ядерною зброєю може зламати міжнародний порядок, диктувати свої правила всьому міжнародному співтовариству, і навіть примусово змінювати міжнародно визнані кордони.
Якщо Путіну вдасться, то це надихне інших авторитарних лідерів у різних частинах світу робити те саме. Міжнародна система миру та безпеки ООН більше не працює. Це значить, що усі країни світу будуть змушені інвестувати свої ресурси не в освіту, охорону здоров’я, розвиток культури чи підтримку бізнесу, не у вирішення глобальних проблем, як-от боротьба із бідністю, зміна клімату чи безпечний розвиток новітніх технологій, – а в зброю. Ми станемо свідками зростання кількості ядерних країн, використання ШІ як методу ведення війни, появі роботизованих армій та нових видів зброї масового ураження. Як зло не зупинити, то ми опинимося у світі, який буде небезпечний для усіх без винятку.
Це буде світ минулого. І це минуле не було великим. Це світ, де правила встановлює сильний, де більшість має сліпо їм підкорятися, а життя людини не має значення. Утриматися на верхівці ієрархії також потребує зусиль. Тому світ, де панує право сили, це завжди світ війн та масового насильства.
Never again та стійкий мир
Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – це та сама війна, просто в іншій формі.
Хтось може думати, що окупація краща бодай тим, що вона зменшує людські страждання. Але це твердження не відповідає дійсності. Окупація не зменшує людські страждання. Окупація робить людські страждання невидимими.
Після шести місяців мовчання Росія повернула тіло моєї колеги, української журналістки Вікторії Рощиної. На тілі були видимі сліди тортур, але не було кількох внутрішніх органів – очних яблук, мозку та частини трохеї.
Я знала Вікторію особисто. Вона була талановита, віддана журналістській професії та надзвичайно смілива. Влітку 2023 року вона поїхала на окуповані території, щоб написати матеріал про незаконні арешти та катування цивільних. І пропала. Ми вже знаємо, що її викрали, катували, таємно перевезли до Росії і утримували там у нелюдських умовах без жодного офіційного обвинувачення. Ми також знаємо, що вона не отримувала медичної допомоги, і за словами співкамерників, важила близько 30 кг. Але ми досі не знаємо, як вона померла.
Вікторія не дожила до свого 28-річчя всього кілька тижнів. Росіяни довго відмовлялися повернути згорьованим батькам її тіло. Вони досі намагаються приховати, що вони з нею зробили.
Моя колега Вікторія Рощина свідомо ризикувала своїм життям, щоб розказати світу, що Росія робить із людьми на окупованих територіях. Вона вірила, що правда має значення. Вона була переконана, що обов’язок журналіста показати обличчя зла та повернути людський вимір у політичні обговорення. І що тим самим вона зможе врятувати життя багатьом людям.
Якщо ми припинимо боротися, то нас більше не буде. Путін відкрито говорить, що українського народу не існує, так само як немає української мови та культури. Вже одинадцять років ми документуємо як ці слова перетворюються на свідоме винищення цілого народу. Російські війська вбили найбільшу кількість російськомовних українців, яких вони нібито прийшли визволяти.
На захоплених Росією територіях будуються нові військові бази, запроваджений терор проти мирного населення, у тюрмах утримують тисячі чоловіків та жінок, людей примусово мобілізують до російської армії, дітей у школах змушують співати російський гімн, а будинки та квартири українців віддають росіянам із далеких регіонів Росії. Прискореними темпами йде активна колонізація та підготовка до нового збройного наступу, де захоплені території будуть відігравати роль військового плацдарму.
Станом на зараз в окупації знаходяться близько 1 мільйона 600 тисяч українських дітей. Росія виховує із них нове покоління путінських солдат. У школи регулярно запрошують російських військових для проведення лекцій по патріотичному вихованню. Дітей із окупованих територій привозять до спортивно-оздоровчих таборів, де вони одягають військову форму, живуть в умовах казарми та вчаться користуватися зброєю. Російські медіа поширювали кадри шикування дітей у військовій формі в одному із літніх таборів у Чечні. За програмою перевиховання стежив особисто Рамзан Кадиров. Діти на відео кричали "Ахмат сила! Алах ахбар".
Після 14 років українські діти примусово отримують паспорт громадянина Російської Федерації. Після 18 років вони підлягають примусовому призову в російську армію. Іншими словами, вони підуть воювати та вмирати у будь-якій точці земної кулі, куди тільки вирішить Путін.
Never again та сила людей
Я знаю із власного досвіду, що коли ти не можеш покластися на право чи на міжнародну систему миру та безпеки, ти все-одно завжди можеш покластися на людей. Ми звикли мислити категоріями держав та міждержавних організацій, але звичайні люди мають набагато більше сили, ніж вони самі собі думають.
Подивіться на українців. Три роки тому ніхто не вірив, що ми можемо протистояти такій потужній збройній загрозі. Росія має право вето в ООН, ядерну зброю, могутній військовий потенціал, 140 мільйонів населення, нафту та газ, тобто багато грошей. Три роки тому не тільки Путін, але й інші країни давали нам від сили 3-4 дні. Я була в Києві, коли російські війська намагалися взяти його в кільце. Я пам’ятаю, як міжнародні організації евакуювали свій персонал. Але звичайні люди лишилися. Звичайні люди почали робити надзвичайні речі.
Звичайні фермери на тракторі скидали в канави російські танки. Звичайні лікарі проводили операції у підвалах будинків. Звичайні вчителі проводили уроки в зимові блекаути. Звичайні службовці утримували на плаву банківську систему. Звичайні громадяни об’єднувалися та рятували людей із завалів будинків, пробивалися в оточення із гуманітарною допомогою, організовували евакуації під російським артилерійським вогнем.
Я нікому не побажаю пережити наш досвід, але цей драматичний час дозволив нам проявити найкраще у нас самих – бути сміливими, боротися за свободу, виробляти складні, але правильні рішення, брати відповідальність на себе, допомагати один одному. Зараз як ніколи раніше ми гостро відчуваємо, що значить бути людьми.
А люди у цьому світі не просто спостерігачі. Недостатньо розуміти, що багато-де на світі простір свободи звужується до розміру тюремної камери. Наївно думати, що варто просто перечекати і все само собою налагодиться. Негідно тікати від відповідальності, зрештою, у нас завжди є власне слово та власна позиція. Ми не заручники обставин, а учасники цього процесу, ми не можемо лишити проблеми у спадок нашим дітям.
І я хочу, щоб ви знали, що наші діти досі малюють прапори України окупованому Донецьку, Маріуполі, Каховці, Бахчисараї та Ялті. І Андрій, який втратив тата та маму у розстріляній росіянами автівці, мріє стати футболістом та грати за національну збірну, і щоб батьки там на небі пишалися ним та казали, що це "наш син".
І знаєте що, якщо наші діти продовжують мріяти та боротися навіть в окупації, то у нас, дорослих, немає жодного права опустити руки. Чинити злу опір – не тільки морально правильна, але й найбільш дієва життєва стратегія.
Це наш із вами час. Іншого у нас немає. Цей світ творять люди. Своїми конкретними діями. І змінюють хід історії.
—
Олександра Матвійчук, правозахисниця, нобелівська лауреатка, голова Центру громадянських свобод; опубліковано у виданні Українська правда
Малюнок: Oleksiy Kustovsky
Читайте також:
- Як Росія викрадає українських дітей та з якими проблемами стикаються родини після їх повернення
- «Рідні не знають, чи живі діти». Коли Путіна покарають за викрадення маленьких українців?
- Шлях російських людожерів, Путіна та його подільниці Львової-Бєлової, до обвинувачення МКС
- Чим гаазький ордер для Путіна небезпечніший за санкції
- Міжнародний суд в Гаазі видав ордер на арешт Путіна. Що означає це рішення
- Українські діти вивезені окупантами в росію: порушення Женевської конвенції і злочин геноциду
- Злочини російських окупантів: Викрадення дітей, затримання і тортури
- Звірства російських фашистів: окупанти насильно вивозять українців із Херсонської області
- Воєнні злочини Росія проти дітей України
+ Поки нема коментарів
Додати перший