Багато хто виправдовує війну, стверджуючи, що Росію спровокували чиїсь дії — Вашингтона, Брюсселя, Берліна чи Києва. Проте, якщо дослідити останні 500 років російської історії, стає ясно, що імперська експансія та паннаціоналістичні ідеї — теми геть не нові.
Андреас Умланд — німецький політолог. Активний адвокаційний дієвець, який спеціалізується на сучасній історії Росії та України, а також на трансформації режимів. Він має ступінь PhD з політології Кембриджського університету та з історії Вільного університету Берліна. Умланд є доцентом політології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та аналітиком Стокгольмського центру досліджень Східної Європи при Шведському інституті міжнародних відносин.
Умланд надзвичайно продуктивний — щотижня публікує велику кількість статей, чим іноді змушує мене замислитися над «відпискою» від академічного середовища заради збереження ментального здоров’я. Водночас він працював у різних установах, зокрема в Оксфорді, Стенфорді та Гарварді, а також є засновником і редактором книжкової серії «Рaдянська та пострадянська політика та суспільство» і «Голоси України» видавництва ibidem Press. У фокусі його роботи крайні праві рухи в пострадянському просторі, європейський фашизм та геополітика Східної Європи.
У розмові з ним журналістка видання ЧИТОМО прагнула отримати суто політичні інсайти, бо Умланд не лише щодня пише, але й демонструє надзвичайно глибоку експертизу щодо регіону. Якщо коротко, то це — унікальна можливість поставити всі ті запитання, які ми довго відкладали. І перевірити реальність деяких політичних мрій, не запитати про які неможливо.
— На початку повномасштабного вторгнення ми разом із ПЕН започаткували проєкт «Діалоги про війну». Одним із найбільших викликів було зміщення фокуса від російського до українського погляду на світ. Багато людей досі сприймають Україну крізь призму російської культури, зокрема тому, що славістика переважно базується саме на російському підході.
Ви ж маєте унікальний досвід: пройшли шлях від російських студій до адвокації українського політичного бачення. Як відбулася ця трансформація?
— Мій інтерес до російської політики виник доволі рано, фокус був на їхньому ультранаціоналізмі. Частково це було пов’язано з моїм німецьким походженням і усвідомленням наприкінці 1980-х та 1990-х років, що розпад Радянського Союзу виявиться значно складнішим, ніж очікувалося. Моя академічна робота, включно з двома дисертаціями та магістерською працею, була присвячена таким представникам російського фашизму, як Владімір Жириновский та Олександр Дугін. Мене цікавили джерела агресії та ризики, з якими стикалася молода російська демократія в 1990-х роках.
З боку окремих людей були спроби демократизувати та деімперіалізувати Росію, аби створити російську національну державу, подібну до нормальної європейської країни. Проте ці зусилля залишалися маргінальними, і валідизований ризик провалу завжди був. Подібно до того, як це сталося з Веймарською республікою в Німеччині в 1920-х роках.
Я помітив паралелі між німецькими та російськими подіями ХХ століття, зокрема в контексті зростання екстремістських ідеологій. Попри те, що спочатку такі угруповання були маргінальними, проте з часом стали мейнстрімом у Росії.
В Україну я приїхав випадково. Мені запропонували роботу, я погодився і, як багато інших, закохався в цю країну. Я вважаю, що надзвичайно важливо розуміти ширший контекст російської політичної думки та ідеології, що виникли задовго до появи Владіміра Путіна. Ця війна — не лише війна Путіна. Її коріння сягає давніх ідеологічних процесів у самій Росії.
Путін лише реалізував те, що вже існувало в російському суспільстві, а саме — прагнення відновити імперську славу, попри внутрішні проблеми всередині Росії.
Читайте також: Російська культура — це троянський кінь, усередині якого танки, бомби та ракети
— Чи існує ризик, що вивчення російської культури — часто через програми, що називаються славістикою — може мимоволі перетворити студентів на послів російської культури? Я помітила, що багато талановитих колег, які завершили подібні програми, не мають знань про, наприклад, сучасну польську літературу. Коли проглядаєш навчальні плани, здається, що ці програми часто зосереджуються переважно на російській оптиці і дуже обмежено висвітлюють інші слов’янські культури. Це створює умови для їх маргіналізації. Що ви думаєте з цього приводу? Чи вважаєте, що створення окремих програм з вивчення України допомогло би протидії такої маргіналізації, надати Україні більше видимості?
— Так, невизнання української культури, існування нації й традиції є серйозною проблемою, що лише сприяє війні. Ця проблема стосується й інших народів царської та радянської імперій та етнічних груп всередині Росії, до вивчення й розуміння яких немає достатнього інтересу.
З іншого боку, ті, хто вивчає Росію, можуть зробити власний корисний внесок, зосередивши увагу на російському панславізмі, євразійстві, фашизмі та імперіалізмі. Ці ідеології недооцінювали, багато хто з дослідників Росії розглядав їх як маргінальні або неважливі. Нагадаю, що я німець, а, тому знаю, наскільки потужними та катастрофічними за короткий час можуть стати екстремістські ідеології — як це було в 1930-х роках. Ці ідеології потрібно ґрунтовно вивчати саме через вплив, який вони потенційно можуть отримати.
Зважаючи на статус Росії як ядерної супердержави та її вплив на глобальну політику, дивно, що так мало уваги присвячувалося тому, хто отримав владу там та як нею розпоряджається. У 1990-х роках у Росії була перспектива демократичного розвитку, але, мушу визнати, що з роками я стаю дедалі більш скептичним щодо ймовірності такого розвитку.
У своїх публікаціях я неодноразово стверджував, що має бути більше дослідницьких програм, зосереджених на російському імперському націоналізмі. Однак до нещодавна лише кілька людей у світі глибоко досліджували ці теми. Ми організували кілька семінарів, але широкої програми, яка би досліджувала ідеології таких постатей, як Дугін, Проканов, Глазьєв та багатьох інших, так і не зʼявилося.
Якби люди серйозно поставилися до того, що в 1990-х роках писали Дугін і Жириновський, вони побачили б підґрунтя всього, що згодом робив Путін. На жаль, ці попередження здебільшого проігнорувалися.
— Я помітила, що академічні російські студії часто романтизують Росію. Наприклад, шанувальники роману Федора Достоєвського «Злочин і кара» забувають, що Раскольников убив двох людей, включно з жінкою з інвалідністю, що кидає виклик романтизованому погляду на класову боротьбу.
Попри те, що ці студії позиціонують як спосіб «дізнатися про свого ворога», російські студії у США та Канаді, схоже, мали протилежний ефект. Навіть зараз багато хто не може зрозуміти агресію, яку транслюють звичайні росіяни. Які джерела цієї агресії? Чому звичайні росіяни висловлюють такі експансіоністські амбіції — наприклад, бажання домінування Росії у світі?
— Багато хто виправдовує війну, стверджуючи, що Росію спровокували чиїсь дії — Вашингтона, Брюсселя, Берліна чи Києва. Проте, якщо дослідити останні 500 років російської історії, стає ясно, що імперська експансія та паннаціоналістичні ідеї — теми геть не нові. Розуміння історичних закономірностей помічне в передбаченні нинішньої зовнішньої політики Росії й позбавляє необхідності зосереджуватися виключно на нещодавніх подіях у Європі чи США. Ще такі ключові російські письменники й історики, як Карамзін і Солженіцин, обговорювали питання зовнішньої політики Москви стосовно України, Білорусі та інших країн.
Дослідники розглядали Росію або крізь антикомуністичну, або через прокомуністичну призму, часто романтизували її як екзотичну, проте небезпечну.
Обидва підходи хибні, бо ігнорували головне — імперську традицію Росії. Вивчення російської історії показує тяглість таких традицій, і це можна було усвідомити ще 30 років тому як катастрофічну загрозу.
Моя дисертація про Жириновського підкреслювала не лише інтелектуальну, а й політичну важливість усвідомлення екстремістських ідеологій у Росії. Його підтримка російсько-чеченської війни була ключовою в суспільному сприйнятті, а ідеологія відіграла значну роль у формуванні деяких політичних рішень усередині Росії. Попри такий вплив, постать Жириновського недостатньо вивчена, йому присвячено замало академічної літератури.
— Дивовижно, проте в Україні Жириновського часто сприймали як клоуна. Ваша робота в серії «Радянська та пострадянська політика і суспільство» висвітлює ключові відмінності у функціонуванні суспільств. Зокрема, існує різкий контраст між ієрархізованим російським суспільством та більш горизонтальною, аристократичною структурою України.
Пригадую, час свого аспірантства — я тоді відвідувала Москву та Санкт-Петербург. У перші роки існування соцмереж я запропонувала створити фейсбук-сторінку для поширення інформації про нішеві конференції в Європі. Молода жінка, років двадцять із хвостиком, здивувалася й сказала, що такі ініціативи повинні виходити від голови нашого естетичного товариства, якому понад 90 років, і який ніколи не користувався комп’ютером. Вона непокоїлася, що ініціатива може вийти з-під контролю.
Цей досвід ілюструє суттєву відмінність між нашими суспільствами, які під час радянської епохи і після неї часто зображувалися як «братні народи». З віком я усвідомила, наскільки Україна і Росія насправді відрізняються. Які, на вашу думку, історичні або системні причини таких відмінностей? Чи пов’язані вони з нашими політичними системами чи культурними наративами? Якими, з вашої точки зову, є ці відмінності?
— Перш ніж переїхати в Україну в 2002 році, щоб викладати в Київському університеті імені Шевченка та Києво-Могилянській академії, я два роки працював у Єкатеринбурзі з проєктом Civic Education Project та Фондом Боша в Уральському державному університеті. Єкатеринбург має певні демократичні традиції й є більш культурно плюралістичним за інші російські міста, проте там усе ще панує жорстка ієрархія.
Мені близьке те, що ви описали як напіванархічну душу України та легкість у налагодженні зв’язків. Відкритість України робить її неймовірно привабливою. Коли я вперше приїхав у Київ, він був переважно російськомовним містом, але відчувалася його доброзичливість та легкість. З часом я вивчив українську й побачив, що люди різного походження почуваються тут удома.
Разом із Павлом Клімкіним я написав про спільну постколоніальну культуру серед східноєвропейців, зокрема поляків, чехів, українців та естонців. Спільний досвід приналежності до колишніх імперій відрізняє їх від націй із імперськими традиціями — Німеччини, Австрії, Франції, Росії, Сербії та Туреччини.
У 2004 році я заснував наукову серію «Радянська та пострадянська політика і суспільство», у якій наразі майже 300 томів. А з 2019 року працюю над серією «Голоси України», до якої входять як академічні, так і неакадемічні праці журналістів, митців та інших авторів, пов’язаних із Україною. Незабаром ця серія досягне 100 томів.
— Неймовірно.
— У серії «Голоси України» наразі опубліковано чи анонсовано близько 80 томів, ще 20 на стадії підготовки. Ми маємо досягти сотого тому вже найближчим часом, можливо, до кінця цього року або на початку 2026 року. Успіх академічної серії «Радянська та пострадянська політика і суспільство» свідчить про сталий інтерес до теми. Серія охоплює широкий спектр тем: від політичного екстремізму до розвитку громадянського суспільства — і ми з нетерпінням чекаємо на нові цікаві наукові публікації, зокрема та особливо про Україну.
— Це дуже цікаво й корисно для тих, хто вивчає Україну, а надто враховуючи, що це джерело первинних текстів від широкого кола українських авторів, зокрема політиків. Але мені цікаво, скільки виборців насправді читають такі матеріали, себто як ми можемо перейти до цього іншого бачення на ширшому рівні? Як зробити знання доступнішими для ширшого кола читачів, уможливити вплив?
— Кількість продажів книжок цієї серії не така велика, як я очікував, попри війну, що досі триває. Частково це пов’язано з тим, що видавництво ibidem Press — це невелике німецьке видавництво, ефективне, проте маловідоме. На відміну від багатьох великих німецьких академічних видавництв, ibidem Press не стягує з авторів тисячі євро за публікацію, лише іноді за послуги, як-от форматування, редагування та переклад.
Упродовж уже кількох років ibidem Press має партнерство з Columbia University Press, що поширює англомовні томи серій «Радянська та пострадянська політика і суспільство» та «Голоси України» по всьому світу. Однак навіть із цією співпрацею продажі не вийшли на очікуваний рівень. Хоча обсяги продажів зростають, вони ще не сягли тисяч екземплярів.
Оскільки я безпосередньо не займаюся маркетингом або продажами, моя роль полягає в створенні контенту та забезпеченні наповнення цих серій. Іноді широкий вибір книжок може стимулювати попит, а надто коли вони отримують рецензії та увагу з боку знаних дієвців. Це захопливий аспект моєї роботи, хоча він більше схожий на хобі. Моя основна робота — аналітик у Стокгольмському центрі досліджень Східної Європи.
— Ви надзвичайно продуктивний. Якось я жартома хотіла заблокувати вас через постійний потік нових публікацій. Побачити понад 80 томів у серії про Україну — дещо приголомшливо, але надзвичайно важливо для академічного поступу. Академічна сфера відома своєю повільністю, і наявність великого масиву робіт має істотне значення для валідації досліджень, особливо для аспірантів. Ця колекція створює міцну базу для подальших досліджень. Чи є якісь інструменти або ідеї, як можна покращити роботу академічної сфери?
— Зараз відбувається певний інституційний розвиток у сфері українських студій, з’являються нові центри. У своїй роботі — нині більш журналістській та аналітичній, ніж академічній — я намагаюся інтегрувати українську тематику в широкі дискусії, що виходять за межі східноєвропейських або пострадянських студій. Я прагну, щоб українські питання з’являлися в журналах, на вебсайтах і в газетах, присвячених міжнародним справам і політиці, де Україну розглядали би як один із багатьох кейсів. Такий підхід допоміг би зробити Україну частиною загальних обговорень серед інтелектуалів, дослідників, науковців та інших аналітиків.
Зараз існують чудові майданчики, як-от The Kyiv Independent, Euromaidan Press і New Eastern Europe, а також академічні журнали від установ типу Києво-Могилянської академії, які вже індексуються в Scopus. Вони важливі для розвитку українських студій. Але справжній виклик — це вихід до ширшої аудиторії за межами спеціалізованих галузей.
Перевидання наявних текстів в новому контексті, наприклад, у складі колективного тому, було би корисним, навіть якщо деякі вважають це нетрадиційною академічною практикою. Наприклад, книжка Тетяни Журженко Borderlands into Bordered Lands: Geopolitics of Identity in Post-Soviet Ukraine в серій «Радянська та пострадянська політика і суспільство», яка складалася з раніше опублікованих статей, отримала премію — це демонструє, що перевидані праці можуть набувати нової актуальності. Переклади також мають вирішальне значення, бо дають змогу текстам стати частиною національних дискурсів в інших країнах, привертаючи увагу читачів, які інакше ними не зацікавилися би.
— Це саме те, про що я думала раніше. Для нас найбільш актуальний напрям, можливо, не східноєвропейські студії, а радше теми безпеки, громадянського суспільства й армії, тобто сфери, які зараз є особливо гострими в Україні. Поговорімо про ваш читацький досвід, чи добре ви володієте українською мовою, і чи читаєте українську літературу?
— Я не читаю українську літературу так часто, як хотілося би. Від початку війни в 2014 році мені складно встигати за всією академічною літературою у своїй галузі. Я слухаю наукові аудіокнижки під час прогулянок або фізичних вправ — дає змогу «читати» те, на що інакше не вистачило б часу. Більшість аналітиків в Україні зараз працюють у надзвичайно напруженому темпі, постійно продукуючи контент, а не зосереджуючись на особистому інтелектуальному зростанні.
Іноді я читаю українську художню літературу, особливо поезію, яка стала способом сублімування емоцій у важкі часи. Я іноді спілкуюся з поетами. Однак знайти час для читання заради задоволення — справжній виклик в Україні тепер.
— Як людина, яка провела багато часу в Україні, чи відчуваєте ви, що країна живе в режимі виживання? З погляду культурології, мене цікавить, скільки часу країна може протриматися в такому стані. Спочатку війна зруйнувала творче життя, багато людей зосередилися на волонтерстві. З часом українська література, здається, почала розквітати, навіть якщо поки не готова до масштабних романів про війну. Імовірно, потрібно більше часу, щоб осмислити ці події. Що ви про це думаєте?
— Дивовижно, що люди, живучи в столиці країни, де триває війна, навчилися віднаходити відчуття нормальності й рутинності. Багато західних аналітиків стурбовані ситуацією в Україні, але з моєї перспективи, усе функціонує доволі добре. Цієї зими, до прикладу, ситуація з електропостачанням була найкращою за останні два роки.
Українці демонструють стійкість, адаптуючись до нової реальності й знаходячи способи підтримувати звичне життя. Навіть повітряні тривоги стали певною мірою “нормальним” явищем, багато хто вже навіть не спускається в укриття, хоч небезпека не зникає. Ця витривалість свідчить про здатність українців пристосовуватися та жити в умовах постійної небезпеки.
— З огляду на вашу оптику людини, яка має німецьке коріння й живе в Києві, яким ви бачите розвиток відносин між Україною та Німеччиною в найближчі роки? Історично стосунки Німеччини з Росією були складними, але тісними, проте нещодавні події суттєво змінили цю динаміку. Яка ваша думка щодо того, як ця зміна вплине на українсько-німецькі відносини, особливо з урахуванням таких питань, як корупція та політичні процеси?
— Я з розчаруванням згадую минулу роботу, спрямовану проти проєктів «Північного потоку». Ідея Wandel durch Handel (змін через торгівлю) виявилася хибною, оскільки не враховувала наслідків втягування Німеччини та Росії в газопровідні проєкти, які унезалежнюють Росію від України. Цей підхід ґрунтувався на теорії миру, згідно з якою країни, що торгують, менш схильні починати війни одна проти одної. Однак, створюючи нові трубопроводи, ми перенаправили газові потоки з України до Балтійського моря, фактично розірвавши зв’язок між Україною та Росією. Це виправдовувалося потребою забезпечити мир у Європі, але насправді підготувало ґрунт для війни.
На щастя, репутація Росії в Німеччині істотно постраждала. Незважаючи на залишкові симпатії у Східній Німеччині, звідки я родом, ескалація війни в 2022 році загалом стала шоком для країни. Я вважаю, що це матиме тривалий вплив, зокрема на зближення між Німеччиною та Україною. З огляду на те, що багато українців зараз живуть у Німеччині та інтегруються в політику, академічну сферу й журналістику, я передбачаю, що у майбутньому українсько-німецькі зв’язки ще більше зміцняться. На цю зміну можуть вплинути не лише європейські процеси, але й потенційні зміни в політиці США, яка традиційно була основою західного партнерства України.
— Я маю провокативне питання. Виходячи з ваших досліджень фашизму, чи бачите ви паралелі між історичними фашистськими рухами та сучасними політичними тенденціями? З огляду на мої минулі спостереження за складними стосунки між Німеччиною та Росією, зокрема використанням тактики газлайтингу, мені цікаво, чи є схожа динаміка сьогодні.
— Останні події в США тривожать. Їх важко сприймати всерйоз, проте дійсно відбуваються. Нещодавно я написав статтю для «Української правди» та західних видань, де порівнював Україну 2010 року зі США тепер. У 2010 році до влади прийшов Віктор Янукович, і я припускаю, що президентство Трампа може завершитися у подібний спосіб через його деструктивну політику, що потенційно призведе до протестів проти його президентства.
Незалежно від долі самого Трампа, я передбачаю, що участь США у справах Європи, зокрема Східної Європи, зменшиться. Це ознаменує кінець епохи американо-європейських відносин і, очевидно, вплине на відносини між США та Україною. Історично США мали значний вплив в Україні, скажімо через такі організації, як USAID, Міжнародний республіканський інститут і Національний демократичний інститут, які відігравали важливу роль у розвитку України.
Однак усе змінюється. Європейські партнери, зокрема Німеччина, стануть для України набагато важливішими. Німеччина розчарувалася в Росії, і нині там проживає сотня тисяч українців.. Мій прогноз щодо українсько-німецьких стосунків є позитивним. Я вважаю, що вони можуть стати найважливішим західним партнерством для України в майбутньому. Німеччина — найбільша західна країна після США і географічно близька — природно стратегічний партнер для України.
— Звісно, Україна також підтримуватиме тісні стосунки з Польщею та країнами Балтії. Нещодавно я бачила й чула дещо цікаве у Швеції. Там була унікальна виставка, присвячена українсько-шведським відносинам. Там були представлені Конституція Пилипа Орлика, деякі предмети з Криму, артефакти Османської імперії та офіційне листування. Мене приємно здивували настрої, які висловлювали шведські політики під час мітингу 24-го лютого. Шведи переосмислюють історичні зв’язки й актуалізують їх. Розмірковують про необхідність нових альянсів у Європі, можливо, зі скандинавськими державами, країнами Балтії та Польщею. У їхніх дискусіях лунало питання, чи мають Франція або Німеччина бути ключовими партнерами, адже ці великі гравці досі не зайняли чіткої позиції щодо України. Процес формування нових альянсів триває.
— Мене приємно вразило, наскільки тісними партнерами України стали скандинавські країни, зокрема Швеція. Данія, Норвегія, Швеція та Фінляндія надають істотну фінансову підтримку, і це направду позитивна новина. Крім того, Велика Британія стала потужним союзником, попри на потужну російську іммігрантську громаду. Великобританія навіть підписала довгострокову угоду про партнерство з Україною — я вважаю, це обнадійливо.
Цікаво спостерігати, як нові партнери, географічно та історично далекі від України, так активно долучаються. Часто їхня підтримка більша, ніж від сусідів України, як-от Словаччини та Угорщини. Ці країни мають складні внутрішні проблеми й, схоже, ігнорують свої власні історичні конфлікти з Російською імперією.
Німеччина відіграє велику роль у цих відносинах. Я сподіваюся, що буде відновлено пряме залізничне сполучення між Києвом і Берліном, яке колись уже існувало. Загалом я позитивно оцінюю ці процеси.
— Багато хто в моєму оточенні вважає, що єдиним життєздатним рішенням є не перемир’я чи мирні переговори, а саме розпад Російської Федерації. Це передбачає визнання та легітимізацію корінних народів Росії як окремих суб’єктів. Хоча така ідея може здаватися надто далекою, сучасна історія показує, що значні зміни стаються дуже швидко. Що ви про це думаєте, як експерт?
— Ще кілька років тому я не вважав розпад Росії реалістичним сценарієм, але з кожним місяцем війни такий сценарій виглядає дедалі ймовірніше. Війна створює внутрішні патології, регіональні дисбаланси та соціальне напруження всередині так званої Російської Федерації, і це ускладнює збереження територіальної цілісності.
Зараз економіка Росії, поставлена на військові рейки, забезпечує їхнім людям, проте ця модель нестійка та саморуйнівна. Якщо буде досягнуто критичної точки, я сумніваюся, що Росія зможе утримати територіальну цілісність. Анексовані українські території, що «офіційно» стали частиною Росії, навряд чи залишаться такими. Крім того, виклик становлять Калінінградська область, Далекий Схід і Північний Кавказ.
Я можу уявити собі ефект доміно, коли економічні кризи, висока інфляція й загальне невдоволення знищать підтримку Москви.
Дії Путіна підривають вплив навіть тих інституцій, які ще утримують державу — федерального уряду, армії та Міністерства внутрішніх справ. Війна наразі підтримує режим, але водночас виснажує ресурси, а це веде до зростання агресії та напруження.
Може статися черговий крах, як було з розпадом царської та радянської імперій. Імовірність того, що Росія збереже свої нинішні кордони, поступово знижується, а її розпад стає більш імовірним, хоч і залишається непередбачуваним.
— Які приємні слова. Емоційно термін «так звана Російська Федерація» звучить для українців по-особливому. Як редактор серії «Голоси України», які погляди чи історії українських авторів, на вашу думку, найважливіше зараз донести до міжнародної аудиторії? Що допоможе сформувати й посилити український наратив та бренд України?
— Важко визначити, які історії є найважливішими для міжнародної аудиторії. Звісно, війна залишається головним наративом, і я ще три роки тому оголосив набір рукописів на цю тему для книжкової серії «Голоси України». Проте я вважаю, що книжки з історії, культури та повсякденного життя — пов’язані з війною або іншими темами — також важливі. Національні меншини України також дають цінну оптику.
З технічної точки зору, одним із найбільших викликів у публікації цих творів є якісний переклад. Професійний переклад дорогий, а продажі часто не покривають витрати. Хоча програми на кшталт Translate Ukraine Українського інституту книги допомагають заповнити цю лакуну, обмежене фінансування іноді змушує вдаватися до нестандартних підходів до перекладу. Ці методи не є ідеальними, але дають змогу не втратити важливі рукописи.
— Зрештою, українська література стрімко розвивається, навіть у складних умовах. Поезія стала потужним засобом вираження емоцій і переживання травми, вона глибоко відгукується читачам як в Україні, так і за її межами. З огляду на непередбачувану геополітичну ситуацію, важко сказати, яким буде наступний тренд. Однак після нашої розмови я бачу потенціал у таких сферах, як громадянське суспільство, безпека та військова тематика, а також у тому, як люди адаптуються до життя в умовах небезпеки. Як ви зазначили, Київ залишається яскравим і живим містом, де люди знаходять способи насолоджуватися життям, попри всі виклики.
— Ця стійкість дійсно вражає і може відіграти ключову роль у формуванні майбутніх подій. Здатність українців адаптуватися та знаходити способи зберігати відчуття нормальності та навіть почуття гумору попри війну, що триває, — це свідчення їхньої сили й рішучості. Така стійкість може надихати на міжнародну підтримку й солідарність.
Громади можуть розвивати нові економічні моделі та соціальні структури, стійкіші до зовнішнього тиску. Така адаптивність також може вплинути на стосунки України з іншими країнами, що потенційно призведе до зміцнення альянсів і партнерств, коли міжнародна спільнота визнає силу й рішучість України.
У підсумку, стійкість українців — це не просто механізм виживання. Це потужна сила, здатна змінити майбутнє країни.
— На цьому хочеться промовити: «Амінь»!
—
Ольга Муха, опубліковано у виданні ЧИТОМО
Читайте також:
- Потенційні наслідки, які чекають Україну без військової допомоги США
- Тисячі ракет, щоб зупинити російські танки. Які країни і якою зброєю готові допомогти Україні?
- Андреас Умланд – про минуле, яке спричинить жахливе майбутнє: чи закінчиться друге президентство Трампа так само, як перше Януковича
- Андреас Умланд: ті хто на Заході змирились із захопленням Криму Росією скоюють серйозну і небезпечну помилку
- "Вперше з 1945 року війна може прийти на європейську землю": європейці є свідками немислимого альянсу між Путіним і Трампом – прем’єр Франції
- Другий фронт, культурний
- Як Пушкін став зброєю путінського рейху
- Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію
- Культурний код "русского мира": Такого нормальні люди не їдять
- Чому й досі доводиться доводити, чому культура — доречна, мова – на часі, історія – важлива
+ Поки нема коментарів
Додати перший