На початку лютого в Україні відбулося кілька подій, які викликали сплеск злостивого задоволення у Москві. Ні, цього разу йдеться не про масові ракетні удари по українській енергетиці. Росії також не вдалося, попри м’ясні штурми, прорвати лінію фронту і вийти на оперативний простір.
Проте Кремль зумів досягти певного успіху в іншій площині – ментальній, спровокувавши суперечки між самими українцями, зазначає видання ZAXID.net.
1 лютого стало відомо про вбивство цивільним чоловіком співробітника ТЦК у Полтавській області. Згодом вибухи пролунали в Рівненському і Павлоградському територіальних центрах комплектування. А 3 лютого в медіа з’явилася інформація про те, що в Рівному завербовані РФ особи планували влаштувати великий теракт біля місцевого управління поліції.
Якщо відкинути другорядні деталі, то виразно вимальовується намагання зовнішніх сил провести лінію розколу між цивільними і військовими в Україні. На початку повномасштабного вторгнення ці спроби Кремля були безуспішними. Загальнонаціональна єдність, взаємна допомога й ентузіазм перед загрозою російської агресії стали запорукою успішної відсічі на першому етапі війни. Військові займали перші позиції за рівнем суспільної довіри. Їм довіряли і ними пишалися.
До військкоматів стояли довгі черги. ТЦК тоді, звісно, існували. Але у 2022 році вони ще не мали такої неоднозначної репутації, як тепер. Про «бусифікацію» тоді ніхто не знав. ВЛК намагалися проводити в рамках закону. А в армію подекуди не брали навіть повністю придатних і без броні. Та відтоді багато що змінилося. На жаль, не в кращий для національної єдності бік.
Почитавши коментарі в соціальних мережах і телеграм-каналах після резонансного вбивства у Пирятині та вибухів біля ТЦК, складається враження, що частково Росії все ж вдалося посіяти зерна недовіри й розбрату серед українців. Заспокоювати себе тим, що всі негативні коментарі в бік співробітників територіальних центрів комплектування – справа рук винятково завербованих Москвою шпигунів чи російських ботів, звісно, можна. Але, здається, така думка є хибною. І нічим іншим, як самозаспокоєнням. Мудрість державних мужів у тому, щоб сприймати реальність такою, якою вона є. Це, може, і не допоможе відразу покращити ситуацію. Але принаймні позбавить непотрібних ілюзій.
Щоб перемогти ворога, або спробувати зруйнувати його плани, потрібно вміти поставити себе на його місце. Зрозуміти, як він думає. Не секрет, що Росія розглядає внутрішню дестабілізацію в нашій державі як один з інструментів досягнення своїх військово-політичних цілей. Громадянське протистояння в Україні – це рожева мрія Путіна. Україні довгий час вдавалося зберігати суспільний консенсус й усвідомлення того, що внутрішнє протиборство може мати фатальні наслідки для збереження державності.
Повчальний історичний досвід, коли українці втрачали незалежність через внутрішній розбрат, мав би бути надійним запобіжником від будь-яких чвар. Але довга важка війна на виснаження й ігнорування державою низки системних прорахунків у процесах мобілізації створили небезпечну суміш. З’явилися лінії розколу і больові точки. Суспільна єдність похитнулася. Звісно, не без допомоги ворога. Але зусилля Кремля були б марними, якби українська влада й державний апарат демонстрували більшу ефективність і професіоналізм. А не тривалий час плили за течією, вдаючи, що нічого такого не відбувається.
Зразу ж після резонансних подій ми почули низку жорстких заяв від офіційних і публічних осіб. Командувач Сухопутних військ ЗСУ та очільник ОСУВ «Хортиця» Михайло Драпатий справедливо назвав вбивства військовослужбовців ТЦК «червоною лінією, яку не можна перетинати». За його словами, напади на працівників ТЦК є частиною «наростаючої хвилі зневаги до захисників України», яка раніше проявлялася в приниженні військових та агресії щодо них.
«Без справедливого покарання вбивць, зловтішників і зрадників ми отримаємо ще більше вбитих у тилу побратимів. В інших містах. В інших кварталах. На заправках, у супермаркетах, у під’їздах, на вулицях, які ми називаємо іменами Героїв», – написав Драпатий у Telegram. І закликав до «блискавичної та жорсткої реакції влади».
Волонтерка Марія Берлінська теж була дуже жорсткою. «Це – прецедент, який треба покарати жорстко, невідкладно, хірургічно точно. Перше – суд з вимогою максимально жорсткого покарання для вбивць. Друге – компенсація і повна соціальна підтримка родині загиблого бійця. Третє, і не менше важливе, – моніторинг всіх акаунтів, які зловтішаються смерті нашого військового. Ті, що за кордоном – забанити, оголосити підозри і поступово витягувати через Інтерпол, etc. Ті, що в Україні – пріоритетне залучення на обороноздатність країни», – висловила вона свою думку у Facebook.
Тональність дописів багатьох військових була схожою. Натомість представники цивільної влади не дуже активно коментували останні події. Володимир Зеленський, до прикладу, прямо не згадував про вбивство в Пирятині. Більшість українських політиків теж воліла промовчати з приводу останніх подій. Так, представники влади правильно вказували на замовників і головних бенефіціарів підпалів ТЦК і нападів на їхніх співробітників, але все ж ми не почули від них іншого – визнання своїх помилок та необхідності корекції підходів до мобілізації.
Проблеми у цій сфері є. І це не просто міфи й вигадки. У суспільстві існує великий запит на справедливість і законність. Зокрема, це стосується проведення мобілізації, захисту прав рядових військовослужбовців, проходження військово-лікарської комісії. Ігнорувати цей запит означає давати в руки ворогу серйозні карти, які він обов’язково спробує використати для розхитування ситуації всередині України.
Зараз потрібно будь-якою ціною утриматися від нагнітання взаємної ненависті й поширення недовіри між цивільними і військовими. А саме про це мріє Кремль, масово проводячи свою підривну кампанію проти мобілізації й роботи ТЦК. Насторожує вкрай агресивна риторика як частини військових, так і частини цивільних у бік тих чи інших груп населення. У нинішніх обставинах, в яких опинилася Україна, немає простих рішень чи категоричних відповідей. Читати соціальні мережі, переповнені зловтіхою й навішуванням ярликів, неприємно і сумно.
Окремі коментатори відзначаються одновимірністю і крайньою поляризацією суджень, свідомо чи несвідомо піднімаючи градус напруги й недовіри. Легше всього оголосити когось «ворогом народу», «ухилянтом» чи «зрадником». Але якщо ми ризикнемо піти цим шляхом і будемо займатися невпинним пошуком ворогів, то потрапимо в пастку самовбивчого розбрату. А цього не можна допустити в жодному разі. Зрештою, можна навіть втримати фронт, але через внутрішні конфлікти і колапс програти війну.
—
Петро Герасименко, опубліковано у виданні ZAXID.net
Читайте також:
- Як українки роблять свій внесок в Збройні Сили: «Це спосіб життя»
- Історія “Герди” захистниці Маріуполя, чиє фото зворушило соцмережі
- 12 історій вчителів, які змінили туфлі на берці, а підручники – на зброю для захисту України
- Доведеться воювати. Письменник Сайгон: "Свій страх і тривожні відчуття можна конвертувати у щось більш конструктивне"
- Як 10 окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс» бʼє рашистів: "вагнерівці" повзли на колінах
- "Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати"
- Офіцер роти «Гонор»: «Воїн живе доти, поки його памʼятають»
+ Поки нема коментарів
Додати перший