Вже чверть століття, як Путін та коло близьких йому осіб, перебувають при владі в РФ. Це одне з найдовших правлінь у всій російській історії. Теоретично Путін та путінці можуть очолювати країну до 2036 року.
Хоча б через факт такого довголіття при владі треба подивитися, як це все склалося. І хто ці люди, яким десятиліття за десятиліттям вдається тримати Росію у своїх руках.
***
Андропівські лейтенанти – молоді гебісти 1980-х років. Ці здібні «хлопці» після вишів (і технічних, і гуманітарних) зуміли прилаштуватися до КДБ. Знання мови (мов), заняття спортом, активне комсомольство, нерідко робоче (просте) походження – характерні риси тодішніх лейтенантів.
Це дуже важливо, що вони опинилися у КДБ на початку 80-х. Посилення політики щодо Заходу, збитий південнокорейський «Боїнг», розгром дисидентського руху, афганська авантюра… Ось атмосфера, в якій відбувалася їхня гебешна соціалізація. Це не відносно розслаблений («відлига» і «постотеп») час старших товаришів (кінець 1950-х — початок 1970-х). У лейтенантів був чудовий шеф. Особливо він виділявся на тлі впадаючих у маразм і фізичну недугу більшості членів Політбюро, секретарів ЦК і т. д. Розумний, активний, суворий (якщо треба, то й жорсткий), ефективний, Андропов не міг не приваблювати їхніх симпатій. За ним як за кам’яною стіною.
На кінці правління радянської влади лейтенантам пощастило: вони з’їздили у тривалі закордонні відрядження (США, Європа, Африка). Новий досвід, зіткнення з вищими, ніж у СРСР, стандартами споживання (навіть у Африці, де вони мали справу переважно з лідерами «прогресивних» рухів).
Все це разом узяте надавало їм упевненість, пом’якшувало почуття незгоди з тим, що робили Горбачов та його сподвижники. Хоча, звичайно, образа, гіркота за розвал радянської системи та багатонаціонального СРСР назавжди осіли в їхніх серцях. Тому, дивлячись на розпусту перебудови, вони твердили: "За державу абідно!"
Андропов дав їм потужний імпульс: боротися з інакодумством, не довіряти «лібералам-західникам», м’якотілим та зловмисним детантникам-плюралістам.
І від нього ж — прагматичне бачення світу, цинічне розуміння природи людини (кожного можна купити, кожного можна залякати). Сьогоднішні масові репресії проти інакодумців — певною мірою пізніше видання андропівщини. Тільки «лейтенанти» виявилися сильнішими за своїх наставників. У них набагато більше влади та жодних обмежувачів — скажімо, у вигляді «ліберально» налаштованих цековців, однієї з опор близького тоді (за часів їхньої лейтенантської молодості) початку горбачовських реформ. А опозиція «лейтенантам» у нинішньому істеблішменті слабка.
Народу (загалом) панування «лейтенантів» до душі. Зрештою прийшли патріоти. І взагалі – свої люди.
Справді, патріоти. У науці, наприклад, пильно стежать за інакодумством (я водночас свідок і обвинувачений) і фактично забороняють вільні контакти із західними вченими. Водночас заганяють вітчизняну науку та освіту в кількісну звітність західного зразка (від якої тікають самі західники) — і відправляють своїх дітей навчатися за кордон (там у батьків капітали, нерухомість, зв’язки). Або в економіці: борються з корупцією, притискають не завжди покірних олігархів — при цьому самі нечувано збагачуються та просувають на першочергові посади своїх дітей.
***
Ілюстрація: Аліса Краснікова / НДЄ
Обсяг влади Путіна та його сподвижників цілком можна порівняти зі сталінським. Це не каталог повноважень, якими вони монопольно володіють, а обсяг терору — наявного та потенційного, що перебуває в їхніх руках. Якщо здорова та ефективна економіка спирається на стабільну національну валюту, забезпечену «золотим запасом», то зріла диктатура — на репресії, «забезпечені» наявним потенціалом насильства.
Розвиток здорової економіки передбачає перманентне інвестування у неї фінансових коштів. Існування зрілої диктатури — перманентне інвестування у її функціонування засобів насильства, ненависті, залякування. Як «здорові» гроші є кровоносною системою здорової економіки, так терор — кровоносна система диктатури. Причому, у неї поступово посилюється апетит. Щоб зберегтися, диктатурі потрібне посилене харчування (пожирання).
Знову згадується Сталін, який стверджував, що з будівництва соціалізму загострюється класова боротьба. Збільшується кількість «ворогів народу» — і, відповідно, якісно важливішою стає діяльність держбезпеки. Для Сталіна, який навчався в семінарії, «ворог народу» — щось типологічно схоже на вроджений первородний гріх. Тобто кожен, навіть найвірніший сталінець, був носієм «вродженої» потенції «ворога народу».
Путін навчався у радянській школі, на юридичному факультеті Ленінградського університету та у якомусь закритому центрі підготовки КДБ. Йому (втім, як і іншим «андропівським лейтенантам») пояснювали: вороги не сплять, вони не знають втоми, намагаються нашкодити нашій радянській батьківщині (тут нагадаю: сучасна Росія/РФ є спадкоємицею Радянського Союзу, у тому числі його правонаступницею). І в цій своїй шкідницькій діяльності вони спираються на самих російських громадян. Особливо на представників «гнилої» інтелігенції («гнилої» через те, що вона орієнтується на цінності та інститути «гнилого» Заходу. тобто інфікована західною заразою).
Путінська диктатура і фактично, і формально (юридично) приписує інтелігенції, яка є мозок і совість нації (а не «головно», як висловлювався Ленін), презумпцію «вродженої» винності.
Чому «вродженою»? Та тому що всі вони змалку задумують якусь ідеологічну диверсію проти «історичної правди», головним тлумачом і зберігачем якої є верховний жрець диктатури (вождь).
Такі, скажімо пишно, онтологічні принципи функціонування сталінізму і путінізму. Звісно, є й відмінності, але вони другорядні порівняно з онтологією режимів і є насамперед наслідком темпоральної розбіжності. Простіше: наслідком різних історичних епох.
Коріння другого видання сталінізму (підкреслю: не бонапартизму, який жодного відношення до сучасної російської ситуації не має) не треба шукати у спадщині Золотої Орди, опричному режимі Іоанна IV та петровської виховної диктатури. Продуктивніше звернути увагу на спадщину Е-Саріоновича (як називав Сталіна Солженіцин).
***
Історична задача мого покоління (народженого в середині XX століття, тобто однолітків «андропівських лейтенантів») — розібратися з природою диктатури. Пропоную версію.
Альтернатива диктатурі – сукупність "розрядкових" ідей. Примат загальнолюдських цінностей над груповими (національними, класовими тощо) – звідси і примат міжнародного права над національним, за Конституцією 1993 року. Верховенство прав людини незалежно від її ментальних орієнтацій тощо. Розрядка міжнародної напруженості. Спільний дім від Лісабона до Владивостока, а ще краще: від Ванкувера до Владивостока… Усі ці ідеї і спроба їх здійснення призвели до краху СРСР. Путінізм є відмова від цих "ліквідаторських" ідей і практик. З цим згодна і більша частина російського народу, яка, як і завжди, підтримує переможця.
Відмова від сталінізму і путінізму зі своїми онтологічними основами — не «красива» форма промови, не краснобайство кімнатних балакунів, але екзистенційна потреба російської людини (навіть якщо вона включена у нову етнічну еліту — «державствотворчий народ»). Інакше ми опинимося на звалищі історії. І все. І ті, хто схвалював, і ті, хто не зумів зупинити.
Нам належить (якщо міркувати оптимістично) зміна розуму — онтологічні засади диктатур мають бути подолані у нашій свідомості.
Це і є revolution of perception, про яку говорить наука. Тільки такі революції закривають непотрібне (але ще небезпечне) минуле і відкривають можливості майбутнього.
А що, у російській історії таке бувало? Так. Наприклад, у часи перебудови та попередні роки. Носіями ментальних змін були дисиденти, частина столичної (московської та пітерської) інтелігенції, «ліберальні» співробітники ЦК (Черняєв, Яковлєв, Шахназаров та ін.). Радіо (закордонне), тамвидав і самвидав «розганяли» ці настрої. Частково вони проникли у суспільство. Їх вистачило на звільнення від комунізму, нейтралізацію ГКЧП, протистояння червоно-коричневим восени 1993 року, недопущення перемоги Зюганова під час виборів 1996-го.
Але поступово потенціал емансипації вичерпувався. Загальмувалися, втратили «перманентно-наступальний» характер десовєтизація та десталінізація. Адже визвольні «потужності» потребують постійного енергетичного підживлення.
Тим більше що сили історичного реваншу не просто не зійшли зі сцени, але, «очистившись» від ідеології, що їх компрометувала, і спритно використовуючи промахи ельцинської влади, набули нового дихання.
Це означає, що майбутнє суспільне піднесення і нова «революція свідомості» вимагатимуть від росіян (або їх нащадків) більш серйозного опрацювання минулого, більш рішучого розриву з теорією та практикою гебістської диктатури, спадкоємиці сталінізму, відповідно буде покінчено і з андропівщиною.
—
Юрій Пивоваров, академік, опубліковано у виданні «Нова газета Європа»
+ Поки нема коментарів
Додати перший