“Якщо ти не у війську, то ти маєш бути для війська”

Художник Нікіта Тітов уже давно став знаковою фігурою в сучасному мистецькому просторі України. Його плакати впізнавані з першого погляду, вони віддзеркалюють кожен порух української боротьби, допомагають людям спільно переживати болі й радощі. А сам Нікіта своєю творчістю невтомно допомагає захисникам, адже переконаний: підтримка війська – першочергове завдання усіх, хто не на фронті

Про "Стінописи опору", мистецтво плаката, творчість під час війни, важливість допомоги війську та повагу із Нікітою Тітовим говорила журналістка "Еспресо.Захід" Андріана Стахів.

— Нікіто, почнімо з проєкту "Стінописи опору", до якого ви долучені. Розкажіть, будь ласка, як цей процес відбувається?

— Я зараз постійно мешкаю в Івано-Франківську. Через хворобу, на жаль, останній рік майже нікуди не виїжджаю, бо дуже погано почуваюся. Але якщо я не можу через проблеми зі здоров’ям бути фізично десь присутнім, то все одно дуже багато речей можу робити, перебуваючи у Франківську, долучаючись до всіх проєктів, на які в мене вистачає сили, до тих важливих проєктів, які відгукуються власне мені. 

Підтримка армії, підтримка наших Збройних Сил, наших військових – це взагалі першочергове завдання будь-якої людини, яка не долучена до служби у війську. Тож, коли мені запропонували стати частиною цього проєкту, відгукнувся, тому що це той мінімум, який можу зробити.

— Тобто ви створюєте майбутній малюнок, а потім хтось його втілює в життя? Як це відбувається? 

— Саме для цього проєкту я зробив малюнок, а потім завдяки Андрію Єрмоленку (прим. ред. – художник та військовий) і його команді, тим, хто поруч з ним, цей малюнок з’явився вже в Запорізькій області в різних локаціях.

"Стінописи опору" – це спільний проєкт Руху Опору спільно з Центром національного спротиву ССО ЗСУ, в рамках якого у прифронтових містах з’являються мурали з малюнками українських художників, присвячені боротьбі народу України за незалежність. Ці стінописи покликані не лише підтримати моральний дух людей у прифронтових територіях, а й слугують символом єдності, спадкоємності поколінь та боротьби за свободу й волю.

"Стінопис опору" Нікіти Тітова, фото: 5 редакція | Запоріжжя

— Що для вас є ключовим, коли працюєте над роботою саме для таких проєктів? 

— Ключове перш за все, я говорив про це, що для мене дуже важливо: якщо ти не у війську, то ти маєш бути для війська. І це так само один із багатьох проєктів, до яких долучаюся просто для того, щоб зробити все, що може зробити людина, яка наразі через певні причини не може бути на війні. Як митець, художник, який дуже давно працює з плакатом, дуже давно працює з певною історією, символікою, фіксацією історії, цих подій – саме російсько-української війни. Я займаюся плакатом з 2014 року й зараз у мене плакатів уже десь близько 2 тисяч тільки на цю тему, мабуть, починаючи з 2014-го. 

Тож з одного боку, для мене те, що створюю, – це і фіксація пам’яті, те, що залишиться (дуже сподіваюсь) і стане частиною нашої історичної пам’яті. За цими плакатами можна буде розповідати не тільки мої власні якісь рефлексії, відчуття і думки, ці речі будуть певною фіксацією для тих поколінь, які будуть після нас. Щоб вони не забували, знали, розуміли і спиралися на це. Тобто, це, певно,  історична місія теж.

Стосовно саме цього проєкту, то в мене є дуже багато друзів і знайомих, які працюють, служать у ССО. Є знайомі, які пережили окупацію. Дуже багато людей, які прекрасно розуміють, що відбувається за лінією фронту й на окупованих територіях. Звісно, зараз про це не так багато розповідають, і взагалі зазвичай я нікого ні про що не розпитую, але навіть та крапля, яку чую, не може залишати будь-яку нормальну людину байдужою. Тож потрібно зафіксувати: попри те, що ці території окуповані, вони українські, і взагалі всюди, де є українці, насправді є Україна. 

Ваші роботи часто називають символом боротьби України. Вони допомагають людям проживати свої емоції від того, що відбувається, бо ви доволі оперативно реагуєте на різні події. А вам особисто як вони допомагають осмислювати цю реальність? 

Для мене малюнки – це  перш за все моя своєрідна мова, яку використовую замість слів. Дуже багато людей, коли щось стається, пишуть тексти або ще якось висловлюють свій стан. А для мене мова малюнка – це можливість поділитися тим, що я відчуваю. Це по-перше. По-друге, дійсно зафіксувати те, що відбувається, тому що пам’ять – така штука… Є багато речей, які я колись створював, але починаю згадувати те, що відбувалося в той момент, що я відчував, тільки коли дивлюся на них. Тому закарбовую це і для себе, і, так виходить, що для багатьох інших людей.

І ще для мене це певна терапія, тому що в мене є психічний розлад, така дуже давня проблема. І завдяки малюванню я маю змогу провести таку собі самотерапію. Бо коли ти чимось можеш поділитися, навіть у вигляді малюнка, ти все ж таки певний тягар, який у тобі, можеш трошки полегшити, послабити важкі думки або, скажімо, якісь складні емоції.

Читайте також: Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв

роботи Нікіти Тітова

— Ви згадували, що за можливості завжди долучаєтеся до різних волонтерських проєктів. Розкажіть трошки більше про ті проєкти, до яких вам було цікаво долучитися, до яких вас запрошували. На вашу думку, місія митця сьогодні, в часі війни, і є такою допомогою?

— Знаєте, я останнім часом здебільшого співпрацював з волонтерською громадською організацією "Громадська ініціатива Галичини". Ми зробили дуже багато спільних проєктів, я надавав їм і плакати, і листівки, і картини – багато різних творів, завдяки яким ми збирали і на такмед, і на дрони. Так само, коли до мене звертаються по допомогу, намагаюся зробити все, що в моїх силах, звісно, якщо є ресурси. Дуже багато робіт за цей час я зробив саме для військових. Це і шеврони, і символіка.

Просто я не та людина, яка афішує таку свою діяльність. Не вважаю, що це може бути якоюсь частиною піару. І різноманітні державні організації до мене зверталися, допомагав теж так само на волонтерських засадах зі створенням або символіки, або плакатів. Але, як я кажу, для мене це не є тією частиною життя, яку висвітлюю всюди, тому що вважаю, що зараз, по-перше, це не приводи для піару, а по-друге, це абсолютно нормально, коли людині не байдуже, що відбувається в країні, й ти намагаєшся допомагати якомога більше і всім, чим можеш. Бо від кожного з нас насправді залежить майбутнє, і що більше ми підтримуємо, вкладаємо сили в захист нашої країни й у підтримку нашого війська, то більше в нас шансів не втратити нашу країну. 

Про цей момент небайдужості. Що ви хотіли б змінювати в суспільстві за допомогою своїх робіт? Які ви хотіли б бачити зміни? 

Впливати повністю на суспільство – це доволі таки складне завдання. Все ж я не є якоюсь державною інституцією чи агенцією. Я просто сам по собі, і все, що я роблю, – роблю сам, без помічників. Тому говорити про якийсь глобальний вплив і глобальну мету вплинути і змінити всіх навколо – я такого завдання перед собою не ставлю. 

Для мене значно цінніше те, що мої роботи знаходять відгук, і я розумію для себе, що навколо мене є дуже багато людей, які думають і відчувають так само, як і я. І от коли я відчуваю, що є такі люди, коли це усвідомлюю, то розумію, що в нашій країні ще достатньо людей для того, щоб просто не опустити рук. І завжди завдяки тим відгукам, які я отримую, і завдяки людям, з якими перетинаюсь у своїй діяльності, я це розумію. Це дуже багато історій, дуже важких і дуже героїчних, це найрізноманітніші історії. Але люди, з якими я перетинаюсь упродовж останнього часу – це люди, які викликають у мене захоплення, натхнення. У нас фактично існує така взаємопідтримка. 

Тобто в нас кожна людина, яка залучена в підтримку країни, так чи інакше підтримує інших, якщо не фізично, то своїми діями, своїм прикладом. І для мене найбільша цінність – це ті люди, яких бачу навколо або за якими стежу в інтернеті чи про яких чую з новин. Це ті, хто своїм життям і своєю діяльністю можуть надихнути, бо головне зараз – це не втрачати віру й не опускати рук. А от завдяки цьому ми можемо втриматися і навіть перемогти. 

— Поговорімо про ваше плакатне мистецтво. Ваші плакати почали з’являтися ще з часів Революції Гідності, з часів Майдану. Фактично тоді був такий момент, напевно, розквіту цього плакатного мистецтва. Як ви зрозуміли, що для вас саме плакат є ідеальним способом висвітлення, бо ж поряд був ще й живопис?

— Насправді саме під час Майдану в мене почалося загострення психічної хвороби. І на дуже довгий час я втратив роботу й можливість якоїсь нормальної діяльності, заробітку грошей і так далі. Більшість часу проводив удома, у страшній депресії і в пошуках якогось виходу зі свого стану та з багатьох супутніх проблем. На той момент мені допоміг, знову-таки, Андрій Єрмоленко.

Я вважаю, що Андрій Єрмоленко – це фактично батько сучасного українського політичного плаката, тому що саме з нього почалися більшість робіт. Дуже багато митців, які створюють зараз плакат, насправді повторюють ті речі, які Андрій робив багато років тому. Тим паче, що, крім плакатного мистецтва, він був художником в "Українському тижні" й робив обкладинки. Дуже відомою є обкладинка 2008 року, коли Росія напала на Грузію: обкладинка журналу розповідала про те, що ми наступні.

Це якраз його робота. Він створив дуже багато, його внесок в українську сучасну і плакатну, і художню культуру, неймовірний. І от Андрій – це була єдина людина, яка взялася мені допомагати. Тож органічно сталося, що він плакатист, і я став ще більше розвиватися в цьому напрямку, плюс у мене нічого, крім комп’ютера, не було. І грошей на матеріали для живопису також.

Та все ж таки коли є комп’ютер, якщо в тебе стоїть програма, є електрика, ти зможеш уже створювати певні речі, незалежно від того, чи є в тебе гроші на фарби, чи на пензлик, чи на полотно. І тому тривалий час я повністю перейшов у digital, створював плакати на комп’ютері. Зараз починаю якось повертатися до того, з чого колись усе починалося. Тобто роблю час від часу роботи в матеріалі й усе більше хочу займатися саме в цьому напрямку, розвиватися. 

"Країна народжується", Нікіта Тітов

— Ви казали про депресію. Чи допомагає вам творчість виходити з таких станів?

— Найважчий період, найдовша остання депресія в мене була чотири роки. Тоді я дав собі обіцянку не малювати всього того важкого, що відчуваю. І більшість моїх робіт (а тоді саме народилася серія і "Тваринки", і "Колискова") – вони дуже світлі, добрі, але саме в той час мені було найбільш погано емоційно. Так чи інакше вимальовуватися або вимовляти ці стани просто необхідно, тому що, якщо ти залишаєш себе сам на сам з цією історією, то дуже важко вийти. І малюнок, і слова – це дуже допоміжні речі. І дуже добре, коли ти можеш ще з кимось проговорити, не тільки малюнком.

— До речі, про плакатну творчість. Чи можете ви сказати, що вона допомагає спіймати вам емоцію, власне, в той момент, коли та емоція з’явилася? 

— Саме так. Тут, знову ж таки, якщо повертатися до техніки, я працюю на комп’ютері, і створення плаката іноді відбувається просто миттєво. Тобто я щось відчув, у мене з’явилась емоція, думки – і сам процес буквально може зайняти іноді до 15-20 хвилин, коли емоція, яку я відчуваю, найбільш гостра, найбільш щира. Саме тому, можливо, моя мова дуже проста й лаконічна, бо вона не потребує багато часу на втілення. Через це роботи заряджені тією емоцією, яка присутня саме в цей момент.

— Тобто таке трошки несвідоме, внутрішнє виходить на поверхню? 

— Воно і свідоме, і несвідоме. Плакат – це ж не зовсім та історія, яка, як мистецтво, яке може бути багатошаровим. У плакаті так теж можливо, але все головна мета плаката – це чітко донести ту думку, яку ти відчуваєш. У мене, напевно, є ще й великий життєвий досвід, колись працював у рекламі, тому складається так, що для мене це не є автоматизмом, але для мене це є вже такою природною історією. 

Скажімо, створити плакат для мене – це і звичка в плані того, що це моя мова, якою висловлююсь, і частина взагалі мого життя вже, і можливість просто поділитися самому із собою. Але поділитися так, щоб навіть з часом я подивився і зрозумів, що хотів сказати. Тому не можу сказати, що це якась не контрольована історія, скажімо, емоційна.

— А є серед ваших плакатів один, можливо, або декілька, які були б лейтмотивом, найважливішими для вас?

— Дуже важко виділяти, більшість плакатів зараз прив’язані до певних подій. І виділяти з них один чи інший складно. Тому, що кожна подія, кожен день – важливі, вони несли за собою певну історію, не тільки мою, а тисяч, навіть мільйонів людей. Якщо ж казати про один із найважливіших, скажімо, саме лейтмотив, то я про це часто говорю. 

У мене є робота "Дякую, Боже, що я зараз тут". І це для мене, от скільки вже років триває особливо повномасштабне вторгнення, попри весь біль, розумію, що я перебуваю саме там, де маю бути, і саме там, де я можу відчути всю повноту життя, можу зустріти найкращих людей у цьому світі, тому що Україна наразі, я думаю, у проявах і героїзму, і людяності, і просто людських якостей та чеснот – це особливе місце, дуже важко десь знайти таке інше. 

Але це відбувається і завдяки тому, що одночасно в Україні є й протилежний бік, бо ми бачимо і зраду, і корупцію, і зневіру, і байдужість, тобто просто зараз в Україні можна побачити абсолютно все те, як людство може себе проявити.

Та найцінніше для мене – те, що цього світла, принаймні в моєму оточенні, настільки багато. І навіть серед моїх близьких, а в моєму ближчому колі вже п’ять родин втратили своїх дітей, це дуже страшно і боляче, але те, як вони з цим продовжують жити, як вони продовжують допомагати, яка віра в них в кожному – просто перебуваючи навіть зараз поруч з такими людьми, розумієш, що ти не можеш зустріти більше ніде, крім України, настільки гідних, настільки прекрасних людей, які так само надихають тебе бути або хоча б трошки намагатися бути схожим.

фото: "Дякую, Боже, що я зараз тут", Нікіта Тітов

— Про гідних людей. А є серед, можливо, минулих мистецьких постатей хтось такий, на кого ви орієнтувалися, чия творчість знаходила б у вас відгук? 

— Зараз почали більше говорити і я навіть бачив, що з’явиться нова ілюстрована книга, присвячена Нілу Хасевичу. Він для мене топ не тільки серед усіх українських митців, а взагалі серед світових. Це не лише приклад митця, не тільки досконала техніка, а ще його життя, його діяльність, і взагалі все, що пов’язане з його творчістю, з його вибором. Це художник, на якого я орієнтуюся і до якого маю неймовірну повагу. Це величезна цінність, яка, на жаль, в Україні ще досі не розкрита. 

У принципі, його вибір – це вибір боротьби…

Так, це вибір боротьби, який продовжується й досі, на жаль, сама ця причина нікуди не поділася. Але так, для мене Хасевич – це мій улюблений, найцінніший митець в історії українського мистецтва і, напевно, світового. 

— А саме мистецтво взагалі, творчий процес, бажання малювати – відколи воно з вами?

— Це доволі органічно з дитинства, тому що моя мама – мистецтвознавець. У нас було дуже багато літератури, присвяченої мистецтву. Вона працювала в музеях, викладала історію мистецтв і товаришувала з художниками. Тобто малюю я, як і всі, з дитинства. Але так у житті склалося, що певний період, підлітковий вік і трошки старший, я просто гадки не мав, чим мені займатися, бо якось нічого в мене толком не виходило. І малювання – це не те, що була моя пристрасть, а це було єдине, що я більш-менш був здатен робити трошки краще, ніж усе інше.Тому це було, скажімо, продовження дитячого захоплення.

Але якщо говорити, коли я почав дійсно серйозно до цього ставитись, то в студентські роки вперше потрапив у психіатричну лікарню, причому це був уже четвертий курс. І раптом після цієї події, для мене дуже важкої, у мені відбулися серйозні ціннісні зміни, почав думати про майбутнє, про те, що я взагалі можу, тому що здавалося, що життя моє буде дуже сильно обмеженим. І, знову ж таки, малювання – це було те, що мені тоді дуже допомагало. Це перше. А друге – це стало вже більш серйозним, я почав приділяти цьому більше уваги, тому що доти був просто художник-студент, який вчився на митця, але не ставився до цього серйозно. У цій події я зрозумів, що, напевно, це той шлях, якому треба приділити більше уваги і займатися ним. 

— Фактично це дало поштовх вашому становленню?

— Так. Дуже багато історій в житті, які обнуляють усе минуле, створюють простір для того, щоб знайти для себе щось у собі, що допоможе тобі рухатися далі. От для мене цим стало малювання. 

— І про міста. Івано-Франківськ у вашому житті з’явився після Харкова, Києва. Наскільки ви тепер себе з ним пов’язуєте і чим для вас залишився передусім Харків? 

Харків – це взагалі перше місто в Україні, в яке я потрапив. Я народився в Естонії, моя мама з Естонії, а батько був із Чугуєва під Харковом. Саме так ми в Харків і потрапили, тому що батькові дуже хотілося бути поближче до своїх, до своєї родини. Я опинився в Харкові десь у третьому класі школи. Для мене це було і важко, і складно, адже Харків дуже відрізнявся: по-перше, я з маленького містечка в Естонії, а по-друге, просто це зовсім різні історії, до яких доводилося звикати. Скажімо, навіть попри те, що це були радянські часи, різниця була відчутна. У нас було взагалі невеличке шахтарське містечко, в якому все було більш-менш зрозуміло, все більш-менш однаково. А тут, у Харкові, я стикнувся з проявами життя, яких не знав до цього. 

Але в той самий час Харків – це місто, яке фактично мене сформувало. Я там і навчався, і зустрів багатьох людей, які вплинули на моє майбутнє. Чим далі, тим більше Харків для мене ставав не те щоб рідним, але це місто, з яким пов’язано так багато в моєму житті. І багато вражень, і багато друзів, і багато якихось місць, в яких можна щось згадати: прогулянки, зустрічі і так далі. Тому зараз усе, що відбувається з Харковом, кожен удар по Харкову – це мій власний біль, тому що це все настільки близьке і настільки знайоме. 

Хоча будь-яке місто зараз – і Херсон, і Кривий Ріг, і Запоріжжя – це все великий біль. Правда, це дуже болісно. Але коли ти бачиш місця, які для тебе були доволі значимими й пам’ятаєш там кожний куточок, це особливо боляче. Водночас Харків мене вразив тим, яким сильним він став за цей час. Останній раз я в Харкові був, здається, рік тому. Мене просто вражає, наскільки це зібране й сильне місто. Якщо раніше відчуття Харкова були, ніби це курорт, але без моря (от таким він мені раніше здавався), то зараз це таке місце, яке готове чинити опір, попри те, що там є і розваги, є і життя, люди, діти, працюють кав’ярні… Але все одно ти відчуваєш, що це місто такої сили, опору і воно дуже-дуже зібране. 

Франківськ у цьому сенсі більш розслаблений. У Франківську все набагато простіше. Але цінність Франківська для мене полягає в двох речах. Коли я сюди потрапив, Франківськ мені дуже нагадував Батьківщину – Естонію. Це для мене була візуальна радість. Але подвійна радість, тому що Естонія для мене вже така далека історія, тобто все ж таки далеке минуле, я вже звик до України, до українців, вважаю себе частиною України. І от це ніби Естонія, але з українцями.

Перше, що для мене воно було дуже близьким, а друге – те, що це містечко маленьке, воно дає мені змогу творити багато речей, на які я потратив би чи в Харкові, чи в Києві дуже багато часу. Тут завдяки невеличким відстаням, але можливостям міста, можу робити насправді дуже багато проєктів, роботи, проводити зустрічей. Бо зустрітися з кимось і щось вирішити у Києві забирає велику частину життя. У Києві, наприклад, треба тільки годину-півтори їхати для того, щоб дістатися і сказати просто комусь кілька слів. Це надскладно зараз.

фото: Олесій Грищенко

А з точки зору емоційної, моїх розладів, Франківськ мене дуже врівноважує, тому що саме по собі і життя в місті, і люди – це точно не місто холериків, воно доволі злагоджене. Плюс у мене неочікувано з’явилося тут чимало різних контактів у різних напрямках, зокрема з Прикарпатським центром психічного здоров’я. Ми вже провели кілька спільних акцій, тому що я вважаю, що саме інклюзія, зокрема й емоційна, психічна і психіатрична, є дуже важливою складовою майбутнього, оскільки наше суспільство дуже травмоване. А я, як людина, яка знає цю історію трошки з іншого боку, не як лікар, а як пацієнт, можу теж докладатися до певних змін.

От, наприклад, згадаю про Михайла Пустовойта – це професор, психіатр, завкафедри. Ми починали спілкуватись як пацієнт і лікар, а зараз просто друзі. Намагаємося один одного підтримувати не тільки на професійному рівні, але як люди, які мріють змінювати цей напрямок у нашій країні, долучатися до того, щоб психіатрія перестала бути такою стигматизованою історією, бо коли людині потрібна допомога, вона ще має мати сили по неї звернутися.

— Власне, зважаючи на цей проєкт, і коли ми говоримо про загальну суспільну травму, яким мав би бути відгук? Як і чим можна в майбутньому допомагати цьому суспільству? Які це мали б бути проєкти, що допомагали б вирівняти цей стан?

— Це проєкти, які могли б розвинути тут повагу до інших. Мені здається, що нам дуже-дуже не вистачає не тільки самоповаги, а поваги до інших. Дуже часто всі запитують, наприклад, як спілкуватися з військовими або з ветеранами. Але більшість моїх друзів, військових і ветеранів, коли приїжджають у місто, знімають з себе форму і вдягають цивільний одяг, і ти просто не розумієш, хто перед тобою.

Тому перше завдання для будь-якої людини в Україні – просто зрозуміти, що навколо тебе живуть українці, навколо тебе живуть люди, які мають травму, всі причому, бо немає людини, якої так чи інакше не торкнулася війна, навіть ті, які роблять вигляд, що це їх не стосується. Насправді це теж якийсь, напевно, прояв таких от розладів. А є ще і військові, і ветерани – люди, які в цивільному одязі не відрізняються взагалі здебільшого ніяк від усіх інших. 

Тут треба вчитися просто розуміти, що з людьми треба спілкуватися по-людськи, як людина, а не вступати в якісь сварки, з кимось загризатися і так далі, тому що ти просто не знаєш, хто перед тобою. Просто до кожної людини стався з повагою. І от через повагу, думаю, дуже багато проблем у нас просто почнуть зникати. Якраз відсутність такої поваги і взаємопідтримки дає ворогу можливість дуже сильно впливати на наш інформаційний простір. 

Тобто я думаю, що головний спонсор усіх наших срачів – це все-таки наш ворог, їхні інформаційні якісь ботоферми. Бо вони максимально докладаються до того, щоб, окрім усього, ми ще були безжальними один до одного. А нам потрібно просто усвідомити, що ми тут усі українці і це вже має викликати повагу, тому що Україні дістається кожен день і Україна при цьому тримається так, як мало хто в цьому світі міг би.

— 

Андріана Стахів, опубліковано у виданні ЕСПРЕСО

Читайте також: 

• Сотні бібліотек в Україні втратили книжки українською через війну та окупацію
• Країна мародерів: Як Росія грабує музеї окупованого півдня України
• Оксана Забужко: "Ви слухали росіян 300 років, що ви з того зрозуміли?!"
• Із бібліотек України треба вилучити понад 100 млн пропагандистських книг – директорка Інституту книги
• Культурний геноцид як складова частина міжнародного злочину Росії в Україні
• Російські фашисти розробили і втілюють чотири схеми для “денацифікації освіти” в Україні
• На захоплених територіях окупанти системно нищать українські підручники і взагалі книги українською 

Источник