Фюрер-сюрприз. Чому фашизація Росії застала Захід зненацька і це ще не кінець

Настав час визнати, що ми побачили далеко не все погане, що готовий продемонструвати світові Володимир Путін, і що Росія не пройшла ще до кінця шлях занурення у фашистське безумство.

Надії на те, що економічні, політичні та військові проблеми, з якими стикався путінський режим, нарешті приведуть його до краху, поки що не справджуються. Динаміка війни в Україні, зміна ставлення Заходу до триваючого конфлікту, видима втома українського суспільства від війни і ситуація в російській економіці змушують міркувати про те, якою буде Росія не після своєї розгромної поразки в "спеціальній військовій операції", а після цілком задовільного для кремлівських правителів можливого її закінчення.

Такий стан речей змушує не тільки з особливим побоюванням дивитися в майбутнє, а й вдивлятися в минуле, намагаючись зрозуміти, чому путінізм виявився настільки стійким і живучим, і чому численні оповідання про те, як руйнуються режими, поки що видаються щодо нього абсолютно нерелевантними. Згадуючи свою оцінку системи Володимира Путіна як такої, що втілила в собі багато рис фашистської держави, і не змінюючи свого ставлення до неї, я хотів би наголосити на основній особливості, яка, на мій погляд, і ввела більшість аналітиків в оману щодо природи та перспектив цього режиму.

Початкова ідеологія

В історії ХХ (і навіть XXI) століття ми зустрічаємося з масою авторитарних і тоталітарних систем. Деякі з них мали більш міцне ідеологічне підґрунтя, деякі – значно слабше; одні були гранично персоналістськими, інші припускали певний ступінь колективного керівництва. Однак усі їх об’єднувала примітна схожість: головні цілі подібних систем, їхнє ставлення до світу і підданих, їхні методи функціонування, а часом і багато менш значущих деталей визначалися до моменту народження системи – у період, коли її ідеологи або функціонери тільки готувалися до захоплення влади. Вони могли бути оригінальнішими, як Муссоліні, Гітлер, Ленін або Хомейні, або менш – як Франко, Мао Цзедун або Пол Пот, але вони, безсумнівно, довгий час виношували свої плани і готували себе до їх здійснення.

Тому, прийшовши до влади – під час революції, заколоту або навіть мирним конституційним шляхом, – вони чітко слідували обраним курсом, часом, можливо, жахаючись досягнутим результатам. Проходячи до кінця відміряний їм шлях, вони стикалися або з силою, що перевершувала їх, або з власною слабкістю – і гинули, не змінюючись (або, зрідка, намагаючись змінитися).

На цьому тлі "звичайного фашизму" режим Путіна виглядає фашизмом абсолютно незвичайним.

З одного боку, до путінізму в його нинішньому вигляді цілком можна застосувати визначення Роберта Пакстона, який говорив про фашизм як про:

"форму політичної поведінки, позначену нав’язливою заклопотаністю соціальним занепадом, приниженням або комплексом жертви, а також компенсаторним культом єдності, енергії та чистоти, в якій масова партія переконаних войовничих націоналістів у непростому, але ефективному співробітництві з традиційними елітами придушує демократичні свободи та без моральних чи юридичних обмежень застосовує "спокутне насильство" з метою внутрішньої чистки та зовнішньої експансії".

У сучасній Росії легко простежуються і риси, зазначені у визначенні фашизму, даному Умберто Еко:

  • "культ традиції" (у нашому випадку – "традиційних цінностей" або "консерватизму");

  • упевненість у тому, що "незгода рівносильна зраді" (що відбивається в пошуках "п’ятої колони" або "іноземних агентів");

  • "страх змін" (виражений у схилянні перед "стабільністю");

  • наголос на "антиінтелектуалізм та ірраціоналізм" (прикладів захоплення релігією і псевдонаукою в Росії не злічити);

  • "заклопотаність змовами" (у нас усі проблеми пов’язані з "ворожими силами");

  • "селективний популізм" (Кремль у цьому переплюнув усіх і вся);

  • "новояз";

  • і "поширення неправди / брехні" (до чого давно звелася функція вітчизняних медіа).

Читати також:  Justit.com.ua: Ваш Ключ до Світу Брендового Одягу та Взуття

Однак при цьому багато дослідників категорично (причому, хочеться вірити, не тільки через підкупленість колегами з "Валдайського клубу") відмовляються визнати путінізм видом фашизму – і підстави для такого мабуть є.

Деградація Путіна

З іншого боку, російська система відрізняється від будь-якого з тоталітарних режимів ХХ століття тим, що в ній немає того єдиного "стрижня", який проходив би через усе її життя і злам якого означав би кінець системи.

Причиною цього я вбачаю відсутність "передісторії" у російської правлячої кліки: фактично до її приходу до влади не існувало не тільки нинішньої ідеології розвитку країни, а й самої горезвісної "еліти". І якщо в Росії 1917 року до влади прийшли більшовики, а в Німеччині 1933-го – нацисти, ядро яких було згуртоване під час багаторічної боротьби (легальної, а часом і конспіративної) за реалізацію своїх ідей, то в новій російській верхівці домінували випадкові зв’язки. Вони виникли під час навчання, спільної роботи або проведення часу і не мають жодного стосунку до політичних ідеалів і політичної боротьби.

Якщо Гітлер і в роки "пивного путчу", і в середині 1930-х, і тим паче розв’язавши Другу світову війну в Європі, відкрито і ясно говорив про неприйняття Версальського договору та породжених ним розділовій лінії, то Путін на початку 2000-х років підписував з Україною договір про непорушні кордони і називав європейську інтеграцію джерелом надій для Росії.

Якщо династія Кімів як прийшла до влади в Північній Кореї з ідеєю повністю одержавленого господарства, так і закінчить із нею свій шлях, то Путін упродовж своїх двох перших термінів упевнено розвивав ринкову економіку, залучав іноземних інвесторів і сприяв глобалізації Росії, для того щоб останніми роками настільки ж рішуче зруйнувати все ним же створене. Інакше кажучи, особливістю російської версії сучасної фашистської політики є її неймовірна мінливість.

Читати також:  "Батальйон тєлєга". “Жахіття мобілізації” та інші лякалки

Хоча деякі адепти путінізму в перші місяці після анексії Криму і розвивали концепцію "хорошого Гітлера" – фюрера, який облагодіяв Німеччину до початку Другої світової війни, а "виконроби перебудови" в 1980-ті роки обґрунтовували концепт "соціалізму з людським обличчям" протиставленням прекраснодушного Леніна вбивці і нелюду Сталіну. Усі ці ідеї розсипаються за мінімального зіткнення з реальною історією, в якій були й антисемітські закони, і знищення політичних супротивників, і червоний терор, і концтабори.

При цьому "хороший Путін" є куди більш відчутною реальністю: ліберальні реформи 2000-х; союз спочатку зі США у "війні проти терору", а потім зближення з Європою в протистоянні агресії щодо Іраку; і навіть формальне дотримання Конституції під час відставки з Кремля у 2008 році – все свідчить саме про це.

Ба більше: на відміну від нацистської Німеччини зі скасуванням політичних партій, Північної Кореї зі спадкоємним лідерством або Ірану з його офіційно проголошеною теократією – Росія щонайменше до 2012 року була відносно демократичною країною, в якій населенню надавали формальне право відкинути диктатуру під час голосування на виборах різних рівнів.

Розуміння суті режиму було ускладнене, з одного боку, через сміливий "ліберальний" маневр 2008-2011 років, та, з іншого боку, через його принципову готовність до співпраці із західними країнами та відкритість світу, що різко відрізняє його від минулих і нинішніх тоталітарних режимів. Ці дві обставини змусили західних політиків та експертів схилитися до думки про "гібридний" характер системи і водночас "дисконтувати" важливість сигналів щодо її агресивності, які остаточно окреслилися 2008 року.

У результаті домінуючою залишається думка, що Володимир Путін є легітимним правителем Росії (і вона не зміниться після електорального дійства, призначеного на березень, що наближається), що з путінською Росією доведеться домовлятися і – що найважливіше – що Кремль керується у своїх діях певними раціональними аргументами.

Такі уявлення, повторю ще раз, не виглядають наслідком наполегливого небажання їхніх авторів прийняти наявну реальність. Скоріше, вони породжені внутрішнім динамізмом і мінливістю путінської системи, якій за минулу чверть століття вдалося з однаковим ступенем послідовності втілювати в життя абсолютно протилежні політичні лінії, причому навіть по кілька разів, хоча деколи зміна вектора проголошувалася не безпосередньо Путіним, а, наприклад, Медведєвим. Тим часом найважливішим, на мій погляд, залишається не складність маневрів системи, а загальний напрямок її розвитку.

Неминучий дрейф до фашизму

Путінському фашизму довелося боротися з елементами цивілізованого суспільства не дорогою до влади, а після її фактичного здобуття – що і сповільнило його визрівання, а також наклало відбиток на всю його еволюцію, радикально ускладнивши розуміння природи цього режиму.

Читати також:  Відповіді на п'ять ключових питань в другу річницу великої війни проти московитів

Якщо в муссолініївській Італії "корпоративна держава" зіткнулася із серйозними проблемами вже через п’ять-шість років після приходу Дуче до влади, то в сучасній Росії для вичерпання господарського зростання знадобилося майже півтора десятиліття.

Якщо Гітлер почав свої територіальні захоплення відносно мирним способом через п’ять, а насильницьким – через шість із половиною років після того, як став рейхсканцлером, то Путін затримався з цим на 14 років.

Багато в чому іншому – і в майстерності пропаганди, і у ставленні до сексуальних меншин, і в ненависті "до ворогів рейху", і у вербуванні професіоналів на службу режиму, і в методах мобілізації ресурсів на потреби війни та агресії – фашистські суспільства минулого і сьогодення виявилися напрочуд схожими. З кожним новим кроком раціональності в діях їхніх вождів стає дедалі менше, а рис подібності – дедалі більше, причому про одну з них слід сказати особливо.

Такі режими, що впадають у безумство на тлі своєї величі й винятковості, переконані і у власній безкарності, і в ілюзорній картині світу, що сформувалася в умах їхніх творців, можуть існувати й розвиватися доволі довго і здатні навіть мімікрувати під відносно нормальні суспільства. Однак вони не мають можливості розвернутися назад – від божевілля до нормальності.

Єдиним варіантом відносно благополучного існування диктатури є, на мій погляд, той, у якому максимальний рівень насильства супроводжує її виникнення, а в процесі подальшої еволюції поступово знижується. Прикладами подібного можуть слугувати історії Франко чи Піночета. Там же, де влада дедалі більше занурюється у власну брехню і готова заради підтримання свого домінування не тільки руйнувати соціальні інститути, а й банально відправляти на забій власних підданих, її перспективи виглядають досить однозначними.

Тож хоч би яким витіюватим не був шлях нашого незвичайного фашизму, його кінець буде настільки ж безславним, як і в інших його версій. І вже якщо багато хто свого часу помилився, називаючи російський режим "гібридним авторитаризмом", то принаймні не треба помилятися й надалі: настав час визнати, що ми побачили далеко не все погане, що готовий продемонструвати світові Володимир Путін, і що Росія не пройшла ще до кінця шлях занурення у фашистське безумство.

І, що не менш важливо, не варто на основі спогадів про "хорошого Путіна" робити висновок про те, що він може схаменутися і знову звернутися до світу з промовами про "європейську Росію", "загальнолюдські цінності" і надії, які він пов’язує з європейською інтеграцією.

Владислав Іноземців, економіст, соціолог, директор «Центру досліджень постіндустріального суспільства»; опубліковано у виданні  The Insider

Источник

Вас може зацікавити

+ Поки нема коментарів

Додати перший