Останнім часом у медійному просторі активно обговорюється тема самовільного залишення військової частини (СЗЧ) як "героїчного вчинку" у відповідь на відсутність чітких термінів служби та інші проблеми в армії. Багатьох діючих військовослужбовців, які з перших днів війни пліч-о-пліч з побратимами боронять нашу землю, ці дискусії не можуть залишити байдужим.
Особливо коли подібні заяви лунають від людей, які мають вплив на громадську думку. Саме тому відомий раніше волонтер, а зараз морпіх Serg Marco вирішив відповісти на нещодавнє чергове інтервʼю Сергія Гнезділова, поділившись власним досвідом і баченням ситуації на передовій. Ця розмова – не про звинувачення, а про чесний погляд на службу, справжню ціну "найкращих років" та небезпеку хибних героїв у час, коли кожен боєць на вагу золота.
***
Хочу сказати свою думку про інтерв’ю яке побачив, Сергію Гнезділов. Як медійний військовослужбовець іншому медійному військовому, я не можу залишити без відповіді ваші думки щодо інтерв’ю та вашого рішення про СЗЧ.
Ваші слова про "найкращі роки", забрані армією, про недолугих командирів та показовий вихід в СЗЧ через відсутність термінів служби, відверто кажучи, викликали в мене гостре бажання поділитися власним досвідом.
Мені скоро виповниться 43. У військкомат я прийшов 20 лютого 2014 року. Мобілізація тоді оминула мене через "діловодську" ВУС. Проте, мій військовий квиток з висновком "Гідний до військової служби" досі зі мною – як своєрідний щит від хейтерів.
Тоді я пішов волонтером, самостійно прокладаючи собі шлях на фронт. З часом почав ходити на завдання з добровольчими групами. Різними. І я можу з повною впевненістю сказати: жодна людина не згадає випадку, коли б я відмовився йти з групою в тил ворога.
Чи заходили ми глибоко? Згадайте гучну трагедію загибелі "альфачів" на одному з виходів. За місяць до того, тим самим маршрутом йшов і я з групою. З гвинтівкою та вибухівкою за спиною, з понад 40 кілограмами спорядження. І таких прикладів – безліч.
Були різні історії, втрати, невдачі – ДРГ це завжди ризик. Але ніхто не скаже, що я хоч раз ухилився від виконання завдання. І ніколи за ці роки я не виносив це на публіку. Про ці "дргешні" вилазки знало обмежене коло людей. Для решти я був просто волонтером.
Згодом я почав застосовувати свої навички у формуванні снайперських підрозділів морської піхоти. Звідки ці навички? Невже ви думаєте, що я прочитав "Снайпінг для чайників", зробив збір у Facebook – і ось вам готовий снайперський підрозділ? Ні, так не буває. Це – праця, навчання, постійні виходи на стрільби.
Результат? Снайперські групи під моєю опікою вважалися одними з найкращих у ЗСУ, зокрема й за рівнем стрілецької майстерності, що неодноразово доводили хлопці на змаганнях.
24 лютого 2022 року, маючи у військовому квитку запис "матрос-снайпер", я стояв на багатоповерхівці в Маріуполі під щільними обстрілами. Стояв і записував відео для українців, закликаючи їх боронити свою країну як рівний, як побратим.
У той час мені не склало б труднощів отримати "безпечну" посаду, як і багатьом медійним особам. Рівень мого спілкування сягав від комбригів до Головнокомандувача. Але я обрав шлях матроса. Бо якщо я не продемонструю справедливість, рівність та готовність сидіти в окопі зі своїм підписником – як я зможу мотивувати інших?
Згодом мою групу перевели до спецпідрозділу. Ми брали участь у боях на Запорізькому та Херсонському напрямках, були доволі ефективними. Я перекваліфікувався у БПЛАшника, але й снайперські завдання виконував. Де саме? Якщо "херсонці" знають про бої під Любомирівкою з десантурою – то там лунали й постріли з моєї гвинтівки. Потім були інші завдання, два місяці в Києві. Але восени 2022 року я не зміг сидіти в тилу і пішов у звичайну мотопіхотну бригаду під Донецьк. Багато хто не розумів: навіщо тобі той Донецьк, займайся крутими проєктами в Києві?
Але я вірю, що великі справи можна робити будь-де. Потрібно лише мати ціль і працювати на результат. Який приклад я подам своїм підписникам, якщо відсиджуватимусь у безпечному Києві?
Завдання "в окопах" я перестав виконувати наприкінці 2023 року. ДРГ та снайперські виходи дали про себе знати – почала відмовляти спина, відключалася нога, я не міг нормально спати та навіть їздити за кермом. Але коли почалося пекло за Первомайку, я прийшов до комбрига і сказав, що трохи відновився, знайшов собі другого номера і готовий працювати снайпером на лінії "Нетайлове-Первомайське", поки немає роботи для "крил". Мене послали, сказали не займатися дурницями, бо коли буде погода, моя ціль – дві казарми в Донецьку, а не лізти в небезпеку на лінію фронту з прямою видимістю на 300 метрів.
Далі я виконував завдання як БПЛАшник, періодично проходячи лікування. Це було боляче, але працювати було необхідно.
В результаті було створено найбільший "крилатий" підрозділ у Сухопутних військах. Підрозділ, який починався з одного екіпажу FlyEye. Коли в "крила" на цьому напрямку ніхто не вірив, поки ми не почали розкладати по районах Донецьк перед командуванням та об’єкти за Донецьком. У ті часи навіть долетіти до "Донбас Арени" було досягненням. Ми ж літали через усе місто, формували систему, будували підрозділ, полювали і стали успішними.
І ось до чого я веду. Ця довга "прелюдія" – до основного питання.
Скажіть мені, людині, яка прийшла у військкомат у 31 рік, дісталася передової цивільним, і якій зараз буде 43. Людині, яка досі без сім’ї, дітей, яка давно відійшла від своїх довоєнних керівних посад у великих компаніях, а зараз паралельно зі службою намагається реабілітувати спину та плече. Як ви вважаєте, я недоцільно витратив свої найкращі роки? Чи повинен я після цього піти в СЗЧ? Просто на тлі вашої "жертви" та загальних обставин. Як ви порівнюєте моє життя зі своїм? Чи могли б ви мені чесно сказати: "Я нахлебався лайна більше за тебе, зробив не менше, тому я повинен йти в СЗЧ, а ти далі мудохайся в ЗСУ?"
Чесно кажучи, я почав дізнаватися про вас і вашу "жертву" у вашій же бригаді. І мені вас охарактеризували як людину, яка не дуже прагне заміняти побратима-піхотинця на позиції під час штурмів, при нестачі особового складу. Більше як "ну це ж Гнезділов, він або в Києві місяць на інтерв’ю, або волонтерку збирає, або з БПЛАшниками тусується". І я не скажу, що мати привілейований статус у підрозділі через медійність – це погано. Точно не мені про це судити. Але я цей статус, вибачте за слово, витратив не для того, щоб будувати з себе образ героя, який бореться з системою, йдучи в СЗЧ.
Бо це не героїзм. Якщо це героїзм, то в нас Купрій – герой, Шарій – герой, Гнап – герой, усі, блін, борються проти несправедливої системи, яка "бусіфікує" бідних бійців ЗСУ. Звичайний популізм для простого народу, який не може обрати між "ні мобілізації" та "ні капітуляції".
Якщо хочете реально допомогти своїм побратимам – скажіть бійцю, який вже зносився в окопах, якому, як і мені, за 40, що ви його там заміните. Що він може відпочити, підлікуватися. Що ви зайдете на його місце. Ось це підтримка. Ось це героїзм.
А СЗЧ та критика всього – це не героїзм, Сергію.
В армії багато лайна. Але є й інша сторона. Коли ти приходиш і не знаєш за що взятися. Потім знайомишся з людьми, з кимось стаєш другом. А потім починаєш розуміти, що ось тут повна фігня, але якщо ти її не виправиш сам або з побратимом – то більше нікому. І ти сам, своїм хлопським розумом, організовуєш процес. Формуєш своє "угруповання", яке з часом лише розширюється. Працюєш. Отримуєш другу сім’ю. Людей, які для тебе настільки близькі, що ти не можеш їх просто кинути. Цей світ стає зрозумілим. Так, іноді страшно, але це теж робота, і її треба робити.
Так ось, про це все я у вашому інтерв’ю не почув. Я справді не знаю, які ваші здобутки за ці роки в армії. Як мінімум, можна було дорости до взводного і побудувати ефективний взвод, нехай не піхотний, а зв’язку, РЕБ, аеророзвідки, саперів – хоч щось. А тут виходить – купа років в армії, і все, чим ви знамениті – це "героїчне" СЗЧ. Не стверджуватиму, що все, що про вас казали – правда, все ж "слон.фм" він такий, і можливо, я просто не знайшов людину, яка більше знає про ваші досягнення в бригаді. Але якщо такі факти з’являться – я їх обов’язково вкажу, бо це не пост хейту чи знецінення вашої служби, ні в якому разі.
Росія не зможе воювати більше року. Це вже очевидний висновок. Гроші закінчуються.
Так, у нас складні умови. Мобілізація провалена. Але якщо ми в цей останній рік підемо в СЗЧ (у ЗС РФ за таке просто розстрілюють, заради досягнення цілі, але ж ми будемо проти них воювати вимогами до своїх прав? Натякнути, хто в цьому протистоянні виграє?), то фронт впаде, і ви про своє СЗЧ розповідатимете вже кадирівцям. Про свої права, до речі, теж.
До мого підрозділу теж приходять СЗЧешники. Але не тому, що строки служби і вся ця фігня. А тому, що вони хочуть ефективніше воювати. Бо ми їм можемо дати таку можливість. А їхні колишні командири – ні. І таких СЗЧешників я поважаю. Вони герої. Бо йдуть на особистий ризик заради кращого знищення ворога.
А ви пропонуєте приклад, після якого морально менш стійкі просто кинуть своє місце в окопі на плечі більш стійких. Тих самих, яких ви підміняти в окопі не згодні. Бо система несправедлива. А те, що ви пропонуєте – це справедливо?
Поки в нас хоча б математично не буде резерву, щоб замінити "необмежено придатних" та запровадити зрозумілі терміни служби, я б дуже попросив вас не стріляти в коліно ЗСУ своєю пропагандою СЗЧ. Бо ви не допомагаєте. І нічого "героїчного" в цьому немає. А якщо не допомагаєте – хоча б не заважайте.
І я б все ж звернувся до підписників, раз вже така тематика посту.
Весь свій шлях в армії я намагався демонструвати, що розумна людина, яка вмотивована та хоче робити справу – адаптується, отримає повагу побратимів і даватиме результат.
Наша армія, навіть з усіма недоліками, косить близько тисячі "пігдогів" на день. І забезпечує утримання мирних міст подалі від росіян. Я трохи бачив, що буває з містами, куди заходять росіяни, повірте, різниця суттєва.
І треба протриматися цей рік. Завдяки тим, хто вже не зможе. Я б не зміг сказати тому ж Да Вінчі, що не зможу воювати за Україну, бо немає зрозумілих термінів служби. Діма б на мене подивився як на довбойоба. Але його вже немає. Він загинув. І в моїх спогадах він чомусь здебільшого не як ми сміємося під каву на його базі, а як ми з ним витягуємо тіло побратима з-під палаючої щойно заптуреної вантажівки. Коли ми не могли взяти тіло, щоб закинути в пакет, бо воно ще горіло, і я почав обливати його водою, щоб можна було взяти, а Діма спокійно вказав на вогонь, який лизав другий бак з паливом, і сказав рівним голосом: "Треба зараз його забрати, бо зараз йобне другий бак, і тоді ми тут будемо всі".
А тепер його немає. Як немає Ріо, Академіка, Чорноморця, Морячка, Петриченка, Українця та багатьох інших. А я є. І жертви тих, хто пішов, не повинні бути зраджені в період, коли вирішується доля цієї війни. Їх вже не буде. Але тільки від нас залежить, чи не даремно вони загинули.
Тому, хочете йти в СЗЧ – йдіть. Але тільки щоб прийти в ефективніший підрозділ, щоб краще знищувати "пігдогів".
Боїтеся "бусіфікації"? Знайдіть гарну бригаду, зрозумійте свою функцію і прийдіть та підтримайте нас. Не хочете бути піхотою, боїтеся, ноги тремтять, не готові ви направити свою зброю на ворога та натиснути на спуск – йдіть у FPV-шники і дивіться в очі ворога перед його смертю вже через камеру.
І так, тут можна загинути. А можна ще отримати другу сім’ю, побачити більше і зрозуміти більше про цей жорстокий світ, і стати частиною тієї стіни, яка матюкається, критикує, отримує поранення та іноді гине, але вперто тримає оборону. І давайте вже дотримаємося до кінця, цей рік пролетить швидко, повірте. Але як він закінчиться – залежить насамперед від тих, хто залишився в строю.
А ти, Сергію, в ці складні часи допоможи краще розповісти, що армія – то не рабство. Що там теж можна жити, дружити, бути як нещасним, так і щасливим, і є, крім поганих командирів, і гарні командири, яким болить за кожного бійця, що війна, яка так лякає з початку, швидко стає зрозумілим квестом, і ось ти вже живеш там зі своєю новою сім’єю. Бо людей, які розповідають, яка погана армія в нас, достатньо. Але заради чого ми тут і яка тут інша сторона війни – чомусь розповідати влом і ЗМІ, і тобі. А якщо єдина твоя тематика – це "героїчне СЗЧ", то краще взагалі нічого не кажи. І без тебе важко, не вистачало нам ще популізму в стилі "гончаренка" в такі складні часи.
Дякую за розуміння.
—
Serg Marco, опубліковано на сторінці автора у Фейсбук
Читайте також:
- Чому ЗСУ відступали майже весь 2024 рік? Це замкнене коло?
- Мирослав Гай: Питання рекрутингу та мобілізації
- «Двері тюрми відкриються, а кришка труни ні»: розповідь військового 155-ї бригади про причини СЗЧ
- Богдан Яцун: Як подолати дефіцит піхоти
- Віктор Кевлюк: Велика радянська армія vs мала радянська армія
- Михайло Онуфер: Армія – це зріз, показник країни. Якщо в країні відбувається хаос, в армії відбувається те саме
- Гнезділов, який публічно пішов у СЗЧ, отримав підозру
- Прокуратура зареєструвала 30 тисяч проваджень щодо дезертирства та майже 60 тисяч щодо СЗЧ в армії з початку 2022 року
+ Поки нема коментарів
Додати перший