Офіцер роти «Гонор»: «Воїн живе доти, поки його памʼятають»

Олександр Ябчанка в недавньому минулому — лікар-педіатр, експерт із питань охорони здоровʼя й викладач Школи публічного управління Українського католицького університету. Однак з початком повномасштабного вторгнення росії пішов на службу до роти «Гонор», що входить складу 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» імені Дмитра Коцюбайла.

Тепер набір його практичних умінь варіюється виключно від потреб на полі бою: від медика, волонтера і фандрейзера до аеророзвідника та піхотинця. Для проєкту «Малі історії Великої війни» у розмові з Ярославом Грицаком після повернення з-під Бахмута навесні 2023 Олександр розповів виданню MEDIAPORT про свою щоденну військову роботу; про неписані правила, яких дотримується разом із побратимами; про «очі» в небі, що рятують життя; про те, як мотивувати молодих бійців триматися всупереч страху й викликам. 

Пане Олександре, ми бачились з вами пів року тому. Я радий, що ви живі, здорові. Весь цей час ви були у Бахмуті?

Не в самому Бахмуті, а на його околицях — це дорога на Храмове, що зʼєднує Часів Яр і Бахмут. Останнім часом цей відрізок називали «Дорогою життя», бо по ній було налагоджене постачання всього необхідного нашому контингенту в Бахмуті. Якраз на одній з ділянок цієї дороги наш батальйон виконував завдання. Ми зайшли туди на початку березня. У середині квітня нас звідти вивели, бо ми зазнали відчутних втрат. Півтора місяця ми не просто тримали оборону, а вели бої в цьому напрямку. Я бачився з вами, коли ми були на бойовому злагоджені на полігоні неподалік Львова. Після завершення бойового злагодження нас відправили на Волинь. Памʼятаєте, зимою одним із очікуваних напрямків нападу росіян була Волинь? Як ми вже знаємо сьогодні, нічого не відбулось, але там хтось мусив перебувати. Відверто кажучи, це було продовження бойового злагодження, бойових дій не було, ми просто тренувалися.

У «Гонорі» так заведено: ти або воюєш, або тренуєшся. Потім нас перевели на схід у район Кремінної. Там ми брали безпосередню участь в боях, щоправда, не на передовій. Але частина з нас виїжджала на бойові завдання, зокрема, та частина, яка займається бойовою розвідкою — оператори БпЛА. З огляду на те, що це одна з моїх специфікацій, то моя реальна війна цього року почалась якраз у районі  Кремінної.

Ви сказали, що вас відвели з лінії фронту через втрати?

Відчутні втрати були і в батальйоні, і в роті, і в моєму взводі. «Гонор», окрім того, що це певне військове формування у структурі Збройних Сил України, це ще і «комʼюніті» — середовище спілкування. Тобто, всі люди, які є в «Гонорі» — не просто побратими по службі, це, власне, середовище. В районі Кремінної ми дали собі раду без втрат, в нас навіть не було там поранених, попри те, що виїжджали на бойові завдання, вели активні бойові дії, допомагаючи підрозділам, що там стоять.

Бахмутський напрямок — це інша ситуація, там була наша зона відповідальності. Пʼятеро бійців з «Гонору» загинули за цей час… Їх всіх я знав особисто, з деким спілкувався дуже близько. Тому, якщо говорити про цифри, то цифри невисокі. Але якщо казати про втрати, то вони непоправні. Ми з невимовною повагою ставимось один до одного, до людей, які віддали своє життя за нас, в тому числі.

Маємо деякі правила, вони ніде не записані, але їх дотримуються. По-перше, побратима, який загинув, виносять із поля бою, за винятком ситуацій, коли немає змоги це зробити. Ми стараємось, аби кожен із побратимів був похований по-людськи, тому забираємо загиблих, незважаючи на те, що це поле бою, що з високою долею імовірності ти теж можеш мати поранення чи загинути. Це навіть не обговорюється. Дискусії забирати — не забирати просто не існує. Друге правило стосується памʼяті. Воїн живе доти, поки його памʼятають. Ми памʼятаємо про кожного з наших загиблих.

Цей етос стосується вашого взводу, роти чи є така загальна настанова на фронті?

Я не знаю як це відбувається загалом на фронті. Є певні юридичні аспекти й домовленості. Але між нами діє неписана домовленість про те, що тебе не кинуть. Якщо ти живий — тебе будуть витягувати і рятувати. Якщо ти мертвий — тебе так само витягнуть.

Чим ця домовленість сильна? По-перше, це про гуманізм, про республіку і про те, що ти, як одиниця республіки, є найвищою цінністю для держави. Відповідно, республіка зробить усе, аби тебе захистити.

Ви вживаєте слово «республіка». Що маєте на увазі під ним?

Республіка, в моєму розумінні — це суспільство за Жаном-Жаком Руссо. Він увів таке поняття, як «суспільне тіло». В час до модерну носієм повноважень був суверен. Жан-Жак Руссо запропонував абсолютно інноваційну ідею про те, що суверен — це тіло народу. Це означає, що люди, які обʼєдналися суспільною угодою, можуть її не підписувати. Її вже за нас хтось підписав давним-давно, тому не треба оновлювати суспільну угоду. Всі ми – тіло, іншими словами — народ. І ось ти — одиниця цього тіла. Тобто, немає суверена над тобою, немає над тобою пана. Паном є ти сам, як одиниця цього народу. Що означає республіка? Республіка — це коли ти, як одиниця, частинка того суверенного тіла, береш на себе відповідальність за усе тіло.

Олександр Ябчанка — тричі поранений на фронті. У серпні 2023 дістав найважчого поранення

Олександр Ябчанка — тричі поранений на фронті. У серпні 2023 дістав найважчого поранення

Межі вашої республіки, це що? Ваша рота, взвод чи ділянка армії?

Межі моєї республіки — це держава Україна. Я беру відповідальність за кожного громадянина України, тому що на цю державу, на її громадян, напала сусідня держава. Я беру зброю і несу відповідальність за тих, хто є громадянином України. Можна пофілософствувати, що частково я так само відчуваю себе громадянином республіки умовного демократичного світу, європейської спільноти, демократії, США. Певною мірою це теж мною сприймається як схожі ідеологічні поняття. Але все-таки якщо говорити про суспільне тіло, то це, звісно, Україна. Звісно, це придумані концепції. Немає ніякого тіла.

Концепція республіки — це ваша особиста думка чи побратимів також?

Ми маємо з цього приводу багато цікавих дискусій. Я взагалі люблю почитати і поговорити про філософію. З одного боку, мені це треба для розуміння світу, з іншого – для розуміння як нам жити далі і якою Україна буде завтра. Тому що «за все хороше і проти всього поганого» – не працює.

У нас є Cowo.guru – середовище мислення, філософський клуб, де я мав приємність обговорювати з вами книжку «Подолати минуле: Глобальна історія України». Я періодично беру участь у подібних заходах. Паралельно читаю того ж Руссо «Про суспільну угоду, або принципи політичного права», Гоббса, Локка і Платона. Їхнє бачення і думки мені дуже цікаві. Виявляється, що демократія – це не універсальне «все добре». Платон взагалі вважав, що демократія  – це геть погано, гірше за демократію може бути хіба що тиранія. Про це корисно і цікаво поспілкуватись, що я роблю зі своїми побратимами. Наразі я їх не затягнув у ті філософські клуби, але ми завжди маємо про що поговорити.

Повертаючись до вашого запитання про загиблих побратимів, яких ми не залишаємо на полі бою, скажу, що таке рішення – це теж про спілкування. От дивіться: загинув ваш друг. Ніхто не обговорює, забираємо його чи не забираємо, ми обговорюємо – як його забираємо. Звісно, я не поспішаю помирати, але коли задумуєшся про це, а час від часу ти про це таки задумуєшся, то кажеш собі: «Ну, зрештою, тебе поховають не в найгіршому місці». Ти, по-перше, розумієш, що тебе не залишать. По-друге, розумієш, що у твоєму місті є особливе місце великої шани тим людям, які віддали своє життя за ту ж саму республіку. Повірте, це теж мотивує.

Ваш підрозділ має мінімальні втрати на полі бою. Чим це можна пояснити?

Окрім того, що ми не залишаємо своїх на полі бою, ми оприлюднюємо інформацію про них як про героїв, віддаючи їм шану. Завжди хтось із нас їде на поховання. Зрозуміло, що всі не можуть поїхати, бо ми виконували бойові завдання в той час, коли ховали наших побратимів.

«Гонор» втратив на Бахмутському напрямку пʼять людей. Я можу про них говорити, тому що інформація є оприлюднена. Чому нам вдалось так втриматись? Пункт перший – це підготовка. Ми воюємо батальйоном. «Гонор» – це одна з рот батальйону. У батальйоні, окрім піхоти, є артилерія і розвідка. Тому було б несправедливо казати, що «Гонор» воював самотужки. Ми воювали у складі батальйону «Да Вінчі», і без тих, хто був у сусідніх підрозділах, в рамках батальйону, годі було би сподіватись на такі невисокі втрати. Окрім того, дуже важлива взаємодія самого батальйону з підрозділами, які стояли по сусідству. Без них теж у нас би нічого не вийшло.

Ми десятки разів завдавали ворогу значно більших втрат. Тому втрати «Гонору» не можна навіть порівнювати з тими, які ми завдали переважно «Вагнеру» [російська приватна військова компанія — ред.]. Це те, що ми бачили з коптера, що підтверджено на відео і фото. Як я вже казав, у нас діють навчені підрозділи. Ти або воюєш, або тренуєшся — це питання життя твого і твоїх побратимів.

Читати також:  Як Путін своїм інтерв’ю Карлсону фактично знищив майбутнє Росії

Друге — це технічне забезпечення. Якщо говорити мовою війни, це ситуаційна обізнаність. Ще простіше — це «очі» в небі. Ми цілодобово вели спостереження за місцем, де відбувались бойові дії, стежили, як ворог здійснює свою логістику. Це була лісопосадка, яка перетинала дорогу на Бахмут. Ворог намагався дійти до траси і її перекрити. На початку березня ми зупинили росіян, коли їх відділяло від траси 150 метрів, і почали планомірно знищувати, відпрацьовувала артилерія. У «Гонорі» є штурмова група — це один із наших взводів, який провів успішні штурмові дії під пильним наглядом «пташки», тобто коптера. Другий фактор ефективності – це технічне забезпечення, зокрема, «очі».

Третій фактор — комунікація. Уявімо, що я піхотинець і веду оборону конкретного рубежа чи бліндажу. Зі мною на зв’язку завжди командир, або він зі мною у бліндажі. У нас постійно «пташка» в небі, інколи не одна. Оператор на планшеті бачить виведені зображення з усіх коптерів, він знаходиться в одному відеочаті з керівниками інших необхідних підрозділів: артилерія, командири рот, командири сусідніх батальйонів. Тобто, нарада з ведення бойових дій не припиняється ніколи. Командний склад має інформацію — я маю з ним контакт.

Я противника можу не бачити, але знаю, де він є, і туди веду вогонь. Так само мені повідомляють, коли ховатися, тому що починається артилерійська підготовка або працює наша «арта» по противнику. А як воює противник? Вони [росіяни] стріляють по нас з артилерії — це так звана артилерійська підготовка. Далі йде штурм наших позицій, що ввійшло в народну творчість, як «мʼясні штурми».

Вони починають повільно рухатись у наш бік. По них працює наша артилерія. Коли вороги підходять до нас близенько, мені про це каже командир. І тоді вже не потрібні жодні накази — я все розумію. Ми ведемо вогонь у напрямку супротивника, і він починає відходити. Тоді ми ведемо по них вогонь навздогін. Зазвичай після штурмів росіяни ще більше починають навалювати з артилерії, і кожен такий штурм з їхньої сторони супроводжується значними втратами.

За час мого чергування протягом дня мінімально було два, максимально — шість штурмів. Один штурм — це мінус 5 ворогів, інколи більше. Так ми змогли приблизно підрахувати скільки вагнерівці втратили людей за цих півтора місяці. Але, на жаль, не всі російські збройні сили воюють так, як «Вагнер». Якби вони всі так воювали, то ми б їх знищили швидше, і проблем було б менше. Однак є підрозділи, які підготовлені набагато краще.    

«Вагнер» складається з колишніх вʼязнів чи вони професійні військові?

Якщо такі у них професійні, то як тоді воюють непрофесійні? (сміється) Мені здається, що вони були ненавчені; все, що вміли ці люди — це помирати. Можливо, у них є ще якась елітарна частина, не знаю. Але з того, що мені доводилось бачити особисто, можу сказати, що це були примітивні «мʼясні штурми». Вони валять, валять і валять. Ти їх знищуєш, а вони знову валять. Такі в мене асоціації з «Вагнером». 

Хочу зауважити, що те, як у боях поводить себе батальйон «Да Вінчі», я вважаю, ефективним введенням війни. Хороша новина в тому, що за період цієї війни, зокрема в Бахмуті, я зустрічав підрозділи, які професійно воювали за такою ж схемою. Окремі батальйони воюють просто фантастично. Притому в них були дуже непрості позиції, складніші, ніж у нас. І вони натомість знищили ще більше ворогів. До слова, хлопці воюють там досі, за що їм величезна шана і повага. Це крутезні воїни, але як я згадував, росіяни теж вміють воювати.

Одного разу їхні штурмовики змогли підійти до нашого бліндажа — це відео попало в усі ЗМІ за кордоном. Попередні декілька тижнів ми постійно відбивали атаки, що вже перетворилось на кіно під назвою «День бабака». Ти повертаєшся на ту саму позицію, в те саме болото, тебе так само обстрілюють, але ти дієш по шаблону — робиш все те саме, що й раніше.

Відповідно, ти вже до того противника призвичаївся. А тут противник помінявся. Це ми вже дізнались наступного дня, коли військовий злочинець Євген Прігожин [російський бізнесмен, власник ПВК «Вагнер» — ред.] дав інтервʼю, де сказав, що вони віддали фланги десантникам. Ми це побачили через коптер по способу ведення війни. Вони, по-перше, дуже точно стріляли. Між артобстрілом і атакою проходило дуже мало часу.

По-друге, дуже професійно робили маневр забігання, розділялись на дві групи: одна бігла вздовж по траншеях, а інша — забігла по полю і добігла майже до нашого бліндажа. Щоб ми цього не побачили вони застосовували димову завісу, так мені пояснили наші хлопці з коптера. А ще вони не повзли, як вагнерівці, а бігли, дуже швидко. Все було максимально синхронізовано. Скоріш за все, це був якийсь їхній спецназ, але ми його успішно знищили. Хоча цей бій міг закінчитись для нас так само неуспішно, як і для них. Тоді нам вдалося перемогти завдяки бійцю на псевдо «Тихий» [загинув у липні 2023 — ред.]. Він якраз був зі мною у бліндажі і взяв на себе командування. Ми про це не домовлялись, все сталося ситуативно. 

Не менш важливою була також підготовка позиції, навіть коли ти знаходишся під обстрілом. У тому бліндажі ми постійно прокопувались і створили додатковий вихід. Моїм завданням було дати можливість своєму побратиму вибігти з контрольованого ворогом виходу, оббігти попри бліндаж і вести прицільний вогонь.

На відео дуже добре видно, як на початку бою у мене кидає гранату їхній штурмовик. Граната вибухає, я встаю (був тоді у зручнішій позиції), притискаю штурмовика вогнем до землі, не дозволяю прицільно ввести вогонь. Це дає можливість побратиму у мене за спиною вискочити наверх бліндажа, аби звідти ввести прицільний вогонь. Так він відвів небезпеку з нашого основного входу. Цей героїчний вчинок врятував нас усіх. 

На користь нам також спрацювали двоє розвідників. Десь 15 ворогів оббігали нас траншеєю по правому флангу. Двоє хлопців «Перуна» [командир розвідників — ред.] пішли їм на зустріч. Двоє на пʼятнадцять! Вони їх зупинили і заставили втікати завдяки своїй професійній підготовці і самовідданості. Тому, що коли вас двоє у полі проти п’ятнадцяти, зрозуміло, що ви програєте. Але коли це вузька траншея, то п’ятнадцятеро не можуть вести вогонь, бо будуть одне одному стріляти у спину.

Тож двоє наших розвідників під контролем дрона, за вказівками свого командира, прицільно кидали гранати по ворогах. Кинули гранату — попали їм під ноги. Ті вже відповідно нікуди не біжать, бо ж не знають, скільки там людей. Далі ці двоє хлопців почали рухатись вперед, що збило з пантелику основну групу, яка забігла на наші позиції. Вони почали тікати.

На момент того бою ми вже не мали ким тримати оборону, розвідники так само не мали ким ввести штурмові дії. Тож той бій став кульмінацією, в якій нам вдалося розбити взвод їхнього спецназу. Росіяни після того на три дні припинили штурмові дії. Такого не було ніколи! Вагнерівці штурмували нас кожен день по кілька разів. А після того, як вони зазнали втрат, на якийсь час зупинилися.

Олександр Ябчанка — тричі поранений на фронті. У серпні 2023 дістав найважчого поранення

Хто готував бліндаж і так все обладнав? 

Наші. Це позиції, які облаштували для оборони Бахмуту. Бліндаж був дуже добротний, витримував пряме попадання міни 120 [радянський буксирований міномет калібру 120 мм — ред.] Я це бачив на власні очі. Це незабутньо. Потім міна попала в крайній брус, вона його пробила, загинуло двоє хлопців того злощасного дня, один із них львівʼянин, він похований на Личаківському цвинтарі. 

Ваше злагодження з суміжниками — це з навчання за схемою НАТО, чи це ще досвід АТО?

Я навіть не знаю, звідки походять ці практики. Можу розказати звідки ті практики взялись у мене. Перший раз я побачив, що так можна ввести війну влітку минулого року. Разом із побратимами я був на Лиманському напрямку в складі Сил спеціальних операцій. Ми виїздили на фронт, проводили розвідувальні дії дроном, навчилися передавати інформацію в реальному часі за допомогою найсучасніших технологій. Це спрощує ведення роботи самим аеророзвідникам і зменшує спотворення перебігу подій. Таку перевагу зараз дають БпЛА, і ми мусимо ту перевагу втримати. Наш ворог не має таких можливостей, на відміну від нас. Є БпЛА, які літають на 7 км, вишукують артилерію противника. Але зараз я кажу про БпЛА рівня окопу, рівня лінії зіткнення. Ми виграємо на цьому рівні завдяки тому, що нас забезпечують волонтери. Нашою величезною перевагою у цій війні є якраз обізнаність.

Влітку 2022 року росіяни йшли в атаку на нас вогневим валом. Я памʼятаю період, коли вони перли на Лиманському напрямку, потім така сама інтенсивність була власне на цьому маленькому клаптику під Бахмутом і в самому Бахмуті. Ми бачили Бахмут, який весь час палав. 

Перевага використання БпЛА була у вас із самого початку?

Припускаю, що від початку. Просто я почав «літати» аж у травні. А до того бачив відео скупчень ворожої техніки, наприклад, біля Києва, Ірпеня — літали оператори з інших підрозділів. Ми цю практику, так виглядає, перехопили ще на початках. У росії була величезна перевага по інших БпЛА, їхні «Орлани» нам роблять велику гризоту. А в БпЛА типу «Мавіка» ми маємо колосальну перевагу завдяки волонтерам. Мені дуже не хотілось би, щоб «Мавіки» стали неефективні, а такі ризики є. Тому що ворог призвичаюється і створює ефективніші засоби ведення радіоелектронної боротьби, ніж були раніше. Зараз літати набагато важче, ніж було влітку. Якщо така динаміка збережеться, нам треба вже зараз думати про альтернативу. Я сьогодні зустрічався зі львівськими винахідниками. Вони придумали непогані прототипи, які можуть нам допомогти розв’язати цю проблему, якщо «Мавіки» стануть неефективні. 

Читати також:  За лаштунками обговорення відправки військ країн ЄС в Україну

Ви починали «літати» в травні. Лісосмуга ще проглядалася. Через зелень немає тієї видимості?

Так, такої видимості більше не буде. У зелені розгледіти піхоту дуже непросто, навіть техніку не завжди розгледиш. Але інтенсивність їхніх атак знижується. У березні по всьому фронту атак у день було 100 – 106. Зараз – 30 атак в день по фронту. Тобто, росіяни потрохи виснажуються, у мене є принаймні на це величезне сподівання. Те, що вони можуть набрати нових – не сумніваюсь. Але завершуючи те, що я хотів сказати про уміння ведення війни, найгірша новина полягає в тому, що у нас  ще є підрозділи, які воюють так, як «Вагнер».  

Ви зараз про радянський спосіб воювання?

Так. Біда в тому, що українські підрозділи теж тим грішать, а маленька «радянська» армія ніколи не переможе велику «радянську» армію. Їх просто банально більше, тому ми не маємо права так воювати. Я не кажу навіть про те, що це абсолютно нелюдський спосіб. Ми — республіка, і найважливішим для нас є громадянин — одиниця республіки. Ти маєш його берегти, як зіницю ока, а не відправляти на безглузду смерть. Тому, коли командир дає наказ виконати те чи інше завдання, має розуміти, чи є шанс його виконати. А якщо він воює так, як воюють росіяни, то порушує морально-етичні норми, бо для нас у центрі всієї конструкції, що називається «країна», є громадянин. Тобто, в нас держава для громадянина, а не навпаки. Це в росії ти гвинтик в системі служіння державі, а держава зводиться до групки маніяків. Ми так не можемо. 

Американський військовий експерт Майкл Кофман, який сам народився у Києві, виїхав дитиною в Сполучені Штати Америки і зробив там карʼєру, був у Бахмуті, він весь час коментує перебіг подій. Власне, він сказав, що є дві армії: одна, яка воює так, як ви — як Натівський стандарт. А друга воює по-старому.

Абсолютно правильно. Я цього не чув, але згоден з кожним словом. Мене питають, коли буде контрнаступ. Ну… (сміється) я не знаю. Я відповідаю так само, як ви щойно сказали. Успішність контрнаступу залежить від одного фактору: буде він вестись ефективним способом чи неефективним, тобто радянським. 

Минулого року ми несподівано проявились як країна, котра добре воює. Ми протистояли ворогу, який був у рази сильніший за всіма показниками. Це стало можливим завдяки двом факторам. Перше — професіоналізм, а друге — сміливість, самопожертва. Якщо в нас буде тільки друге — це не діло. 

Чи правда, що деякі командири планують ще за паперовими картами?

Правда. Я тих командирів не бачив, бо їх на полі бою немає. Однак мої командири періодично бувають безпосередньо в окопах, бо недостатньо все побачити лише з коптера, треба бути на місці. Ти маєш все зрозуміти, відчути: які тут переваги, які ризики, і так далі. От так має поводити себе командир у моєму розумінні. Це дозволяє йому добре орієнтуватися в ситуації, коли веде бій з командно-спостережного пункту. 

«Да Вінчі» [Дмитро Коцюбайло — Герой України, доброволець, командир 1–го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі», комбат. Загинув у бою за Україну під Бахмутом — ред.], Царство йому Небесне, був безпосередньо на полі бою. День перед тим, як він загинув, я це бачив. Ми літали з Часового Яру, тоді я ще був пілотом БпЛА. Був обстріл, ми сховались у підвал. Туди забіг «Да Вінчі» і каже: «В нас горить танк. Є вогнегасник?» А які вогнегасники в підвалі? Він взяв воду і сказав механікам: «Ходімо гасити». Він не сказав: «Ідіть гасити». Він пішов разом з усіма до того танка. Це було за день до його загибелі. 

Коли командир намагається бути на позиціях, аби розуміти все, що відбувається довкола, то втрати особового складу можливі, але мінімальні. З іншого боку, він сам піддає себе ризику. Зокрема, «Да Вінчі» загинув саме тому, що був командиром такого плану. Він був на полі бою. Але саме тому втрати батальйону є порівняно невисокі, не співставні з втратами тих підрозділів, які воюють діаметрально-протилежно. Тобто вони йдуть без якоїсь підготовки на позиції, їх там знищують, а командири лишаються живі. 

А якщо такому командиру поставив завдання хтось, вищий за нього по рангу? 

Я розумію введення війни в самому окопі. Я не розумію, як війна влаштована в штабах. Я не знаю, які взаємовідносини там. Не знаю, як ставлять завдання. Можемо собі уявити, що є зони відповідальності між різними підрозділами, кожен командир перебуває на прямому звʼязку зі мною, наприклад. І він постійно взаємодіє з усіма, кого стосується ведення бойових дій. Тобто, з «артою», з розвідкою, і так далі. А сусідній підрозділ пішки ходить по полю на позиції противника і там помирає, притому вони користуються паперовими картами. І ти думаєш: «Ну, чому в нього немає планшета?» А планшета, скоріш за все, немає, тому що хтось тим не заморочується. Не кожен уміє попросити волонтерів. Очевидно, що багато залежить від командира. 

Тобто планшет, який має «кропиву» [програмне забезпечення для планування розрахунків та орієнтування — ред.], ще не є стандартом армії, який має забезпечити Міноборони?

Наші планшети нам забезпечили волонтери. Я розумію, як має бути: в кожного є планшет, є звʼязок, є інтернет, є «очі» в небі. Для того, щоб так було, я буду робити усе, що від мене залежить. Я — офіцер. Я — старший лейтенант. Поруч зі мною воюють діти по 20 років, є старші хлопці. Я відчуваю відповідальність за цих людей. Крім того, це просто класні хлопці. Я дуже привʼязуюсь людей, а тому хочеться, щоб вони просто вижили. А виживуть вони чи ні — залежить від того, чи буде в мене планшет. Це залежить від того, буде в «Ширлі» Мавік, чи не буде. «Ширлі» — це наш «гуру» по безпілотникам, він взяв на себе  відповідальність. Тому що він розумів, що від того, будуть в нас «очі» в небі, чи ні, залежить, чи ми виживемо. Так це працює в «Гонорі», так це працює в батальйоні «Да Вінчі», в 3 батальйоні 92-ї бригади. Тобто, хтось цим заморочується.

«Да Вінчі» має добре імʼя, в нього є увага волонтерського руху, особисті звʼязки. Як інші взводи можуть собі зарадити?

Нам допомагають волонтери, наші друзі з того ж «Фонду Сергія Притули». Ми знайомі з ним, але я намагаюсь звідти просити про допомогу лише коли немає потрібних речей деінде. Можу написати пост у Фейсбуці про те, що нам потрібно. Тут вкотре величезна дяка суспільству, тим небайдужим людям, які на ці збори донатять. Просто треба шукати. Багато хто навіть собі не уявляє, що це можливо. 

В нашому бліндажі були хлопці з підрозділів, які втратили боєздатність, їх до нас «прикомандирували». Вони побачили, як ми воюємо, що в нас постійно в небі «очі», що я постійно на звʼязку зі своїм командиром, що як тільки закінчується БК [бойовий комплект — ред.], то його моментально хтось принесе. Тобто, все працює як єдиний механізм. Вони кажуть: «Нічого собі ви запаковані». Я їм кажу: «Хлопці, найкорисніше, що я робив за цю війну, це не як медик, не як оператор БпЛА, не як командир і навіть не як стрілець-піхотинець, а як високоякісний, високопрофесійний жебрак» (сміється). Але в цьому жарті є лише частина жарту. Тому що, коли ти попросиш, тобі суспільство допоможе. 

У нас фантастичне суспільство. Я розумію, що людям тяжко, бо бачу які суми мені донатять. Це 300 гривень, 200, 100. Але це величезна кількість людей, які точно донатять не мені першому. Я переконаний, що вони донатять уже чотирнадцятий місяць і все ще продовжують. Тобто, можливості воювати ефективно у нас є. Ми не дуже, поки що, вміємо це робити на рівні всієї армії. Це поки така милиця. Але цією милицею зараз треба користуватись, тому що доки ми вибудуємо інституції, які нас забезпечать — ми можемо просто закінчитись до того часу.

Ви збирали на турелі [установка для кріплення і наведення в бойових умовах кулемета з дистанційним керуванням — ред.]. На скільки вже вдалося назбирати?

Три вже на позиціях, одного ми віддали тим розвідникам, що нас врятували. Зараз, поки в нас поповнення, реорганізація, хлопці з двома їздять на полігони, стріляють, тренуються. 

Нам все ще потрібні «очі», які би не перекривались засобами радіоелектронної боротьби. Бо «крила» в нас класні, безпілотники дальньої дії теж круті, але банального «Мавіка» українського виробництва поки що я не бачив. Хоча доводилось бачити дуже цікаві розробки. Ми будемо працювати, аби в нас був той безпілотник, яким зможемо замінити «Мавік», бо рано чи пізно він стане неефективним. 

Читати також:  Як діти на окупованих територіях потайки навчаються в українських школах

Другий момент — усі наші загиблі хлопці загинули від артилерійського вогню. В стрілецьких боях ми витягнули без втрат. (Я говорю про «Гонор», не маю інформації по інших підрозділах. А питати не пасувало, зрозумійте, це все ще дуже свіже, болісне). Отже, нас вбивала тільки артилерія. «Да Вінчі» теж загинув від касетного боєприпасу. Відповідно, друге, що ми маємо зробити — це сховати людину з зони, де її може вразити артилерія, тобто, забирати з окопу. Проблема тут в тому, що якщо ти забереш людину з окопу, в той окоп рано чи пізно заповзе якийсь «вагнер». Щоб цього не сталось, там має бути людина або робот зі зброєю. І оце якраз є наша турель. Ми вже з ними воювали, і вони непогано себе проявили. Поки що ці турелі я беру від волонтерських осередків. Тому що люди, які їх створюють — це інженери-волонтери. Я щиро сподіваюсь, що ця волонтерська ініціатива буде мати розвиток. 

Українці вміють створювати мережі — «нетворкінги»: ти роби те, ти роби це, ти вирізай деталі, я буду складати, ти дістанеш деталі, а ти знайдеш мені програмне забезпечення. Я мав зустрічі тут, у Львові, щодо цих турелей, і бачу потенціал, що ми тими турелями зможемо потихеньку засипати лінію зіткнення. Сподіваюсь, це будуть сотні, а потім і тисячі.

Потрібно, на мою думку, ставити їх на озброєння. Це має бути обовʼязковий інструмент, як БпЛА. Зараз без безпілотників вже мало хто воює. Те саме має бути з турелями. Піхотні підрозділи мають собі дозволити сховати піхотинця хоча би в бліндаж, накритий деревʼяними брусами. Я вже не кажу про те, щоб він був схований в гарному бетонному бліндажі. Турель має «очі», камеру, і вона стріляє краще за кулеметника. А кулеметник гарно схований в захищене місце, з якого веде прицільний вогонь. Отже, ідея турелі нам ціннісно підходить. 

Завданням держави має бути порятунок свого солдата, бійця, тому що це — громадянин. І не просто собі громадянин, а громадянин, який ризикує життям за саму державу. Власне тому його треба максимально убезпечити. Адже люди, які свідомо пішли ризикувати життям заради держави, — на вагу золота. Відповідно, хоча б навіть з точки зору здорового глузду, таких людей варто рятувати.

Я вже не кажу про морально-етичний вимір. І коли це так, то створімо усі відповідні умови. Зрештою — це війна ідеологій. Ми воюємо проти «держави», мені б хотілось назвати її якось інакше, але все-таки це держава, просто нелюдської, яка ігнорує будь-яку повагу до особистості і життя. Своїми діями мусимо демонструвати, що ми геть інші: ми не «брати», бо відрізняємося одні від одних діаметрально.

Ви офіцер. Ви були оператором БпЛА. Але ви пішли як звичайний стрілець в окоп, коли потрібно було закривати питання. Завдання у вас не по рангу і званню, а згідно з потребою. Це також нестандартний підхід?

Припускаю, що так. Я ніде, крім «Гонору», не служив, можу хіба робити припущення. Для мене це нормально. Тому що є зона відповідальності нашого підрозділу. Якщо я можу бути корисним тим, що керуватиму БпЛА, то виконуватиму цю роботу. Якщо нема кому бути у бліндажі, то, звісно, я піду в бліндаж, тому що загально завдання незмінне — ми мусимо втримати цю позицію. Ну, а хто зробить (сміється), якщо не я? Це дуже проста ідея. 

В одному з тренінгових центрів, в якому я проходив навчання, молоді хлопці потім призивалися. Деякі казали, наскільки це тритижневе навчання самооборони Львівщини, яке ведуть іноземці, добровольці, професійні військові з різних країн, їм потім допомогло. У ваш підрозділ приходить необстріляне молоде поповнення. Як бути, коли до людей, які вже рік воюють, додають на поповнення ще неготових? 

Я опишу, як це відбувалося з нами. Ми оголошуємо набір. Наприклад, коли ми переходили з Сил спеціальних операцій у піхоту, чисельність підрозділів мала відповідати штатному розпису. Перед виконанням завдань обовʼязково має відбутись «бойове злагодження». Його проходять у складі укомплектованого підрозділу. 

Ми дали оголошення, що група «Гонор» відкриває набір. Тоді людина заповнює анкету і проходить співбесіду, якщо є потреба, ще якісь додаткові моменти: фізпідготовка, і так далі. Ті люди, які пройшли попередній відбір, потрапляють на КМБ — курс молодого бійця. Після того, як декілька тижнів людина провчилась, ми усі разом відправлялись на бойове злагодження: і ті, які воювали від початку, і нові рекрути.

За час бойового злагодження ми, перш за все, перезнайомились між собою, хлопці зі здивуванням для себе побачили, що ніхто зверхньо на них не дивиться. У «Гонорі» ще з часів громадського активізму так не заведено. Тим більше ми дуже поважаємо людей, які самі пішли воювати. Це такі самі люди, як я, різниця лише в тому, що я вже маю досвід. І ми передаємо цей досвід, бо завтра нам з цією людиною бути в одному бліндажі. Відповідно, яка може бути зверхність? Важливо те, що кожен із них зробив вибір і пішов служити. Те, що я цей вибір зробив на початку війни, а він зараз, не змінює суті. Він такий самий доброволець, як і я, в моїх очах. Це вразило рекрутів. 

На момент, коли ми оголосили набір, у мене було враження, що всі, хто мав бажання воювати, вже на війні. Яким же було моє здивування, коли на наше бойове злагодження прийшов той самий «Гонор», тільки на 10 років молодший! Це не просто одиничні випадки, це ціле молодше покоління, і воно таке саме як ми. Я був здивований тим, стільки вмотивованих людей у нас ще є. Потім я переконався в цьому безпосередньо на війні. Звісно, бувають винятки, але більшість тих, хто поїхав на війну, поводилися у найвищому ступені гідно. 

Це ще одне ваше «ноугау»: можна набрати людей, не використовуючи інфраструктуру центрів комплектації?

Звісно. Інші підрозділи, які теж переводили в піхоту, розповідали геть інші ситуації. У них був інший механізм поповнення, через центри комплектації: представник підрозділу приїжджає туди, де є мобілізовані, і набирає собі когось у підрозділ. Вони мене питали: «У вас як з мобілізованими?» Я кажу: «В нас не мобілізовані, в нас рекрути». Тому геть інша якість. І зараз ми знову оголосили набір, бо на жаль, маємо людей, які вибули через поранення. Біда у тім, що, боюсь, не буде часу на бойове злагодження. 

Як поповнення відбувається, коли ми ведемо бойові дії, як це було під Бахмутом? Просто комунікуємо з командуванням, що більше не можемо тримати позицію, бо нема достатньо людей. І в нас вони зʼявляються з інших підрозділів, або щойно мобілізовані. Так до нас прибув хлопчина, який вперше потрапив на війну, одразу в таке гаряче місце. Я справді не знаю, як би сам відреагував на його місці, тому що в мене входження у війну було поступове. 

Отже, зі мною було декілька нових хлопців. Коли до нас попали міни, а це був їхній перший бій, я добре памʼятаю запитання, яке мені поставив один із них — «У нас є хоч якийсь шанс вижити?». Я кажу: «Слухай, нам ще воювати і воювати, тому ти це з голови викинь і просто слухай, що я тобі кажу. Все буде добре». Я трошки злукавив, сказав: «Бувало і гірше» (сміється). Якщо чесно, гірше не бувало… Але тоді людина на очах міняється, повертається з безвиході, він вів бойові дії, а не забився десь в кут і верещав, що все погано. 

Найголовніше, яку картину реальності ти малюєш собі: якщо він, бачачи смерть поруч, вимальовує собі картину, що це кінець, тепер всі загинуть, то він вже не боєць. А ти йому цю картину показуєш по-іншому: «Так, це війна, так буває. Але це не означає, що так має бути зі всіма. Помремо ми, чи не помремо, залежить від того, будеш ти робити якісь дії чи не будеш». Людина геть по-іншому дивиться тоді на усю цю конфігурацію. 

Ну, і, звісно, друге, про що треба не забувати — це забезпечення. Наприклад, такий елемент, як навушники. Свої навушники я купив за 57 тисяч гривень — це більша частина моєї бойової зарплати. Я не пожалів ні про копійку, тому що, якби не ті навушники, в мене би була контузія, напевно, десята вже. Хоч насправді ти вибуваєш після третьої.

Ці навушники такі дорогі, бо, крім того, що вони дійсно тебе захищають від травми, вони ще й дають тобі змогу чути все навколо, в тому числі виходи артилерії. Вони підсилюють слабкі звуки і закривають звуки різкі. В мобілізованих звідки це візьметься? Звісно, набагато краще, коли мобілізація відбувається в такий спосіб, як я описував: коли ти оголошуєш відбір, і люди на нього приходять. Тому що не кожен може воювати, це нормально, і не кожен мусить. Але той, що хоче, матиме час придивитися, чи він може, і ти маєш час його навчити. От тоді це буде воїн.  

 —

Розмовляли Ярослав Грицак, Петро Дідула; опубліковано у виданні MEDIAPORT

Інтервʼю підготовлене командою проєкту «Малі історії Великої війни» Українського Католицького Університету

Источник

Вас може зацікавити

+ Поки нема коментарів

Додати перший