Цього року усі християни попри різні церковні календарі святкують Великдень одночасно – 20 квітня. Таке трапляється рідко – раз на три-чотири роки. В Україні Великдень є найголовнішим річним святом для православних і греко-католиків.
Великим Днем або Великоднем наші предки називали день весняного рівнодення – календарний початок весни та нового аграрного року. Багато прадавніх звичаїв, обрядів, вірувань та прикмет з часом доєдналися до свята Воскресіння Ісуса Христа, церковна назва якого – Пасха. Деякі з них відомі майже кожному, але є й багато таких, про які зараз уже мало хто знає, пише BBC.
Сила вогню
Одне з вірувань – те, що Великдень святкує весь Всесвіт, межа між світами зникає, і всі небесні й підземні сутності відзначають його разом із людьми. Померлі предки приходять на землю й перебувають тут впродовж двох тижнів, а душа померлого на Великдень потрапляє прямо до раю.
Ще одне вірування стосується сили вогню. Вважалося, що напередодні Великодня ночами лютує нечиста сила, "шурубурять" відьми, ворожки, планетники й мольфари.
Щоб уберегтися від них, увечері Страсної суботи біля церкви розкладають вогонь. Колись кожна сім’я виділяла дрова на це спільне багаття. На вогнищі палили старі колеса, зношене взуття, весь непотріб, щоб "із димом пішли старі хвороби й клопоти". Існує прикмета, що такий вогонь захищає від злих сил і очищає душу й тіло.
Вогонь – це очищення і захист від злих сил, вважали у давнину. Ритуал запалення вогню зберігається досі / УНІАН
Традиція великодніх вогнів поширена на всій Україні.
У західних регіонах у суботу на цвинтарях, часто облаштованих біля церков, залишають запалені лампадки на могилах померлих родичів. На Полтавщині, на Лохвиччині, біля Котельви робили "пузирі" – своєрідні ліхтарі, які наповнювали гасом і ставили біля хат, на дорозі до храму, прилаштовували на церковній огорожі.
Дзвони і бажання
Зі Страсної п’ятниці церковний дзвін мовчить. Колись злих духів відганяли шумом саморобних тріскачок, стукал, калатал і клепал. З того часу залишилося прислів’я: "Бог – у дзвін, а чорт – у клепало".
Поширене повір’я, що всі відьми цієї ночі збираються до церкви. Коли священник зачиняє храм, староста має пильнувати, щоб відьми не заховалися в ньому, не хапалися за церковний замок чи ризу священника. З першим ударом дзвону, що сповіщає про воскресіння Ісуса Христа, нечиста сила розбігається.
Впродовж великодніх святкувань дозволяється кожному бодай кілька разів вдарити у дзвін. Існує прикмета: звук церковного дзвону очищає від гріхів, і так можна собі забезпечити здоров’я та щастя на весь рік до наступної Пасхи.
А ще вірили, що на Великдень можна побачити, як сонце буде сходити та переливатися різними кольорами й підскакувати над горизонтом від радості Божого Воскресіння.
У той момент, коли священник вперше виголосить: "Христос воскрес!", радять задумати бажання, яке обов’язково збудеться.
Одне з вірувань – все, що освячується на Великдень, набуває надзвичайної сили / УНІАН
Освячення на Великдень
У Пасхальну неділю вранці, після святкової служби, священник освячує принесені до церкви великодні кошики з пасками, крашанками, писанками та їжею. До кошика-пасківника кладуть також ковбасу, сало, хліб, пляшку з водою, масло, сир, хрін, сіль і ніж, яким будуть краяти паску.
Вважається, що все, що освячується на Великдень, набуває надзвичайної сили. До прикладу, вірили, що рушник, яким накривають пасківник, може розганяти градові хмари та лікувати немовлят, коли їм наврочили.
Посвяченій сім років поспіль великодній свічці приписують здатність відвертати від хати грім і запобігати пожежі.
Гарною прикметою вважається першим прийти додому з церкви – впродовж року будеш у всьому "перший".
Зайшовши до хати, радили вмитися водою, в яку кладуть освячену крашанку – люди вірили, що так забезпечиш собі на рік здоров’я й красу.
Велика родина за столом
За народними повірʼями, на Великдень вся сімʼя має зібратися разом за святковим столом, щоби увесь рік були достаток та успіх.
Звичай ділити між домашніми один великодній хліб та одну крашанку повʼязаний із давнім віруванням виділяти кожному його "долю" із загального сімейного добробуту, наділяти "доброю долею" – щастям, фортуною, таланом.
Є й така прикмета: чим більше рідні збереться за великоднім столом, тим кращим буде рік для всієї родини. Вважали, що кожному, хто побував на Світле Воскресіння вдома, щаститиме впродовж року, у всьому будуть успіх й прибутки.
Традиція на Великдень збиратися всім родичам до батьківської хати зберігається по сьогодні.
Вся сімʼя має зібратися разом за святковим столом, щоб мати достаток та успіх / УНІАН
За Великоднім столом "розговляються" крашанкою і паскою, принесеними з церкви. А тим, у кого болять зуби, радять першим вкусити посвячений хрін.
Шкаралущу із освячених яєць не викидали, а спалювали у печі, примовляючи: "Відправляємо з димом до Бога". Або закопували на полі "від усього лихого", або "у воду несли", тобто кидали у річку.
Вважається, що на двадцять п’ятий день після Великодня шкаралуща освячених крашанок допливе до рахманів – тих наших давніх предків, імена яких не збереглися в родовій пам’яті. Вони не знають ліку часу, а так дізнаються про Пасху й святкуватимуть свій Рахманський Великдень, Великдень мертвих, як вважали у давнину.
Гаївки, орелі та "вежі"
По обіді до церкви збиралася вся громада. Тут молодь упродовж тижня бавилася в ігри, хлопці та дівчата вихитувалися на орелях – великих гойдалках. У давнину вважалося, що таким чином людина очищається повітрям від усякої скверни.
Поруч із орелями хлопці цокалися "навбитки" крашанками. Той, хто розбивав яйце партнера, забирав його собі. Грали "у котка": по черзі котили з пагорба яйця так, щоб влучити крашанкою у крашанку товариша. Ще котили яйцями по землі, а вигравав той, чиє яйце закотиться найдалі.
У деяких регіонах України збереглася традиція водити гаївки / Getty Images
У західних регіонах України до сьогодні зберігається звичай біля храму водити з піснями хороводи й ігри. Їх називають гаївки, бо в старовину такі розваги влаштовували у священних гаях.
На завершення гаївкових розваг хлопці утворюють "вежу": на плечі чотирьом хлопцям стають три, трьом – два, а зверху цієї піраміди – один. "Вежа" має обійти навкруги церкви, не розвалившись.
В давнину, на думку дослідників, така конструкція із людських тіл уособлювала єдність світобудови та була повʼязана із культом сонця, уособленням якого й був хлопець нагорі "вежі".
Христосування і душі померлих
З обіду на перший день Пасхи відвідують рідних, хрещених батьків, сусідів, стареньких, немічних і хворих. До них ходять діти "христосувати" – вітати з Воскресінням Христовим, виголошуючи "Христос воскрес!". Їм відповідають "Воістину воскрес!" і частують та дають крашанки, подарунки.
На Чернігівському Поліссі ходять на перший день Великодня на кладовище катати яйцями навхрест по могилах родичів. Їх там залишають, таким чином вітаючи мертвих зі святом Воскресіння Господнього. Вірять, що в цей момент "душа померлого прилітає до своєї могили".
Зараз Поливаний понеділок – весела забава для молоді / УНІАН
Поливаний понеділок
Перший понеділок після Паски має назву Поливаний. Гійом Левассер де Боплан, французький інженер і картограф, який у XVII столітті перебував на Наддніпрянщині, писав, що цього дня парубки обливають дівчат водою. Дівчата, хоч і пручаються, проте зазвичай сприймають це як частину святкового обряду. Існувала традиція "помсти" – у вівторок дівчата обливали хлопців.
У давнину великоднє обливання водою було частиною ритуального очищення. Сьогодні цей звичай перетворився на веселу забаву молоді.
Колись на другий день після Великодня жінки разом зі своїми дітьми відвідували баб-повитух, які приймали у них пологи. Сьогодні звичай зберігся на Поліссі та Подніпров’ї, тут молодиці ходять вітати літніх жінок, переважно сусідок, яких після народження дитини матері вибирали за старшу наставницю і порадницю.
Звичай великодніх привітань, обмін святковими почастунками та подарунками має прадавнє коріння і сягає часів культу роду й звичаїв вшанування кровної й не кровної спорідненості.
Обмін ритуальною їжею був засобом укріплення сімейно-родових звʼязків, привчав дітей до шанування власних традицій, поваги до старших, підтримці немічних і хворих.
***
Олена Чебанюк – дослідниця народних звичаїв, співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського НАН України; опубліковано у виданні BBC
Читайте також:
- Великдень у Софії Київській: відтворять давні українські традиції святкування
- Придушений Великдень
- Українські Великодні традиції: як створювали писанки в різних регіонах України
- Як наші пращури захищались від ворога та лиха: традиційні обереги українців та прокльони
- День вишиванки. Що означають символи вишивки пояснюють антропологи та етнологи
+ Поки нема коментарів
Додати перший