Російські загарбники знищують українські церкви і священників, щоб приборкати українців

«Русскій мір» на Херсонщині: катування, вбивства священиків і вимоги відкрити таємницю сповіді «Русскій мір» на Херсонщині: катування, вбивства священиків і вимоги відкрити таємницю сповіді

На тимчасово окупованій території Херсонської області у селищі Каланчак російські військові злочинці вбили священника Православної церкви України Степана Подольчака, настоятеля храму Всіх Святих землі української. Про це стало відомо 15 лютого, зазначає агентство УКРІНФОРМ.

За інформацією працівників селищної військової адміністрації, армія РФ забрала священника з дому 13 лютого.

"Степана Ярославовича витягли з хати босоніж, наділи мішок на голову. Сьогодні, 15 лютого, приїхали та взяли жінку, щоб упізнати його", — розповіли “Суспільному” співробітники СВА.

Його вбили за день до того, коли Херсонська єпархія Православної церкви України звернулася до Уповноваженого ВР з прав людини із заявою про утиски вірян на цій території.

Вбили через три місяці після того, як американський телеведучий Такер Карлсон в інтерв’ю із лобістом РПЦ та МП в Україні Бобом Амстердамом обговорив, як Україна на своїй території «утискає права» християн. Натомість не згадавши, як Росія просто вбиває українське духовенство на окупованій РФ території.

Вбили через два тижні, після того, як той самий Карлсон в інтерв’ю з Путіним із покірністю слухав, запевняння Путіна, що «Росія з Україною домовляться». Очевидно, вбивство отця Степана — це був «інструмент домовляння».

Утім, як Росія «домовляється» з окупованою територією стало видно на Херсонщині не лише вчора, а протягом всіх місяців окупації.

ПЕРШІ ДНІ ОКУПАЦІЇ: ДОПИТИ З ЕЛЕКТРОШОКОМ ТА ВИМОГИ ПЕРЕЙТИ В РПЦ

Деталей, як вбивали отця Степана Подольчака, ми ще не маємо.  Так само як не знаємо достеменно, як два роки тому в Бучі вбили, а потім кинули в оглядову яму гаража ченця ПЦУ отця Іова. Не знаємо достеменно, що почули перед розстрілом у перші дні війни священики з Київщини та Донбасу: Максим Козачина, ігумен ПЦУ Платон Моргунов, Ростислав Дударенко. Бути українським священиком – це для росіян все одно, що мати мішень на спині.

Достовірно знаємо, як росіяни поводяться з українським духовенством, якщо поки не вирішили, чи пускати в них кулю. Ми маємо прямі свідчення священиків ПЦУ і УГКЦ з півдня України, які пройшли крізь допити та вижили. Саме від них ми чули, як поводилися росіяни на Херсонщині з перших днів вторгнення. Якщо підсумовувати те все, то це примус, катування із «пропозицією» співпраці, вимоги перейти в Моспатріархат, відкривати таємниці сповіді вірян, щоб викривати нелояльних до Росії.

Читати також:  Про роль України в побудові нової світової архітектури безпеки

На правах анонімності нам розповідали жахливі історії принижень та побиттів від багатьох людей, які досі перебувають в окупації. Відкрито про це нам розповіли тільки клірики, яким вдалося втекти з окупації. Майже два роки тому з Херсона вдалося вирватися священнику ПЦУ Сергію Чудиновичу (зараз він повернувся у звільнене від окупантів місто).

Він детально розповідав нашому виданню про те, як росіяни катували його на допитах, у тому числі з електрошоком, з яким тотальним приниженням і людської і священничої гідності вимагали підписати папери про співпрацю.

Рік тому авторка цієї статті брала інтерв’ю у священика греко-католика, Олександра Богомаза, який служив у Запорізькій області та опікувався селами Херсонської області, і який теж дивом вирвався з окупації.

Олександр Богомаз

Олександр Богомаз

Олександр Богомаз розповідав, що росіяни тиснули, аби він та його знайомий священик ПЦУ, який служив у ближніх районах Херсонщини, отець Леонід, розкривали фсб-шникам таємницю сповіді. Священику ПЦУ отцю Леоніду, який служив в селах, «пропонували»: або ти переходиш в Московський патріархат, або забирайся звідси.

Я спілкувалася із вищезгаданими отцями близько двох годин, і мій висновок: їм ставили в провину не лише їхню приналежність до українських церков, а й те, що навколо них гуртувалися українці. Їх намагалися знищити морально (а згодом, їх би знищили і фізично, як отця Степана), бо окупанти хотіли ліквідувати саме осердя українства, вбити надію, що Україна повернеться та й саму думку, що Україна може існувати.

Вже понад рік невідома доля двох греко-католицьких священиків Івана Левицького та Богдана Гелети, яких катували у підвалах Бердянська.

Іван Левицький та Богдан Гелета

Іван Левицький та Богдан Гелета

Наприкінці грудня минулого року стало відомо, що російська окупаційна влада видала «розпорядження» про заборону на окупованій території Запорізької області діяльності Української греко-католицької церкви, а також організацій «Лицарі Колумба» і «Карітас», які займаються соціальним служінням.

Це організації, які могли дуже серйозно допомагати людям в окупації речами, одягом, ліками. Але окупанти настільки ненавидять українців, що позбавляють їх навіть можливості збирати пожертви. Тобто під забороною не лише духовенство греко-католиків, а й можливість жертвувати щось знедоленим людям півдня.

І ще одним достовірним джерелом знань життя українського духовенства у окупації є свідчення керівника Херсонської єпархії Православної церкви України владики Никодима, який протягом п’ятиста днів жив у окупованих Олешках.

Владика у розмові з авторкою казав, що фізично його не катували (просто до цього не дійшло). Але від нього на багато годинних допитах вимагали перейти в Моспатріархат, намагалися з’ясувати погляди, викликати лояльність. Після останнього п’ятигодинного допиту, коли ситуація загострювалася, владиці вдалося виїхати. Насправді належати до української церкви у окупації – це подвиг, неймовірний ризик і для вірян, і для кліру.

Читати також:  Как выбрать подходящую толщину паркетной доски?

Владика Никодим

Владика Никодим

Перед Новим роком російська церква створила на Херсонщині «Скадовську єпархію» РПЦ і примушувала все місцеве духовенство і ПЦУ і УПЦ МП (яке формально каже про свою буцімто незалежність) офіційно стати її частиною.

Російська церква завжди приходить слідом за російським солдатом та намагається «асимілювати» населення. Так було при захопленні в минулому столітті територій Бесарабії та Молдови, ще раніше, за часів імперії, так було в Грузії та в Криму. Власне, вона не завжди приходить потім, вона спочатку готує до війни, а деколи напряму бере участь у війні.

На цій війні вже побувало сімсот російських священників, сто з яких постійно перебувають на фронті та надихають російських військових – убивати людей. Тобто, духовенство РПЦ, називаючи себе православними, закликає військових вбивати православних.

Але одна справа «надихати» на таке вбивство військо, як роблять капелани РПЦ. Інша – вибудовувати «церковну вертикаль», відбирати навіть у УПЦ МП в Україні (яка каже, що вона українська церква) цілі єпархії і створювати там нові структури РПЦ. Щоб напряму підпорядковуватися Москві, без усіляких там приставок «українська» та вибриків типу церковної опозиції. Священикам УПЦ МП Херсонщини та тим, хто не встиг виїхати, в такий спосіб дають зрозуміти, мовляв, вперед, або ви в РПЦ, або вас тут немає як духовенства.

Насправді, у режимі реального часу вся Європа бачить, як країна-агресорка, яка осідлала «консервативні цінності», не лише гвалтує, вбиває, нищить, а робить це з «благословення» російського духовенства. 

Так само, як Росія створює свої адміністрації, такі самі «церковні адміністрації», єпархії створює і РПЦ.

Пару слів про «Скадовську єпархію», яку утворила РПЦ, замість Херсонської. Це вже дев’ята за ліком єпархія, після Сімферопольської, Джанкойської, Феодосійської, Бердянської, Донецької, Горлівської, Луганської та Ровеньківської, про захоплення яких ми знаємо.

До слова, три з них знаходяться в Криму, де росіяни “зачистили” вже всі громади Православної церкви України. За словами владики Климента, який очолював Кримську єпархію ПЦУ (вона до 2014 року налічувала близько півсотні громад) та припинила своє існування на півострові. Священики мусили виїхати або через загрозу життю, або через загрозу мобілізації до російської армії.

Читати також:  Про 80-ТУ Галицьку ОДШБР: "вагнера" закінчилися після зустрічі з львівськими десантниками

До цієї «Скадовської єпархії» намагаються силою загнати духовенство. Навіть клір УПЦ МП не готовий «узаконювати» свої відносини із РПЦ саме в такий спосіб.

«Скадовська єпархія» – привід для тиску на тих (представників духовенства – ред.), хто не бажає перереєструвати релігійні громади за російськими законами, – сказав нам в коментарі владика Нікодим. – На незгодних тиснуть погрозами відключити (від користування електромережами, не давати воду – ред.) і покарати, – керівництво структур т.з. УПЦ МП з цього приводу промовисто мовчить – як у Києві, так і на Херсонщині”.

Коли владика Нікодим розповідав нам, що на Херсонщині в окупації люди чекають Україну, що вони намагаються не брати російських паспортів, не боялися ходити в українську церкву, а діти намагаються таємно підключатися онлайн до уроків української школи, я згадувала наші розмови із владикою Кліментом, що в Криму, попри окупацію, після 2014 року десятки тисяч людей продовжували вчити українську мову. Україна не йде з окупованих територій. Вона не боїться московської зброї, і вона не вірить у структури РПЦ, типу Скадовської єпархії, яка хоче переконати, що ми «один народ».

Але, повертаючись до отця Степана, до вбивства, від якого жахнулася Україна.

Можливо, отця Степана вбили за те, що він відмовився стати частиною цієї «Скадовської» єпархії. Віряни пишуть в соцмережах, що він на зустрічах із ФСБ відмовився переходити в Моспатріархат.

Можливо, він відмовився розкривати таємниці сповідей. (До слова, клірик Моспатріархату в Україні Андрій Павленко, засуджений Україною за державну зраду, якого свого часу обміняли на українських полонених, і якого зустрічав покійний Пригожин, здавав росіянами українських патріотів, часто спираючись на дані з їхніх сповідей, зраджуючи своїх вірян).

Можливо, їх дратувала назва його храму «Всіх святих землі Української», це ж так далеко від концепції “триєдиної Русі”.

Можливо, вони хотіли знищити надію людей, які завжди горнуться до Української церкви.

Деталі ми взнаємо вже, коли звільнимо всю Херсонщину. А поки що нам потрібні дві речі. Запам’ятати всіх, хто будував там наш світ, плекав віру, молитву та, як отець Степан, до останнього подиху чекав Україну у своєму українському домі.

А ще, використовуючи всі можливості, всі майданчики світу, всіх авторитетів, захистити та вберегти українця, який любить українську державу та вірить, що вона повернеться.

Ярослава Міщенко, Київ; опубліковано у виданні Укрінформ

Источник

Вас може зацікавити

+ Поки нема коментарів

Додати перший