Нюхає травичку — значить живе: повільні прогулянки очима собаки
Іноді, йдучи з собакою на прогулянку, я бачу, як господарі інших псів постійно підганяють своїх улюбленців. «Ну що ти там знову нюхаєш?!», `Пішли вже!`, `Та скільки можна!` — лунає з усіх боків. А я усміхаюся й повільно крокую поряд із тим, хто щойно зупинився втретє біля того самого кущика. Мене не дратує його повільність. Бо я знаю: поки він нюхає — він живе.
Мене звати Ольга, я власниця готелю для собак і котів `ПЕС`. І за роки роботи з тваринами я навчилася цінувати прогулянки не як обов’язкову частину дня, а як священний ритуал. Прогулянка — це не просто про `вигуляти`. Це про відчути. Побути. Зрозуміти. І якщо собака хоче довго нюхати травичку, це не каприз. Це — частина його життя, така ж важлива, як сон, їжа чи любов.
Бо для нас світ — це те, що ми бачимо. А для собаки — це те, що він нюхає. Ми помічаємо фасади, вивіски, кольори квітів. А собака зчитує запахи, які ми ніколи не відчуємо. Для нього світ складений не з картинок, а з ароматів. І коли він нюхає траву — він читає новини, перевіряє, хто проходив цим шляхом, що відчував, у якому стані був інший пес. Це справжня собача соціальна мережа. Тільки замість лайків — залишені мітки, замість повідомлень — натяки в запахах.
Колись я теж поспішала. Ритм міста диктував мені: швидко виведи, швидко годуй, швидко працюй. Але тварини вміють пригальмувати твою внутрішню метушню. І одного разу, ставши поряд із собакою, який вперто нюхав пеньок уже дві хвилини, я просто сіла поруч. І залишилася в тиші. Спочатку мені було незручно. А потім — спокійно. Я раптом зрозуміла, що світ не зламається, якщо я не поспішатиму.
У нашому готелі для тварин я бачу це щодня. Новачки, які приїжджають до нас, у перші дні обнюхують усе: подвір’я, паркан, будку, іграшки, інші миски. Це не цікавості заради, це — спосіб заспокоїтись, відчути безпеку, зібрати картину нового місця. Уявіть себе на вокзалі чужого міста без телефону й знайомих — тільки ваш нюх і серце. От і собака саме так знайомиться зі світом навколо.
Я дуже радію, коли бачу, як згодом ці собаки починають нюхати вже не все поспіль, а вибірково. Це означає, що вони почуваються впевнено. Вони більше не збирають інформацію тривожно — тепер їм цікаво, а не страшно. І в цей момент прогулянки стають схожими на читання улюбленої книжки: без поспіху, з насолодою.
Буває, приходить до нас песик, який узагалі не нюхає. І не заграє. І не грається. Він тримається осторонь, не відгукується на ім’я, не підходить. Такі моменти — найважчі. Бо це означає, що в нього була важка історія. І тоді ми не змушуємо його нічого робити. Ми просто сидимо поруч. Дозволяємо йому бути. І чекаємо. А потім на третій чи п’ятий день він обережно підходить до травички. Втягує повітря. І нюхає. І я тоді думаю: ‘Живе’.
Прогулянка для собаки — це медитація. Це й діалог, і дослідження, і заспокоєння. Це його ‘зараз’. І коли я бачу, як Трилік (мій пес) затримується біля кожної ромашки чи калюжі — я вже не смикаю поводок. Бо знаю: він не просто нюхає. Він відчуває життя.
У нас у готелі є собаки, які буквально повертаються до себе через нюх. Пам’ятаю, як самоїд Аліса, трішки розгублена після приїзду, кілька днів не могла знайти собі місця. А потім ми вийшли з нею на прогулянку. І раптом вона зупинилася, підняла мордочку до вітру й почала нюхати повітря, траву, стежку. Її рухи стали впевненішими. Хвіст — розслабленішим. А далі був веселий біг і контакт. Але все почалось із травички. Із права бути собакою.
Я думаю, що ми, люди, часто хочемо все пришвидшити. Навіть із тими, кого любимо. Нам хочеться, щоб пес одразу біг поруч, слухався, не зупинявся. Але чим більше я працюю з тваринами, тим більше переконуюсь: любов — це вміння чекати. І довіряти процесу. Бо кожна зупинка, кожен нюх — це історія, яку читає твій собака. І якщо він може це робити поруч із тобою — значить, він у безпеці.
У нашому готелі для тварин ми не зганяємо псів із місця, якщо вони зависли біля куща. Бо ми знаємо, що це не “впертість”, а потреба. Як книжка перед сном або кава зранку для нас. У кожного свої ритуали. І в собаки — теж. І якщо його ритуал — обнюхати кожен сантиметр стежки, ми дамо йому на це час.
Іноді господарі хвилюються: «А він їсть? А він гуляє? А він грається?». І я чесно відповідаю: «Гуляє. Нюхає. Повільно, але з інтересом». І для мене це — найкраща ознака того, що собака почувається добре. Бо поки він нюхає травичку — він живе.
Тому наступного разу, коли ваш улюбленець зупиниться біля стовбура дерева втретє за прогулянку — не поспішайте смикати повідок. Спробуйте просто стати поруч. Подихати. Побути. Можливо, ви теж щось відчуєте. Бо собака — це не тільки хвіст, вірність і гавкіт. Це вчитель бути в моменті. І поки він нюхає травичку — ви обоє живете по-справжньому.
+ Поки нема коментарів
Додати перший