Світ украй поблажливо ставиться до Росії і її президента Владіміра Путіна. Москва розв’язала загарбницьку війну, вчинила велику кількість злочинів, регулярно брехала й порушила безліч норм міжнародного права. Але, здається, терпінню світової громадськості немає меж.
Хай що б зробив Путін, завжди знайдуться охочі побавитися в його умиротворення й отримати нову порцію локшини на вуха. Толерантність до витівок російського диктатора з боку міжнародної спільноти – справжній феномен, який потребує додаткового вивчення, зазначає видання ZAXID.net.
Світові лідери й раніше вели себе дуже м’яко з Москвою. Охоче простягали руку дружби і пропонували натиснути кнопку перезавантаження. Потім, коли Кремль остаточно став на шлях нової загарбницької авантюри й розпочав окупацію Криму, довго закликали утриматися від ескалації.
Згодом перейшли на регулярне висловлення стурбованості в її різних формах та інтерпретаціях. Коли вводили санкції за анексію Криму й окупацію Донбасу, то робили це поступово і з попередженням, мало не соромлячись своєї ініціативи. Коли почали, зрештою, постачати допомогу Україні, то спочатку обмежилися спальними мішками, сухпайками, аптечками й системами очистки води. А потім перейшли на бронежилети і пристрої нічного бачення.
Через вісім років принципових змін у поведінці провідних політичних діячів Америки і Європи не відбулося. Коли до повномасштабного вторгнення в Україну залишалися лічені тижні, західні лідери влаштували турне в Москву для того, щоб побесідувати з Путіним.
Макрон і Шольц витратили багато годин часу, щоб почути імперіалістичні марення російського президента і його історичні образи на Україну й НАТО. Президент США Джо Байден до Москви не їздив. Але також приділив російському диктатору багато уваги, бесідуючи з ним захищеною лінією відеозв’язку й телефоном.
Підвищена увага з боку Заходу тішила Путіна. Було помітно, що йому подобається відчувати свою важливість. Те, що очільники провідних держав Європи приділяють йому стільки уваги і власного часу. Вмовляють схаменутися і не розв’язувати війну проти України. Та готові летіти за тисячі кілометрів, аби послухати путінські геополітичні байки і претензії.
Телефонні розмови європейських лідерів з Путіним ще деякий час тривали й після 24 лютого 2022 року. Щоправда, цю традицію не підтримав тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон, який доволі швидко зрозумів безперспективність такої лінії поведінки й порівняв російського диктатора з крокодилом. Згодом активні спроби умиротворення агресора були поставлені на паузу.
Путін був змушений різко обмежити коло міжнародного спілкування і деякий час перебував у відносній ізоляції. Але було зрозуміло: остаточно від ідеї умиротворити Москву на Заході не відмовилися. Адже поразка Росії не входила у плани більшості політиків Європи й Америки.
Політика умиротворення Путіна отримала друге дихання після початку роботи нової адміністрації американського президента Дональда Трампа. Почалися виснажливі епопеї гібридних переговорів про завершення війни. Хоч і залунали погрози запровадити нові потужні санкції проти Москви, якщо вона не погодиться на мир, але вони постійно відтерміновувалися адміністрацією Трампа в надії чи то на договорняк, чи то на просвітлення свідомості агресора.
Відбувалися таємничі візити спецпредставника Трампа Стіва Віткоффа у Кремль і телефонні дзвінки американського президента до Путіна. І паралельно тиск на українську сторону з вимогою досягти угоди з Москвою. Усі ці події є складовими елементами одного цілого і формують цікаву, хоча не дуже втішну картину світу. Неприємно визнавати, але лідери західних демократій поводилися і поводяться так, наче перебувають на побігеньках у Путіна.
Російський президент за останні кілька місяців уже не раз послав подалі західних лідерів і Трампа з його мирними пропозиціями, але йому постійно дають шанс зробити це по-новому. 24 години на припинення вогню поступово трансформувалися у 100 днів. А зараз, здається, перетворюються на нескінченність.
Трампівська погроза «негайно припиняйте вогонь, а то ми ударимо санкціями» змінюється на фразу «Україна має погодитися на прямі переговори негайно». Захід ставить Росії дедлайни, але тільки для того, щоб згодом поставити нові. Дати запровадження «вбивчих санкцій» як покарання за відсутність бажання припиняти війну постійно зміщуються в часі. І все це супроводжується цинічними заявами з боку Кремля.
З великою ймовірністю, Путін знайде надумані приводи, щоб особисто не летіти до Стамбула на переговори із Зеленським 15 травня. Як знайшов їх, щоб відмовитися від негайного припинення вогню без попередніх умов і від 30-денного перемир’я. Але з ним і надалі будуть панькатися й бавитися, як з дитиною, аби вдовольнити його капризи. І найслабша ланка переговорного процесу зараз – це не Україна і навіть не Європа, а США.
Якщо президент Росії Владімір Путін не приїде до Туреччини, США і ЄС мали б виконати свої обіцянки про запровадження «пакету найжорсткіших санкцій». Якби таке рішення залежало лише від Європи, імовірно, так би й сталося.
Можливо, додаткові санкції вже були б уведені кілька днів тому, адже РФ відмовилася припиняти бойові дії. Але Європа нездатна ухвалювати такі рішення самостійно, без погодження з Вашингтоном. І зараз немає жодної певності, що Трамп нарешті наважиться поставити на паузу свою політику умиротворення та почне змушувати Путіна до миру з позиції сили.
Напередодні Другої світової війни лідери західних демократій потратили багато часу й енергії, щоб вгамувати загарбницький запал Гітлера ціною різноманітних ганебних поступок. Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен персонально їздив до німецького диктатора на переговори.
Зустрічався з ним 15 вересня 1938 року в резиденції Берґгоф в Оберзальцберзі. І на тлі мальовничих гірських пейзажів мав нагоду познайомитися з планами Гітлера за будь-яку ціну загарбати частину території суверенної держави. 22-23 вересня в курортному містечку Ґодесберзі (зараз частина Бонну) відбулася повторна зустріч фюрера і британського лідера.
Бесіда тривала з перервами кілька годин і відбувалася в напруженій атмосфері. Фюрер шантажував війною і погрожував розправитися з Чехословаччиною вже за тиждень. Чемберлен намагався навести контраргументи, але без особливого запалу.
Врешті британський прем’єр полетів до Лондона думати про мир. Ця відома історія через кілька днів завершилася Мюнхенською змовою. Проте через пів року, коли Вермахт окупував те, що залишилося від Чехії, навіть у затятих прихильників умиротворення Гітлера відкрилися очі і вони поступово почали усвідомлювати реальність, з якою мали справу.
З часу анексії Криму й початку російсько-української війни минуло понад 11 років. Термін, більш ніж достатній, щоб досконало зрозуміти мотиви і причини московської агресії й позбутися всіх ілюзій щодо миролюбності Путіна. Але, як бачимо, чимало сучасних політичних лідерів світу досі ігнорують реальність і схильні продовжувати політику умиротворення Росії й Путіна, неабияк тішачи самолюбство кремлівського правителя. На їхньому тлі навіть Невілл Чемберлен виглядає поважним і респектабельним, хоча й нерішучим слабохарактерним політиком.
—
Петро Герасименко, опубліковано у виданні ZAXID.net
+ Поки нема коментарів
Додати перший