За даними Агентства ООН у справах біженців, кількість українських біженців і вимушених переселенців у країні за два роки повномасштабної війни перевищила 10 млн осіб. Щодня з прифронтових районів виїжджають десятки й сотні мирних жителів.
На Сході України кілька добровольчих організацій евакуюють людей. Спеціальний кореспондент RFI Сергій Дмитрієв поговорив із волонтерами в Покровську, Краматорську та Костянтинівці про евакуацію, ризики, які вони пережили за два роки війни, і причини, через які людей так складно переконати залишити свій дім.
Олександр. Костянтинівка
«Я з березня 22-го року почав вивозити людей, — розповідає про себе волонтер фонду "Добра справа" Олександр Довгаль. — Мене попросили друзі, щоб я вивіз їхніх родичів із Харкова. Я взяв свою машину і поїхав. Тоді Харків уже був гарячою точкою, його постійно обстрілювали, ДРГ заходили, місто було порожнє, дорогами тільки танки їздили. Люди переважно сиділи в укриттях, у метро».
До початку великої війни Олександр працював менеджером із логістики, однак після російського вторгнення з роботою почалися проблеми, натомість з’явилася потреба у волонтерах. «Я побачив, що багато людей хочуть виїхати, але не можуть. І тоді я почав щодня їздити, забирати цих людей. Потім команда в нас з’явилася, стали більш організованими, відкрили "гарячі лінії". За 2022 рік ми вивезли 17 тисяч людей із Херсонської, Донецької, Харківської областей» , — перераховує він.
Волонтер фонду «Добра справа» Олександр Довгаль. Костянтинівка, Україна. Лютий 2024 р. © Victor Sajenko / RFI
З Олександром ми зустрічаємося в Костянтинівці — промислове місто і залізничний вузол на півночі Донеччини. До війни тут було понад 70 тисяч жителів, зараз залишилося близько 40. Попри щоденні обстріли місто залишається перевалковим пунктом для евакуації з прифронтових територій і доправлення туди гуманітарної допомоги.
Олександр щойно вивіз кілька родин із прифронтового Торецька, частина з евакуйованих залишилися в Костянтинівці, інші поїдуть разом із волонтерами до Дніпра. На місця торецьких, що вийшли, у Костянтинівці сідають уже місцеві пенсіонери, які також втомилися жити під щоденними обстрілами.
«Ніхто не хоче їхати з дому»
У 2023 році потік тих, хто виїжджає, знизився, але не припинився. Евакуація стала більш точковою. «Велика частина людей [з прифронтових територій] виїхала ще на початку війни. Є ті, хто залишаються з ідеологічних причин. Звичайно, взагалі-то вони в себе вдома.
Ніхто не хоче їхати з дому, — визнає Олександр. — Ми багатьох людей прямо просили виїхати, поки є можливість. Зараз люди сидять до останнього в небезпечних місцях, у містах, селах, де немає ні зв’язку, ні світла, де постійні обстріли. І виїжджають, коли діватися вже нікуди».
Український поліційний фургон підрозділу «Білі янголи» їде по шосе у Хромовому, неподалік Бахмута. Україна, 4 березня 2023 © Evgeniy Maloletka / AP
Особливо Олександр хвилюється через дітей, які разом із дорослими змушені залишатися під обстрілами. «Найбільше мені не подобається, коли сім’ї з дітьми в небезпечних районах живуть. Оскільки діти не можуть ухвалити рішення, вони стають заручниками своїх батьків. І якщо батьки вирішили сидіти в підвалах і чекати, поки там чимось закінчиться, то діти змушені перебувати разом із ними», — пояснює волонтер.
Часто люди вирішують евакуюватися вже в найкритичнішій ситуації. «Що ближче лінія фронту, то більше обстрілів, то більше людей наважуються на виїзд. І виходить, що ризикуємо ми, ризикують військові, які їм допомагають.
Бо в таких містах, як правило, немає вже магазинів. І люди там живуть коштом військових і волонтерів, які їм привозять їжу, — не приховує досади Олександр. — Є місця, куди ми не можемо вже заїхати, — дуже небезпечно. Але ми співпрацюємо з військовими, які броньованими машинами вивозять людей у безпечніші райони. Ми їх там забираємо і веземо в Дніпро, а звідти вони виїжджають уже далі, кому куди треба».
Павло. Покровськ
«Якщо є мобільний зв’язок, люди самі телефонують нам або есемески пишуть, — розповідає поліціянт Павло Дяченко про роботу свого евакуаційного загону «Білий янгол». — Коли в Бахмуті не було взагалі жодного зв’язку, то просто працювало сарафанне радіо: одні іншим сказали, інші — третім. Бувало, випадково на вулиці зустрічали людей. Вони нам казали, що з такого-то будинку людина чи сім’я хоче виїхати.
А коли вже було повне пекло, то просто підвалами бігали, людей шукали. Окрема категорія — це загиблі. Їх теж треба забирати. Траплялося, приїжджаємо за вбитими — підбігають люди й самі стрибають у машину. Останні дні просто як конвеєр працювали: по дві, по три ходки на день робили. І люди набивалися по 10 осіб у невеликий мікроавтобус» .
Поліціянт Павло Дяченко з евакуаційного загону «Білий янгол». Покровськ, Україна, лютий 2024 © Victor Sajenko / RFI
З першого дня війни інспектор із комунікації Бахмутського районного відділення поліції Павло Дяченко знімав роботу поліціянтів, які під обстрілами надавали допомогу місцевим жителям. Коли в Бахмуті залишатися стало вже небезпечно, він виїхав із рідного міста і приєднався до групи поліціянтів «Білі янголи».
Вони евакуюють мешканців із найнебезпечніших територій — Бахмута, Часового Яру, Авдіївки та інших міст на лінії фронту. З Павлом ми зустрічаємося в Покровську, на заході Донецької області. Він щойно повернувся із Селидового — шахтарського містечка на Авдіївському напрямку, яке зазнало чергового обстрілу з боку росіян.
«Діти не повинні цього всього ані бачити, ані чути»
У поліціянтів із «Білих янголів», на відміну від простих волонтерів, є броньовані автомобілі, на яких вони заїжджають у найнебезпечніші точки на лінії фронту. «Не військові, а прості інкасаторські машини, не призначені для бездоріжжя, але хоч якийсь захист, — каже Павло. — Майже кожна група потрапляла під обстріл, травми були, але всі живі. У Бахмуті минулого літа на евакуацію не доїхали — міна поруч упала, машину перед нами потрощила. Ми цілі залишилися, контузія тільки. Росіяни луплять з усього, чого можна. Хоча машини евакуації розмальовані, але нічого росіян не зупиняє».
Крім щоденних ризиків для життя, інше важке завдання для евакуаторів — переконати людей виїхати. «Є люди, які чекають відверто, що прийдуть російські війська, але це не масовий характер, — пояснює Павло. — І знову ж таки, ці люди прямо не говорять, в очі дивляться і такого не висловлюють. Хоча за поведінкою можна зрозуміти. Є окрема категорія — це пенсіонери. У них одне формулювання: "Це мій дім, я тут народився, я тут помру". Причому ми їм привозимо відео від родичів, дітей, які благають їх виїхати. Люди плачуть, але навідріз відмовляються».
Українські поліціянти із підрозділу «Білі янголи» завантажують поранену жінку під час її евакуації до лікарні у Костянтинівці. Україна. 10 березня 2023 © Evgeniy Maloletka / AP
Але якщо в літніх людей є вибір виїжджати чи залишатися, то для родин із дітьми уряд України ухвалив постанову про примусову евакуацію із зон активних бойових дій. «Діти не повинні цього всього ані бачити, ані чути. У нас була ситуація в Авдіївці, що дівчинка в підвалі сиділа з бабусею і дідусем, і серце не витримало через війну, через вибухи», — згадує Павло. Конкретні населені пункти визначає влада кожної області. Дітей вивозять тільки з батьками або законними представниками. «Окремо дітей ніхто не забирає. Приїжджаємо, пояснюємо, люди зараз здебільшого все розуміють», — підтверджує поліціянт.
За два роки війни «Білі янголи» евакуювали вже близько семи тисяч осіб. «У кого немає родичів, тих розселяють у сімейні гуртожитки, є багато хабів, де людей приймають, церкви, волонтерські та державні організації. Не було такого випадку за нашу практику, що вивезли б на вокзал і кинули, як розповідає російська пропаганда, — каже Павло. — Головне, щоб у людей було бажання вижити, виїхати. У мене особисто був випадок, коли неодноразово приїжджали до одних і тих самих людей — вони відмовлялися, а потім приїжджали їх евакуювати вже вбитими, тобто вивозити тіла. Чому було не виїхати?»
Микола. Краматорськ
«Ракета впала за 30 метрів від будинку. Тут ось у мене дитяча кімната була. Жив-жив, і все обнулили, — житель Краматорська Микола Саєнко показує свою квартиру в радянській панельній п’ятиповерхівці, що потрапила під ракетний обстріл у травні 2023 року. — Я сам був тоді в Кропивницькому (Кіровоградська область. — Ред.), нічний дзвінок від сусідів: "Ми, — кажуть, — усім під’їздом у травматології".
Пощастило — усі живі залишилися. Наші два будинки та сусідні два будинки — вікон ні в кого немає. Дуже довго чекали допомоги [від влади], але зараз люди почали самотужки вже ремонтувати. Це в Харкові — обстріл, і відразу починають ремонт, там місто велике, коштів більше. А в нас у Краматорську ніхто не відновлює».
Засновник громадської організації з надання гуманітарної допомоги «Футурама» Микола Саєнко. Мала Камишеваха, Україна, лютий 2024 © Sergey Dmitriev / RFI
Миколу багато хто знає в Краматорську як «Діда Мороза» — за його пухнасту сиву бороду і подарунки, які він роздає дітям переселенців, вбравшись під новий рік у костюм казкового діда. Створена ним громадська організація «Футурама» збирає і розподіляє гуманітарну допомогу постраждалим від війни, передусім сім’ям із дітьми, а також допомагає з евакуацією тим, хто все ж вирішив виїхати.
Старенький жовтий фургончик Миколи, забитий коробками з продуктами, ліками та засобами гігієни, уже впізнають військові на блокпостах навколо Краматорська — за два роки великої війни він об’їздив десятки сіл і міст на Донеччині та в сусідніх районах Харківської.
«Щодня хтось із новою бідою приходить»
Свою частково зруйновану квартиру Микола зрештою переобладнав під склад для гуманітарної допомоги. «Зробили громадську організацію, з дітками працюємо — памперси, суміші, пляшечки. Матусям, вагітним, лежачим, маломобільним допомагаємо — інвалідні візки, милиці», — перераховує Микола.
«У нас організація невелика, актив — це чоловік шість-вісім. А допомогу нам з усього світу передають — США, Польща, Німеччина… Ми якось скриньку відкриваємо, а дитяче харчування, уявляєте, упаковка — з Росії. І на банці підписано: "Не всі такі, як…", ви зрозуміли, хто», — запинається Микола.
Для отримання гуманітарної допомоги в «Футурамі» не вимагають жодних документів. «Людина нужденна прийшла й отримала, — каже Микола. — Що люди просять і що в нас є, даємо — речі, постільну білизну, ковдри та подушки. Посуд ми якось бахмутянам шукали — їх тут уже понад сто сімей у Краматорську розмістили. Вони самі нас знаходять. Сьогодні жінка приходила, розповідала, що держава нічим не допомагає. Дві тисячі тільки дають, на ці гроші навіть квартиру не зняти. У нас підопічні змушені жити шість осіб в одній кімнаті — з маленькими дітьми, з бабусею».
Волонтери громадської організації «Футурама» роздають гуманітарну допомогу мешканцям села Мала Камишеваха. Україна, лютий 2024 © Sergey Dmitriev / RFI
Переселенці, які втратили майно і засоби для існування, везуть із собою в евакуацію хатніх та свійських тварин. «Одна сім’я з Бахмута — самі виїхали на старенькій "Ладі", уся в дірках, без скла — ще й собак вивезли, — згадує Микола. — "Наші собаки, — кажуть, — гріли нас у підвалах, рятували від щурів, не можемо їх кинути". А рік тому я з Бахмута корів вивозив. Тільки тому, що ми домовилися "помінятися" на дітей. Я їх попросив: "Вивезіть свою дитину — я вивезу цих ваших тварин". Так, жартома. Через якийсь час дзвінок: "Ми виїхали. Ви пам’ятаєте, ви обіцяли?" Раз обіцяв — поїхали. Дві корови, двох бичків у своєму фургоні вивіз» .
У якийсь момент влада розпорядилася не завозити в Бахмут дитячу допомогу. «Інакше ми стимулюємо людей залишатися і ризикувати життям дитини, — пояснює Микола. — Мовляв, нам усе привезуть, ми тут залишимося. Начебто й потрібно це робити, а з іншого боку, — не кидати ж їх!» Деякі, за словами Миколи, навіть ховають дітей, щоб примусово не евакуювали.
«Ми вивезли якось хлопчика, він у Краматорську вийшов із машини та стоїть, дивиться на дерева і відірватися не може — сидів пів року в підвалі, нічого не бачив. Навіщо це потрібно?» — розводить руками «Дід Мороз». Деякі виїжджають і повертаються. «Щодня хтось із новою бідою приходить. Складно через себе це все пропускати, — зізнається Микола. — Долі такі важкі є — не витримаєш просто це все».
—
Сергій Дмитрієв, опубліковано у виданні RFI
+ Поки нема коментарів
Додати перший