Як геноцид, вчинений радянською владою, змінив Україну

 У 1932-му мета росіян була такою ж, як і в 1917-му чи століття перед тим: розширювати імперію, захоплювати нові території. І взагалі, здійснити “світову революцію”.

Для цього була потрібна могутня армія, багато зброї та військової техніки й маса дешевої робочої сили – щоб прогодувати військо, добувати сировину, працювати на заводах та будівництві стратегічних залізниць та каналів. Україна була надважливою у цих масштабних планах. До Голодомору УСРР мала певну автономію в економіці, освіті, культурі, готувалася формувати власні збройні сили. Але до невпізнання змінилася в час геноциду, нагадує видання "Локальна історія". 

“Проблема” на кордонах

У серпні 1932-го Йосиф Сталін відчув, що може “втратити Україну”, і написав про це партійному діячу Лазарю Кагановичу. Біда була в тому, що райкоми компартії в УСРР один за одним висловлювалися проти надмірних планів хлібозаготівель. Сталін вимагав надзусиль, аби зміцнити цю “стратегічну територію”, передовсім на західних кордонах, та перетворити її на “справжню фортецю СРСР”.

За два роки до цього військовий теоретик, колишній генерал-майор царської армії Олександр Свєчін на замовлення Генштабу дослідив, які регіони є найменш лояльними до радянської влади та можуть “створити проблеми” в разі війни. Це виявилися Україна і Північний Кавказ. Історик Станіслав Кульчицький зазначає, що фізичне нищення голодом українських селян здійснили, щоб запобігти масовим повстанням під гаслами відродження Української Народної Республіки.

Як наголошував один з авторів терміну “геноцид” Рафаель Лемкін, руйнування української державності відбувалося через геноцид із чотирма складовими: нищення інтелігенції – мозку нації, ліквідація української Церкви, Голодомор українського селянства – носія культури й мови, заселення українських теренів представниками інших етносів.

Famine_Kharkov_girl_and_goat_1933

"Худа дівчинка стоїть перед камерою біля фабрики в Харкові" (підпис автора). Фото Александра Вінербергера, весна-літо 1933 року. Фото: vitacollections.ca

П’ятирічка танків

Українські “самостійники”, яких була переважна більшість у республіці, справді були “шкідниками” для радянської влади. Потрібно було “почистити” УСРР від нелояльних, щоб безперешкодно викачувати ресурси для військової промисловості. Країну Рад поставили на “воєнні рейки”. Хоча відкрито про це не говорили. “Індустріалізація”, курс на яку оголошено в 1925-му як “генеральну лінію партії”, означала модернізацію військової промисловості. “Колективізація” – позбавлення селянських родин приватної власності та перетворення їх у контрольовану “робочу силу”. “Розкуркулення” – пограбування майна заможних селян.

Нову програму розвитку Червоної армії Кремль затвердив тоді ж, коли й перший “п’ятирічний план економічного розвитку господарства в СРСР” – 1928 року. Перша п’ятирічка мала увінчатися космічними цифрами: 5,5 тисяч танків і 3,5 тисячі бойових літаків. План перевиконали. До 1933-го в Україні побудували третину від грандіозних загальносоюзних об’єктів. Серед них: величезний “Дніпрогес”, який мав забезпечити електрикою заводи, Харківський тракторний завод, Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь.

1+

Натовп людей чекає відкриття центру видачі харчів на будівництві Дніпровської ГЕС. Фото Джеймса Еббе, 1932 рік. Фото: vitacollections.ca

“Пучок енергій” із людей

 Для здійснення грандіозних планів потрібні були колосальні перетворення в системі державного управління. Ця система була розроблена “з нуля” і охоплювала всі сфери: освіту, медицину, армію, культуру, економіку. Усе це мало обслуговувати просування “комунізму” (тобто “російського світу”) по всій Земній кулі.

До таких суспільних змін душі й розум людей слід було підготувати таким чином, щоб ті перетворилися на “маси”. Британський журналіст Малколм Маггеридж нагадував, що більшовики використали дарвінівську теорію для створення концепції “соціальної еволюції” і нею обґрунтовували свою “програму” виживання “сильніших” класів і націй.

Нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський 1928 року порівняв людей з молекулами, з яких кожна окремо “хаотично мечеться”. Їх потрібно зорганізувати й надати напрям. “Коли людські волі будуть організовані у єдність, – філософствував нарком, – будуть діяти як організований пучок енергій, то, може, ніщо не зможе їм чинити спротив”.

У виховні програми вкладали масу зусиль і коштів. Школа мала стати “знаряддям комуністичного переродження суспільства”, дитяча література – живильним середовищем для цього.

Читати також:  Історія і музика Української республіканської капели, яка 100 років тому підкорила світ

“Інтернаціоналізм” через голод

Освіта – це засіб трансляції ідей у майбутнє. До 1933 року в УСРР була власна система освіти, яку лише поверхово коригувала Москва. Шкільні підручники укладали на основі українського матеріалу. У квітні 1930 року на всесоюзній партійній нараді запропонували уніфікувати систему освіти в Країні Рад. У серпні 1932-го ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про навчальні програми та режим у початковій та середній школі”, що мала уніфікувати навчання в усіх школах Союзу на основі російських програм.

У грудні того ж року – коли вже цілі села вимирали від спланованого голоду –  спеціальною постановою ЦК ВКП (б) “Про хлібозаготівлю” проголосили  припинення “петлюрівської українізації”. Один з організаторів голодового геноциду Станіслав Косіор у своїй доповіді на пленумі Центральної контрольної комісії та ЦК КП(б)У проголосив основним завданням “інтернаціональне виховання мас”, адже воно гуртуватиме “трудящих усіх національностей України та Радянського Союзу в цілому”.

Український мовознавець і політичний діяч Роман Смаль-Стоцький стверджував, що “інтернаціонал” – це “той опій для поневолених народів, який призначений на обезпилення їх творчої волі”.

На початку 1933 року в університетах УСРР скасовано курси з української історії та мови. Звільнено керівників обласних управлінь освіти, відбулися масові звільнення професорів, вчителів. З 29 керівників педагогічних інститутів 18 позбулися посад, багатьох заарештовано.

За кілька років до цього за “зв’язок з СВУ”  вже заарештували сотні освітян. Їхнім “завданням було зробити школи засобом націоналістично-фашистського виховання”, – твердив очільник “Народного комісаріату” освіти Микола Скрипник. Нарком, що влітку 1933-го наклав на себе руки, називав заможне селянство, “куркулів”, класовою силою, на яку спиралася українська контрреволюція.

радянська школа

Фото: wikipedia.org

“Чистка” книжок

У листопаді 1933 року Павло Постишев вихвалявся: “Один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників”.

Після “процесу СВУ” чимало авторів українських підручників опинилися за ґратами. Влітку 1930-го РНК УСРР ліквідував незалежні доти видавництва й утворив цілковито контрольоване Державне видавниче об’єднання України, куди увійшла і “Радянська школа”. На Всеукраїнській нараді в справі підручників ухвалили, що в них має чітко проглядатися “генеральна лінія партії”, учень повинен отримати мінімум основ марксизму-ленінізму, підручники мусять допомагати залучати дітей до лав піонерів, виховувати інтернаціоналістів і юних безбожників.

У березні 1933-го діяльність наркома освіти Микола Скрипника у справі підручників засудили – мовляв, у них пропагували український націоналізм. До 15 квітня мали переглянути всі підручники й потім переробити їх так, щоб акцентувати на “братерстві” з Росією. Тоді ж уклали угоду між наркомами освіти Росії та України про уніфікацію програм і підручників для початкової та середньої школи. За основу, звісно ж, мали взяти російські книжки. У березні 1934-го з цією ж метою в Києві заснували видавництво дитячої літератури “Дитвидав УСРР”, 1964 року перейменоване на “Веселка”.

Одночасно “працювали” з бібліотеками. Як зазначає історикиня Олена Каракоз, наприкінці 1920-х сформували широку мережу держустанов УСРР, що контролювали “хранилища знань”. Це спеціальні відділи Наркомату освіти, Головліт, Головполітосвіта тощо. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про покращення бібліотечної роботи”, упродовж 1929–1930 років слід було почистити бібліотечні фонди від “ідеологічно шкідливої, застарілої” літератури. Це призвело до знищення майже половини їхнього фонду. 

“Відживання спадщини”

Релігійне і національне почуття заважало “перетворювачам світу” найбільше. 27 серпня 1929 року в СРСР ввели так звану “нєпреривку”. Замість семиденного тижня запровадили “п’ятиденку”, коли вихідним ставав кожен п’ятий день. Таким чином, свята неділя була вилучена з буття радянських людей аж до 1940 року. Додаймо до цього висміювання священників і вірян, грабування, закриття і висадження у повітря церков, пропаганду атеїзму в школах і вищих навчальних закладах, діяльність організацій “войовничих безбожників” і видання відповідних часописів масовим накладом. Це мало змінити релігійну картину України цілковито.

Читати також:  Русифікація як «асиміляція іншого населення російським імперіалізмом»

В січні 1930 року у Софійському соборі в Києві на вимогу Державного політичного управління змусили “саморозпуститися” Українську автокефальну православну церкву. Єпископів арештували – майже всі вони скінчили життя на острові Анзер на Соловках. Але і це не зупинило вірян.

Злам у свідомості стався у 1932–1933 роках. Його засвідчує звіт про поїздку етнологині Ніни Заглади до поліського села Новошепеличі 1934-го. Цю експедицію спорядив Інститут матеріальної культури ВУАН, щоб засвідчити “відживання старої спадщини, пережитків у матеріальній культурі, побуті й свідомості людей” та “ріст колективного господарства й нового побуту”. “На перший день Паски виходили всі жінки й чоловіки на роботу – возили гній і кидали картоплю. На Трійцю робили всі”, – зазначила дослідниця. Загладу розстріляли через три роки.

011_Женщина за просеиванием зерна. Украинцы. Украина, Киевская область, Иванковский р-он, город Чернобль, с. Теремцы, август, 1930-1

Київщина, 1930 рік. Жінка за просіюванням зерна (село Теремці, тепер не існує, відселене у 1986 році у зв’язку з катастрофою на Чорнобильській АС). Фото Юрія Самаріна. Фото: Фототека МАЕ 1802-120 \ Надала Оксана Косміна

Розстріл – рушій прогресу

Освіта мала транслювати те, що створять літератори, письменники та науковці. Відповідно, їхня праця мала бути неоднозначно ідейною. Першим важким ударом по культурі й науці став процес над Спілкою визволення України у Харкові у квітні 1930 року. 15 видатних діячів засуджено до розстрілу (згодом замінено на різні терміни ув’язнення), 129 відправлено до концтаборів, 87 вислано за межі України.

23 квітня 1932 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій”. Ліквідовано численні творчі угрупування України – “Плуг”, “Молодняк”, “ВУСПП” тощо, – розпочато процес організації “республіканського комітету”, що мав увійти до Спілки письменників СРСР. Комітет назвали “Спілкою радянських письменників УРСР”, її установчий з’їзд відбувся 16 червня 1934 року, ще в Харкові. За два місяці відбувся перший Всесоюзний з’їзд радянських письменників, що проголосив основним методом літератури Країни Рад “соціалістичний реалізм”. Лави письменників “почистили” від десятків талановитих авторів.

Так само “чистили” і журналістів, нишпорячи по сторінках газет і журналів, прослуховуючи радіопередачі. Українські радіо і пресу узалежнили і зробили“гвинтиками” у загальносоюзному механізмі.

Столицю “радянської” України перенесли з Харкова до Києва 24 червня 1934 року. Тепер головні “судові” процеси над письменниками, художниками й науковцями відбувалися тут. Постгеноцидний 1934-й став плідним на нові установи, що мали нести пропаганду в личині “доброго і вічного”: заснували Київський міський будинок учителя, Київську середню спеціалізовану музичну школу імені Миколи Лисенка, Київський театр опери, часопис “Жінка”.

Забракло пропаганди 

Український кінематограф був формально незалежний до 1933 року, коли організовано головне управління кінофотопромисловості при Раднаркомі СРСР. Як дослідила кінознавець Лариса Брюховецька, ідея підпорядкувати кіно союзних республік центрові у Москві визріла ще в 1927-му. Керівництво Всеукраїнського кінофотоуправління (ВУФКУ) обстоювало незалежність, поки його не замінили.

Після десятиліть замовчування важко уявити, але в 1929 році українська кінопродукція становила 40% від союзної. Йшли переговори про закордонний прокат. Кіностудії були забезпечені сучасними технічними засобами, на які заробляли самі. Впроваджували звуковий фільм, відправляли фахівців на стажування до США. З 1927 року про наші фільми писала закордонна преса. Зазначали, що вони на диво мало навантажені пропагандою.

Утім, радянські рецензії підмічали, що фільми ВУФКУ “мають надто грубу ідеологію, надто вузький український ухил”. Як зазначає дослідниця кіно Тетяна Стоян, за ідеологічною якістю кінокартин тоді стежили різні установи: відділ мистецтва Головполітосвіти НКО УСРР, ГПУ, Агітпроп, Наркомос із його цензурними підрозділами – Головлітом, Головреперткомом. А також інспектори “Совкіно”.

28 березня 1930 року Головліт надіслав місцевим і навіть республіканським підрозділам для відома циркуляр “Про показ кінофільмів”, в якому констатував факт зростання кількості заборон кінокартин навіть з дозволами. Там наголошувалося, що екран треба чистити від “ідеологічно недоброякісної продукції”.

Учені “шкідники” 

У час Голодомору впав основний удар на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Психолог і педагог Григорій Костюк зазначав, що в 1932–1933 роках знищено історичну школу Михайла Грушевського, філософську школу академіка Юринця та Інститут філософії, Науково-дослідний інститут літературознавства імені Шевченка, Інститут мовознавства, Український науково-дослідний інститут сходознавства, Науково-дослідний інститут економіки та організації сільського господарства, видавництво і редакцію Української Радянської Енциклопедії.

Читати також:  Російська рулетка

Навесні 1933 року стали змінювати словникову систему і правопис. За авторами, що мешкали у будинку письменників “Слово” у Харкові влаштували цілодобове стеження, почалися арешти.

Навесні 1933-го у часописі “Більшовик України” Андрій Хвиля (Олінтер) опублікував статтю під назвою “Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті”. Комуніст обурювався, що “націоналісти” виховували маси в любові до козацької романтики. Над новим правописом працювали уже не мовознавці, а комісія Політбюро: Станіслав Косіор, Павло Постишев, Андрій Хвиля, Панас Любченко. Майже всіх мовознавців і культурних діячів, які працювали над розвитком української мови, арештували та знищили. 

Зашморг від свободи 

Коли більшовики встановили свою владу в Україні, окрім КП(б)У тут ще легально діяли інші партії. На думку історик Станіслава Кульчицького, з багатопартійністю в Україні було покінчено у 1920-му, коли “самоліквідувалися” найбільші українські партії – “боротьбисти” і “борбисти”. Надалі однопартійні лави послідовно і системно “чистили” від прихильників незалежності. 22 листопада 1932 року національна політика в УСРР була змінена кардинально: український націоналізм визнано “головною небезпекою у національному питанні”. А 14 грудня оголошена боротьба з “петлюрівською українізацією”.

Це стосувалося не лише мови та культури. Це був зашморг довкола української державності загалом. Кремль не потребував посередників у доступі до українських ресурсів, необхідних для божевільно-величної справи. Адже ті ресурси були потрібні для Тихоокеанського флоту та Північної військової флотилії, виробництва підводних човнів, великих кораблів, літаків, танків, ракетних установок та іншої зброї та техніки, що налагодили у пік Голодомору.

Харків, 1933 рік

Жінка сидить на порозі невідомого закладу в Харкові, фото Александра Вінербергера, весна 1933 року. Фото: vitacollections.ca

Золото хліба

“Україна до Першої світової війни була серйозним гравцем на світовому хлібному ринку. Її вважали житницею Європи, – каже історикиня Людмила Гриневич. – Якщо в Україні були якісь неврожаї чи негаразди природно-кліматичного плану, це миттєво відображалося на коливанні світових цін на хліб”. Кремль перетворив ці території на постачальника сировини до Росії.

Гриневич наводить один із багатьох прикладів імперської політики Москви. 1928 року центр озвучив плани створення загальносоюзного акціонерного товариства. В Україні на той час успішно діяло потужне акціонерне товариство “Укрхліб”, що мало контори в різних округах України та в Москві, десятки млинів, провадило експорт. Українська сторона бажала, аби кожна республіка отримувала прибуток залежно від вкладеної частки капіталу.

Поки тривали переговори, в Москві прийняли рішення: влити “Укрхліб” до маленької союзної організації “Хлібопродукт”. Після цього сам “Хлібопродукт” з’єднали з “Союзхлібом”. Розпорядником українського хліба стало союзне керівництво. Проти цього виступив голова “Укрхліба” Яків Гольдман. Його звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі”.

У той же час через мережу магазинів “Торгсин” вилучили “золотий запас” у селян. Історик Микола Горох оповідає: перед початком кожного року Всесоюзне об’єднання “Торгсин” отримувало план “мобілізації” валютних цінностей (золота, срібла, іноземної валюти, грошових переказів, діамантів), який розподіляли серед республіканських та обласних представництв.

Найбільші плани були на 1933 рік – 48 мільйонів рублів, з них 28 мільйонів – план для України. Документи свідчать: того року понад 90% усього, що купували у “Торгсині” на Чернігівщині, були борошно і хліб. Вилучене у селян під час “хлібозаготівель” зерно тут продавали їм же втридорога. Через “Торгсин” у населення СРСР вилучили 45 тонн золота. П’яту частину цього дала Україна.

торгсин 2

"Торгсин" на проспекті Карла Маркса (нині Дмитра Яворницького) у Дніпропетровську, 1930-ті роки

 

Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара"; опубліковано у виданні "ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ"

Источник

Вас може зацікавити

+ Поки нема коментарів

Додати перший