Починається все з купівлі завойованих еліт – завдання, яке стоїть перед будь-якою імперією. У моделі братства ці вкладення теж вважалися інвестиціями у майбутнє, але мало хто здогадувався, наскільки це майбутнє може виявитися розтягнутим у часі.
Позаминулого тижня прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков пообіцяв, що Москва та Єреван переживуть нинішні важкі часи. Вірменія, запевнив він, «навіть більш ніж братня, тому що вірмен у нас живе навіть більше, ніж у Вірменії».
Оглядач Вадим Дубнов зауважує: концепція «врятованих» народів, які тепер для Росії є «братськими», давно активно використовується Кремлем для придушення та обґрунтування своїх спроб обмежити їхній суверенітет. Будь-яка фронда з їхнього боку сприймається як «зрада», так що доля «врятованих» народів може виявитися не меншою, а може, навіть сумнішою, ніж доля «підкорених».
Братство без терміну давності
"Відпочивайте там, де вас люблять!" – кликав до моря абхазький туристичний слоган років 25 тому. Час спонукав до імпровізацій: Югославія переходила від однієї війни до іншої, і в затишному залі апартаментів недалеко від Піцунди московський гість, із тих, кого зустрічали особисто в сочинському аеропорту, пояснював абхазькому чиновнику, які схожі трагічні долі абхазів і сербів, що зберегли вірність Росії, і як Росія вміє це цінувати. Він був упевнений, що цим порівнянням лестить господареві, і, звісно, не помічав, як господар із ледь помітною посмішкою відводить очі.
Найживучі імперії починаються з братства.
…Приблизно в тих краях, про які йдеться, сьогодні Росії безоплатно і безповоротно передана величезна квітуча ділянка узбережжя з ще радянською госдачею. Добрий десяток років ця держдача очолювала топ-лист взаємних подразників для Москви та Сухумі. Кремль, не вникаючи у двозначності братерства, забирав усе, на що падало око, — від маленького села Аїбга, в яке дороги вели тільки із Сочі, до «дачі Горбачова» у Мюссері. У відповідь на російський запит дедалі сильнішим ставало абхазьке здивування, яке, своєю чергою, виробляло у Росії жовч образи з наступним звинуваченням абхазів у невдячності і зраді.
Дача Горбачова у Мюссері
Бути в імперії підкореним ворогом, як горці чи чукчі, як для Британії сипаї чи Німеччини африканські гереро, — доля, принаймні, зрозуміла. Навіть уражені в інших правах, одне право вони зберігають, і його ніхто не заперечує, це право на неблагонадійність. Вони потенційні бунтівники та головний біль, що й залишається суттю їхніх стосунків із підкорювачем.
Першотравень у радянському Таллінні громадяни відмовлялися перетворювати на привід для застілля, тоді як на інших братніх теренах це легко ставало символом внутрішнього компромісу. Розповідають, що Борис Пуго, який зробив крок з перших секретарів латвійської компартії в голови радянського Комітету партійного контролю, обурювався, відвідуючи рідні місця: скільки років за радянської влади живете, а ваші діти у творах про «Мою батьківщину — СРСР» все про Ригу пишуть. Але так про Балтію і повелося: «що з них взяти, чужі».
І зовсім інша річ — бути в імперії братом. У його виконанні будь-яка фронда не фронда, а зрада, причому без терміну давності. Минулого літа Грузію сколихнув круїзний туризм. У Батумі один за одним почали кидати якір морські лайнери із росіянами. Можливо, в цьому не було б нічого надзвичайного, зрештою, іноді круїз – це просто круїз, як авіасполучення – це лише спосіб переміщення в просторі.
Однак у Грузії прийняли круїзні лайнери за форму подорожі у часі та вийшли на протести. Багато гостей цьому чимало посприяли, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що вони не просто причалили в Батумі, як могли причалити в Марселі чи Дубаї, а повертаються в нього, щиро вважаючи, що не радіти їх поверненню можуть лише ті, хто втратив пам’ять і спільні цінності, яких, звичайно, меншість…
Акція у порту Батумі проти прибуття російського круїзного крейсера 27 липня 2023 року
Імперії, що розпадаються так, як їм наказано історичною біологією, в історії і залишаються. Кожна імперська історія має свою післямову, бо жодна з них не може обійтися без операції «Великий вихід».
На першому етапі — оформлення розриву для мінімізації крайнощів, яких повністю уникнути майже неможливо — не лише французам та англійцям, а й навіть португальцям, котрі пишалися своєю колоніальною толерантністю. Надалі — інвестиції в нову епоху, в систему майбутніх особливих відносин, можливо, в єдине, що з повною підставою можна буде потім назвати м’якою силою. Операція не з дешевих, потребує постійної уваги, але окупається.
Для тих, хто хоче заощадити, є бюджетний варіант братерство. Якщо операція «Великий вихід» — це офіційне визнання кінця історії та початку нової, то для імперії братства це лише контрапункт, епізод у довгій сазі про «спільний світ». Життя після смерті – це просто чергове життя.
Критерії братерства химерні. Найзручніше за них видаються критерії етнічні чи конфесійні, а кордонів у братства немає. Скажімо, із колишніх югославських «братів» за формальними ознаками ідеальні для росіян — серби, хоч чорногорці не гірші, але щось пішло не так. Те саме з болгарами, але й вони підкачали, у чому їх регулярно соромлять, неодмінно супроводжуючи текст нагадуваннями не лише про слов’янські цінності, а й про Шипку . Тому що насправді несуча конструкція міфу про братерство – порятунок. За який можна пред’явити рахунок без терміну давності.
Національні кадри вирішують усі
Починається все з купівлі завойованих еліт – завдання, яке стоїть перед будь-якою імперією. У моделі братства ці вкладення теж вважалися інвестиціями у майбутнє, але мало хто здогадувався, наскільки це майбутнє може виявитися розтягнутим у часі.
Оскільки — на відміну від світової колоніальної практики — для Росії нові території були не так економічним придбанням, як новим форпостом, процес розширення був самовідтворюваним. Вихідна ідея безпеки змушувала до економічної експансії, яка, своєю чергою, поверталася до ідеї безпеки та, відповідно, подальшого розширення. Тому відмінності між наступальною і оборонною доктриною легко стираються, а звідси плутанина в термінології. Поняття «форпост» стосовно Вірменії набуло братерського сенсу, чим вірменам пропонувалося пишатися.
Вірмено-російське козацьке об’єднання у Єревані
Форми стимулювання місцевих лідерів не зводяться до матеріальних. Високо цінується, скажімо, допомога у боротьбі з політичними опонентами — і в цьому плані діяльність тієї ж французької адміністрації в Африці не надто відрізнялася від зусиль перших радянських «старших братів» у Середній Азії чи їхніх послідовників на Північному Кавказі.
Але ось, припустимо, до іншого способу заохочення — кар’єрного зростання — підхід був принципово різний. Традиційний колоніальний стиль припускав кар’єру переважно локального характеру, з усіма вихідними ризиками. Вдала міграція у метрополію скоріше була формою щасливої пенсії.
Такий підхід визначався як суттю колонізації, яка не вимагала перемішування, так і логістикою, яка об’єктивно таке перемішування ускладнювала. «Братська» модель цих труднощів була позбавлена, що полегшувало інтернаціоналізацію еліт, нехай і обмеженому варіанті, — як і форму покупки лояльності, як і спосіб руйнації небезпечних комплотів на місцях, і як механізм створення та зміцнення в управлінському центрі вірних угруповань.
І (що з’ясувалося набагато пізніше) як заділ на стратегічне майбутнє.
Просування національних кадрів на найвищий верх було подією швидше винятковою (таким винятком була Україна): Пуго, Алієв, на зовсім пізньому етапі — Шеварднадзе. Однак міграція еліти середньої ланки, і не тільки чиновної, а й культурної, наукової, спортивної та просто міцних професіоналів, мала, можливо, навіть більший ефект. З одного боку, в момент загального розпаду виявилося, що багато професіоналів із тієї ж, наприклад, України опинилися в Москві, і невдачі перших років незалежності найчастіше пояснювалися саме цим дефіцитом — не без підстав, але й без певної драматизації.
Гейдар Алієв та Едуард Шеварднадзе
Але важливіше було те, що ці неабиякі люди — вчені, чиновники, футболісти, артисти, авіабудівники, інженери, що вибудували своє життя в центрі імперії, — опинилися в пастці подвійної лояльності, і частиною її механізму дуже до речі виявилися міфи вічного братства. Саме вони стали для багатьох способом уникнути суперечності, яка загрожувала підірвати нажитий спокій, нехай часом і уявний.
Один вірменський чиновник не без гіркоти розповідав про свого брата, який влаштувався в Росії:
«Він знає, що ніколи не стане повноцінним росіянином. Він залишиться „чорним“ (він, зрозуміло, використав інше слово — В.Д), і його діти залишаться „чорними“. Але ж у нього там уже склалося життя, що йому робити? Він уже переконав себе, що все не так погано, але йому треба, щоб і я тут, у Єревані, теж так думав! І якщо мій співрозмовник цьому ходу думки не піддався, чимала частина таких братів (тільки повага до суворої соціології заважає написати «більшість») при нагоді скаже слідом за своїми «росіянами»: «Ну так, а за кого нам бути — за Україну, що чи за Америку?»
Сімейна справа
Особистісні мотиви братства виявляються набагато системнішими і живучішими, ніж політичні переваги. Вони краще самовідтворюються, складаючись у порядок речей. Протест і заперечення тут не політична позиція, а порушення системи цінностей, а з такою понятійною системою колишній метрополії працювати набагато комфортніше.
Україна в цьому плані є ідеальним прикладом таких протиріч. З одного боку, довга і важка історія боротьби, зокрема й усередині себе, за право визнання власної ідентичності. З іншого боку — не менш драматична історія участі у зміцненні імперії, яка конвертувала український порив до самоствердження на позицію «другого серед рівних».
Тягучий та драматичний, від виборів до виборів, від протесту до протесту, від заходу країни до її центру, проєкт самовідтворення сприймався з підозрою не лише державною більшістю. Дехто з тих, хто підтримував литовський «Саюдіс» і, можливо, навіть Гамсахурдіа, до українського випадку ставився з підозрою.
Можливо, це реальна суть модної, але зачатої неправильно зрозумілої формули українського політика та письменника Володимира Винниченка про російського демократа, який закінчується там, де починається українське питання. Справа не в демократії, а в тій самій пастці братства, яка дійсно багатьох ставить перед хибним вибором: те, що зрозуміло щодо литовців, грузинів і всіх тих, хто в демократичній свідомості вважається завойованим, не поширюється з тією самою однозначністю на тих, хто оголошений братом.
Імперська логіка «протест завойованих – бунт, протест братів – зрада» у пом’якшеній формі і певною мірою діє і на тих, хто зовсім не відносить себе до захисників імперської ідеї. Звідси, мабуть, та завзятість, з якою російська влада абсолютизує в українському варіанті ідею братерства до рівня повної, але злочинно забутої етнічної єдності — і відповідно немислимої зради. У чому, можливо, й захований ключ до розуміння головної суперечності: звичка сприймати Україну як свою, начебто, мала спрацювати проти схвалення війни. Але саме це сприйняття його якраз багато в чому й простимулювало.
Міфи братніх народів
Тим часом навіть для такої досконалої матерії, як імперське братство, приховано свою кощеєву голку. Секрет його вразливості — у його вторинності, яка закладена в принцип його дії. Братство тим і добре, що існує як початковий порядок речей. Поки не постають питання — і тоді в мотиви спорідненої безкорисливості одразу вплітаються практичні розрахунки.
Братство з Вірменією завжди розміщувалося у двох площинах. На обивательському рівні всі параметри ідентичності у Вірменії сходили або до історії, яка своєю давниною на багато перевершує найсміливіші дати російської державності, або до мотивів трагедії 1915 року. Повсюдне у Вірменії розуміння того, що різанина багато в чому стала наслідком спроб Росії використати вірмен у своїх колізіях із Туреччиною, легко уживається зі звичкою вважати Росію гарантом неповторення подібних сценаріїв, які, згідно з тими самими уявленнями, виношують Баку й Анкара.
За великим рахунком, це було витонченою формою стокгольмського синдрому, що було провісником майбутньої травми. Але з цієї суперечності вірменська влада розвинула власну доктрину: хоч би як Вірменія хотіла йти своїм шляхом, вона не може ризикувати своєю безпекою, яку може забезпечити тільки Росія, і тому є червоні лінії, за які заступати не може жоден патріот.
Таким нехитрим чином вірменський патріотизм ототожнився з великоросійським. Доктрина влаштовувала всіх. Насамперед влада, яка під цим мотивом перевалила з себе відповідальність за те, що відбувається в підвідомчій їй країні на Росію, яка, у свою чергу, нею себе теж не обтяжила, що дозволяло взаємовигідно прокручувати життєрадісні угоди.
Словом, у міфі було зручно жити, допоки не розпалося живильне середовище його існування: статус-кво в Карабаху. Братство виявилося частиною багатотомного зібрання міфів, у якому було зовсім не головним, і тому було піддано сумніву одним із перших.
І такі мотиви братерства з розрахунку практично у всіх. Для сербів головний міф ідентичності, за який у Москві намагаються видати братську російсько-сербську непереборність, насправді Косово. Іноді вторинне настільки входить у звичку, що не відрізняється від первинного, але час і історичні розвороти ставлять на свої місця, хай і з деяким запізненням і спотворенням.
Прабатьківщина прабатьківщиною, але Європа все одно ближче, ніж оповідь про православне братство, від якого, з іншого боку, теж ніхто не змушує відмовлятися — принаймні доти, доки воно не заважає. До того ж серби нічим не ризикують: вони далеко, від братерства та імперської безмежності один профіт.
Але є в технології братства ще одна вада, можливо, більш системна. З одного боку, ресурс самовідтворюється, він вимагає інвестицій, лише підтримки. З іншого боку, ця безпроблемність розслаблює сімейного тирана, теза про те, що домочадці нікуди не подінуться, стає аксіомою, з якої випливає вразлива теорія і, відповідно, практика.
З’ясовується, що там, де обійшлося без операції «Великий вихід», немає необхідності дорожити безмежними, здавалося б, стратегічними можливостями. Тільки тут і зараз. Як держдача у Піцунді. Як вся цінність вікового братства з Вірменією, сьогодні монетизується в контроль за дорогою з материкового Азербайджану в Нахічевань і далі в Туреччину. Спокуса відходу зі стратегічного очікування в сьогоднішній кеш підкріплюється вірою в те, що завжди у всіх залишаться болючі точки, які Росія, хай і не колишньою мірою, може розробляти. Символом цієї віри професійно, але вже зовсім непереконливо, і попрацював Дмитро Пєсков.
—
Вадим Дубнов, оглядач "Радіо Свобода" та "Ехо Кавказу"; опубліковано у виданні The Insider
На цю тему:
- Тімоті Снайдер: Україна буде останньою країною, куди вторглася Росія
- Війна Гітлера/Путіна
- Тимоти Снайдер: Не дайте Путину схватить Украину
- Оксана Забужко: Захід прогледів російський фашизм
- Мирослава Барчук: Правда посередині – це брехня
- Спустошені землі. Якою буде природа України після російської навали
- Злочини Кремля проти української культури: про відповідальність РФ за знищену спадщину
+ Поки нема коментарів
Додати перший