На тлі глухого кута в переговорах між США і Росією Європа прагне виробити власну стратегію підтримки України. Цьому були присвячені зустрічі на високому рівні наприкінці минулого тижня.
Крім планів невідкладних поставок, європейці обговорюють дві стратегічні ініціативи: розміщення європейського контингенту в Україні в разі досягнення угоди про припинення вогню та стратегію, що отримала назву "Сталевий дикобраз", яка націлена на інтеграцію оборонних можливостей України та Європи.
Перспективи першої ідеї завжди виглядали примарними. Без підтримки США і за відсутності широкого консенсусу щодо формату і цілей цієї місії зацікавлені країни Європи здатні сформувати лише скромне угруповання в розмірі близько 10 тис. військовослужбовців, що матиме, з одного боку, лише символічне значення, а з іншого – створить ризики його втягнення у воєнні дії.
Водночас саме обговорення подібної місії повертає до порядку денного питання про гарантії безпеки для України в разі досягнення тієї чи іншої угоди з Росією. Останніми тижнями до цієї дискусії зі своїми ідеями долучилися спецпосланець Трампа Кіт Келлог і прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні.
Більш практичним і реалізованим виглядає на даний момент другий трек – стратегія інтеграції оборонних можливостей. Концепція "сталевого дикообразу", тобто забезпечення достатньої озброєності України для відбиття нової російської агресії стала складовою частиною концепції переозброєння Європи.
Однак стратегія передбачає не тільки постачання європейських озброєнь Україні, як це було на початку війни, а й подальший розвиток за рахунок європейських вкладень її ВПК, який у майбутньому стане складовою частиною європейської військової машини та її оборонних виробництв. Такий сценарій передбачає, крім поставок озброєнь Україні, зворотний трансфер українських технологій до європейської військової індустрії, а також зміцнення загального оборонного потенціалу завдяки розвиненій і відносно дешевій українській виробничій базі.
Переливання з порожнього в непорожнє
Наприкінці минулого тижня європейська коаліція підтримки України провела дві зустрічі. У форматі "коаліції охочих" у Брюсселі обговорювалися плани підтримки до і після можливої угоди про припинення вогню. А на п’ятничній зустрічі у форматі Оборонної контактної групи, раніше відомому як "Рамштайн", обговорювалися конкретні плани найближчих військових поставок.
Однак тепер лідерство в цьому форматі перейшло до Британії та Німеччини. Зустріч 12 лютого стала першою, на якій міністр оборони США не був головою, поступившись цією роллю британському колезі. На зустрічі, що відбулася 11 квітня, глава Пентагону Піт Хегсет не був присутнім особисто, але приєднався через відеозв’язок.
Саме по собі відновлення "Рамштайн без США" – важлива і символічна подія. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус сказав на підсумковій пресконференції, що мир в Україні не є близькою перспективою, і що Росія повинна зрозуміти, що Україна продовжить воювати за дієвої підтримки Європи.
Найважливішим підсумком зустрічей стало узгодження пакету в €21 млрд для військової підтримки України. Це вдвічі менше за пакет, про який намагалася домовитися на саміті ЄС 20 березня комісар союзу з міжнародних справ і безпеки Кая Каллас. Тоді план зустрів заперечення, зокрема, Франції та Італії. З повідомлень про новий план випливає, що три чверті коштів для нього буде надано Великою Британією та Німеччиною (€5,3 млрд і €11 млрд відповідно) понад уже схвалену допомогу, але протягом тривалого періоду.
Однак принципово важливим на сьогоднішній день є не лише рішення щодо виділення коштів, а й визначення загальної стратегії допомоги Україні з боку Європи за різних сценаріїв подальшої участі США в її підтримці. Хоча переговорна стратегія Трампа щодо Росії перебуває у глухому куті, а за підсумками зустрічі спецпосланця Віткоффа з Путіним не було зроблено жодних оптимістичних заяв, продовження американської військової допомоги Україні слід вважати сьогодні можливим, але не базовим сценарієм.
На це вказує, зокрема, напружений, за даними Reuters, перебіг перемовин США та України щодо нового варіанта економічної угоди (замість не підписаної наприкінці минулого року), нового варіанта економічної угоди (замість не підписаної підписаної наприкінці лютого), текст якої опинився в розпорядженні Financial Times і який джерела газети в Києві називають грабунком. Незгода Києва з цим "планом колонізації" дасть Трампу новий козир для відмови від військової підтримки України навіть за відсутності просування в переговорному процесі.
Європейські політики маневрують, прагнучи виробити плани самостійної підтримки України, не акцентуючи та не посилюючи при цьому розбіжності зі США, з одного боку, і розбіжності всередині ЄС з цього питання, з іншого. На сьогоднішній день на порядку денному обговорень два проєкти: створення міжнародних європейських сил з підтримання миру в разі укладення угоди про припинення вогню та "Стратегія сталевого дикобраза", що стала складовою частиною оприлюдненої Європейською комісією в березні доповіді "Європейська готовність до оборони 2030".
Ідея розміщення в Україні європейських сил з підтримання миру з самого початку виглядала дискусійною, якщо не сказати мертвонародженою. Насамперед незрозумілими були й залишаються передбачувані статус і мандат цих сил – чи є вони силами спостереження за режимом припинення вогню, силами роз’єднання, силами стримування чи силами роз’єднання?
На невирішеність цього питання вказують представники низки країн, які беруть участь у дискусії. Другою проблемою є позиція Росії, яка поза всяким сумнівом (про що вже було заявлено) не визнає "миротворчий" характер місії і оголосить країни, які беруть участь у ній, стороною конфлікту. А це в свою чергу ставить питання про те, що відбуватиметься в разі, якщо ці сили опиняться під російськими ударами або будуть залучені в військове протистояння з російськими військами.
Так чи інакше, у доповіді експертів Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS) розбираються три потенційних формати "європейської місії", які відповідають трьом її різним можливим "функціям". За їхніми оцінками, виходячи з наявних у розпорядженні європейських країн ресурсів, вони зможуть самостійно розгорнути в Україні контингент чисельністю близько 10 тис. осіб, який підтримується обмеженими авіаційними та військово-морськими засобами. Однак за такої чисельності він відіграватиме символічну роль і не зможе виконати функції стримування в разі нового російського вторгнення.
Значніше стримування міг би забезпечити контингент середнього розміру – до 25 тис. військовослужбовців з більш інтенсивною підтримкою повітряних і морських засобів. Для розгортання таких сил у країн ЄС все ще вистачає власних ресурсів, однак критичним питанням у цьому сценарії є стратегічна підтримка з боку США. Крім того, розгортання контингенту середнього розміру потребуватиме значно більшого часу. А для повноцінного стримування Росії сухопутне угруповання повинно складатися з 60-100 тис. військовослужбовців за підтримки значних повітряних і морських сил, однак ресурсів для цього у європейських країн недостатньо.
Наразі, як повідомила британська The Telegraph, Лондон спільно з Францією розглядає можливість розміщення в Україні обмеженого контингенту терміном на п’ять років. Основною метою місії мають стати навчання і відновлення української армії. Очолювані Парижем і Лондоном "сили забезпечення безпеки" також включатимуть обмежений військово-морський і повітряний контингент для захисту України в небі та на морі.
Функціонал і статус подібної місії залишаються туманними, як і питання щодо ризиків та наслідків сценарію, за якого вони опиняться об’єктом російської атаки. Мабуть, єдиний сенс цієї дискусії сьогодні полягає в тому, що сама ідея присутності європейського військового контингенту в Україні є предметом практичного, хоча й непрактичного обговорення.
Рівно рік тому президент Франції Макрон уперше закликав європейські країни замислитися над можливістю присутності європейських сил на території України, зазначивши тоді, що ще рік тому неможливим здавалося відправлення в Україну європейських і американських танків і літаків. У цьому сенсі дискусію про обмежену європейську військову місію в Україні можна розглядати як крок у легалізації перспективи її включення в периметр європейської системи безпеки.
У цьому контексті заслуговує на увагу те, що спецпредставник Трампа з питань переговорів з Росією Кіт Келлог несподівано підтримав ідею європейської місії в інтерв’ю The Sunday Times цими вихідними. Призначений на цю посаду і одразу відсторонений Трампом від ведення переговорів на вимогу Росії, Келлог дотримується жорсткішої позиції щодо Кремля, ніж пропутінський спецпредставник з Близького Сходу Стів Віткофф. Лише останніми днями на тлі наростаючого роздратування Трампа незговірливістю Путіна Келлог знову з’явився в публічному просторі після тривалої відсутності.
В інтерв’ю він говорить про сценарій поділу України на зони: частина території залишається під контролем російських військ, західна Україна контролюється силами європейської коаліції, а території на схід від Дніпра – українськими військами. Раніше адміністрація Трампа відкидала можливість будь-якої підтримки європейської миротворчої місії. Заява Келлога не означає зміни цієї позиції, але надає сценарію європейської місії нового статусу і дає йому нову прописку в дискусіях про різні варіанти майбутнього України. Заяву слід розглядати також у контексті ідеї італійського прем’єр-міністра Джорджі Мелоні, яка виступила за поширення статті 5 статуту НАТО на Україну без формального членства країни в альянсі. Таким чином, дискусія про гарантії безпеки України за рамками формального членства в НАТО триває.
Військово-промисловий альянс
Другий трек європейсько-української інтеграції виглядає більш реалістичним і перспективним. І на відміну від попереднього може бути реалізований без оглядки на позиції Росії та США. Йдеться про інтеграцію військово-промислового комплексу України та Європи.
Стратегія "сталевого дикобраза", як уже було згадано, стала частиною програми переозброєння ЄС і передбачає озброєння України до ступеня готовності відбити нове вторгнення Росії. У доповіді "Європейська готовність" це завдання розглядається як елемент загальноєвропейської стратегії безпеки. Однак на відміну від першого етапу війни, сьогодні йдеться не просто про постачання озброєнь Україні, хоча найближчим часом такі поставки залишаться ключовим елементом європейської стратегії.
За радянських часів на території України були розташовані значні оборонні потужності, але за десятиліття після розпаду СРСР вони суттєво деградували. Однак і елементи цієї інфраструктури, і інженерні школи певною мірою збереглися. І хоча на момент російського вторгнення Україна не мала плану промислової мобілізації, цей доробок дав змогу досить швидко її здійснити, пишуть експерти RUSI Джек Вотлінг і Олександр Данилюк.
У 2023 році Києву вдалося потроїти виробництво зброї, а через рік – потроїти його ще раз, довівши обсяг збройового виробництва у 2024-му до $10 млрд, зазначає журнал The Economist. Важливим досягненням українського ВПК стало створення на території країни виробництва 152-мм, а потім і 155-мм артилерійських снарядів, сумісних зі стандартами НАТО. До жовтня 2024 року, за словами прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля, кожна друга одиниця боєприпасів, які використовуються в зоні бойових дій, була виготовлена в Україні.
Найбільших успіхів за три роки війни Київ домігся в розвитку ракетних і безпілотних технологій. Україна розробила протикорабельну ракету P360 Neptune (пізніше успішно адаптовану для наземних атак дальністю 400 км), а також ракету Long-Neptune із заявленою дальністю 1000 км. Ще одне досягнення українського ВПК – безпілотний ракетний комплекс Peklo, недорога гібридна альтернатива західним крилатим ракетам з дальністю польоту до 700 км і швидкістю до 700 км/год.
Однак справжній прорив був здійснений Україною у сфері дронової війни, радіоелектронного захисту та управління боєм за допомогою інтегрованих систем. Саме прорив у цих сферах дає змогу Україні сьогодні стримувати російську армію, яка перевершує в оборонному потенціалі та живій силі російську армію. Фактично Україна випередила тут збройні сили Заходу, і останнім слід терміново переймати український досвід, що дає змогу воювати з набагато меншими засобами проти дорогих озброєнь і сил, що переважають за чисельністю. Цьому, зокрема, присвячена опублікована днями стаття колишнього українського головкому Валерія Залужного на Defense One.
За три роки війни Київ створив власну індустрію виробництва дронів, і, за твердженням міністра оборони країни Рустема Умерова, 96% безпілотників, використаних у 2024 році, вироблені Україною. При цьому, за даними RUSI, на дрони припадає дві третини російських бойових втрат. У 2025 році оборонна промисловість країни планує виробити до 4 млн малих FPV-дронів-камікадзе, а також до 30 тис. ударних дронів великої дальності та до 3 тис. дронів-ракет великої дальності і крилатих ракет.
При цьому витрати на виробництво безпілотника-камікадзе в Україні оцінюютьсяприблизно в $500, що кратно менше, ніж на Заході. Так, ініціатива "коаліції дронів" у складі Великої Британії, Данії, Нідерландів, Латвії та Швеції передбачає поставку Україні 30 тис. FPV-дронів за ціною €1800 за штуку.
Колишній співробітник міністерства оборони Німеччини Ніко Ланге заявив The Economist, що розроблені в Україні засоби радіоелектронної боротьби перевершують можливості як російських, так і західних систем. Одним з останніх успіхів українського ВПК став комплекс Lima, який виводить з ладу систему наведення російських плануючих бомб.
Таким чином, Україна вже не є лише реципієнтом західної допомоги. Тоді як Київ кровно зацікавлений у підтримці європейської військової промисловості у виробництві боєприпасів і військової техніки, ця промисловість, своєю чергою, зацікавлена в розроблених Україною технологіях і її військово-промисловому потенціалі в майбутньому.
Деякі країни НАТО вже зараз підтримують Україну за рахунок нової моделі співробітництва, яка стане прообразом інтеграції військово-промислового потенціалу України та Європи. Так звана датська модель передбачає закупівлі українських озброєнь європейськими країнами з подальшою передачею їх ЗСУ. Спочатку цю схему було використано для виробництва українських 155-мм гаубиць "Богдана" 2С22, що дало змогу масштабувати її виробництво приблизно до 16 одиниць на місяць або майже 200 одиниць на рік за ціною близько €2,3 млн за штуку.
Це робить "Богдану" найдешевшою сучасною далекобійною самохідною гаубицею, виробленою в Європі (втричі дешевше за французьку Caesar і словацьку Zuzana-2 і у вісім разів дешевше за німецьку Panzerhaubitze 2000). При цьому за обсягами річного виробництва вона вдвічі випереджає французький аналог, вчетверо – словацький і в десятки разів – німецький. За нинішніх цін "Богдана" конкурентоспроможна навіть порівняно з російською "Мста-С", яка за порівнянної вартості виробляється щороку приблизно в удвічі меншій кількості.
Провідні західні оборонні компанії, зокрема KNDS і Rheinmetall, почали будувати на території України об’єкти з технічного обслуговування і виробництва озброєнь. Французька Thales відкрила спільне підприємство з українським "Укроборонпромом" для розроблення та виробництва ППО і радіолокаційних систем, а німецька Diehl Defence планує розпочати в Україні виробництво систем ППО IRIS-T.
Переваги виробництва озброєнь в Україні зберігатимуться всі найближчі роки з огляду на нижчий рівень заробітної плати та цін на багато інвестиційних товарів. За оцінками експертів Bruegel, за рівнем зарплат у 2022 році Україна випереджала тільки Молдову, Мексику і Туреччину, при цьому порівняно з Болгарією її рівень зарплат був нижчим більш ніж удвічі, а з Німеччиною – майже в 15 разів.
У результаті, Україна може стати для ЄС найважливішим партнером у процесі європейського переозброєння. У разі припинення активної фази бойових дій створені там виробничі потужності можуть використовуватися для швидкого і дешевого нарощування європейського оборонного потенціалу. В оборонному секторі України наразі працює понад 800 приватних і державних підприємств, у яких зайнято 300 тис. кваліфікованих робітників, зазначає The Economist.
Потужність українського оборонного виробництва у 2025 році становитиме близько $15 млрд, при цьому за наявності достатніх інвестицій сектор здатний виробляти військову продукцію на суму близько $35 млрд на рік. Таким чином, з одного боку, Україна залишиться одним з найбільших виробників озброєнь на європейському континенті, з іншого – військові поставки України Європі можуть стати одним з важливих інструментів повоєнного відновлення української економіки.
Так чи інакше, європейсько-український військовий альянс набуває певних, поки що дуже туманних контурів. У всякому разі, ситуація принципово відрізняється сьогодні від тієї, яку ми спостерігали у другій половині 2024 року, коли цілі та подальші стратегії підтримки України з боку Європи втрачали конкретику і сенс. Готовність Трампа поставити під сумнів надійність євроатлантичного альянсу оголила вразливість Європи з безпекового погляду, і саме це нове відчуття вразливості змусило Європу – або принаймні її частину – усвідомити російську загрозу і, відповідно, українсько-російський конфлікт як екзистенціальний.
—
Джерело: RE:RUSSIA
Читайте також:
- Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал
- Крім власне Трампа, ще одними переможцями виборів 2024 року в США стануть психотерапевти
- Чому західні озброєння доходять до України так довго і як вони змінять війну
- Справжні скрєпи Росії – це насрати повсюди
- Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал
- Про плани російських загарбників на найближчі два роки
- Що по версії західних аналітиків треба зробити Україні та Заходу щоб успішно протистояти рашистам у 2025 році
- Про мирний план Путіна та страхи Заходу
- Війна Путіна й розуміння військової економіки РФ
- Примус до агресії. Чому РФ зацікавлена в зростанні світового насильства
+ Поки нема коментарів
Додати перший