У природі не існує вічного каменю. Всі, навіть найтвердіші камені руйнуються, розтріскуються, піддаються впливу часу і природи. Може різнитися час того природного руйнування, але воно неминуче, тому крім умовної «вічності» каменю маємо подбати про інші форми нашої пам’яті про загиблих.
Кілька історій зі свого досвіду, досліджень і загалом історії української військової некрополістики розповідає у виданні ZAXID.net архітектор-реставратор, викладач ЛНАМ Іван Щурко.
Гранітні пам’ятники
Мій досвід роботи з гранітними пам’ятниками невеликий. Очевидно є певний родинний, цивільний досвід. Щодо українських історичних військових поховань, то гранітних пам’ятників зустрінемо дуже мало. У громадській діяльності доводилося доглядати, відмивати і ремонтувати всього кілька гранітних мілітарних пам’ятників. Якщо говорити про нові, цілісні гранітні пам’ятники на могилах сучасних Героїв, то поки він був тільки один, але дуже емоційний і важливий для мене.
У 2020-21 роках, спільно з друзями, в рамках діяльності Громадської ініціативи «Незнаному воякови», нам довелося будувати пам’ятник на могилі Героя України Тараса Матвіїва «Сармата». Тарас був одним з волонтерів нашої ініціативи, моїм особистим приятелем і побратимом у різних проєктах.
Могила Героя України Тараса Матвіїва «Сармата» (фото Ольги Гучко (Петренко))
На його могилі ми встановили пам’ятник із т. зв. «танського» граніту (родовище на Черкащині). Це один із найсвітліших (але все ж сірих) українських гранітів. На прохання батьків, пам’ятник мав бути козацьким за силуетом і максимально світлим, білим, щоб свідчити про подвиг Воїна Світла.
Танське родовище невелике, камінь природний, а тому не однорідний, щоб знайти достатньо великі, якісні і чисті, без темніших вкраплень, брили каменю, нам довелося чекати кілька місяців. Щоб досягти максимально світлого, білого відтінку, скульптори які працювали з пам’ятником, запропонували відмовитися від глибокого полірування, тому камінь отримав матову, але максимально світлу поверхню.
Вапняк і його довговічність
На околиці села Зимне на Волині стоїть найдавніший (відомий на сьогодні) кам’яний хрест на могилі українського лицаря. У могилі похований Клим Христинич, давньоруський воїн, що загинув у битві захищаючи короля Данила. Про цю могилу є згадка у «Літописі Руському», де читаємо «Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його [Данила] воїнів, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві», а мова йде про 1213 рік.
Найдавніший хрест у Зимному (архівне фото з книжки Олександра Цинкаловського)
З вдячності і поваги до свого вірного воїна-дружинника, король наказав насипати курган і встановити кам’яний хрест у аскетичних формах. Тому хресту з пісковику понад 800 років, над ним пролітали роки і бурі, вітри і дощі шліфували його століттями, але він міцно стоїть до сьогодні, продовжує свідчити про відважного воїна і його подвиг.
Козацька історія і традиція як основа
Попри складні історичні обставини, все ще маємо на території України сотні більших чи менших козацьких кладовищ, поодиноких хрестів і могил. Їх свідомо і систематично нищили всі окупанти, насамперед – варвари з півночі. Тут можемо згадати Шевченкову «Розриту могилу», де і про значення могил, і про варварство московитів, і про обов’язок нащадків щодо могил тих, хто боровся за рідну землю.
Більшість козацьких хрестів, які дійшли до наших днів, походять з XVIII – поч. XX століть, хоч можемо припустити що є і значно давніші, наразі ця спадщина ще мало досліджена. Всі ці хрести, значна частина яких має 300 і більше років, виконані з місцевого каменю, пісковику чи вапняку, на півдні України можемо навіть зустріти зразки з відносно м’якого травертину.
Козацькі хрести у Підкамені (фото ZAXID.NET)
Ті давні козацькі хрести, їхня символіка, форма, а навіть технологія їх виготовлення є важливою частиною нашої мілітарної традиції і нашої культурної спадщини, міцною основою на якій наступні покоління українців будували культуру пам’яті.
Бетон і стрілецькі могили
Початок XX століття для вивчення історії і традицій українських військових поховань є найбільш інформативним і цікавим. Кілька хвиль Визвольних змагань за українську незалежність, створення легіону УСС, армії УНР і УГА, зародження ОУН і збройна боротьба УПА. І знов могили, тисячі могил українських героїв.
Війни прокотилися через весь європейський континент, але для нас, на жаль, вони обернулися черговою втратою незалежності майже на століття. Ті війни і величезні жертви, змусили більшість цивілізованих народів задуматися над тим, як гідно вшановувати полеглих і їхній подвиг. Починають з’являтися правила і принципи військової некрополістики, кристалізуються і уніфікуються форми пам’ятників на вояцьких могилах, структура військових кладовищ і набір обов’язкових елементів. Тоді ж з’являються тисячі бетонних хрестів. З’являються вони поруч з кам’яними, виконаними з пісковику чи вапняку, поруч з металевими і навіть дерев’яними.
Українці, навіть в умовах польської окупації, спромоглися впорядкувати десятки українських військових кладовищ і поодиноких могил, збудувати кілька меморіалів.
Більшість хрестів на українських військових кладовищах були бетонні. Бетонні хрести були на стрілецьких могилах у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Золочеві, Стрию та багатьох інших містечках і селах. Багато з них були знищені у совєтський час, але збереглися креслення, фото і спогади людей, що опікувалися тими вояцькими могилами. На щастя збереглося також кілька десятків історичних бетонних хрестів на стрілецьких могилах донині, їх можемо бачити, вивчати, доглядати і вшановувати полеглих. І хоч мають вони близько ста років, збереглися вони досить добре.
+ Поки нема коментарів
Додати перший