ПОРУЧ. БЕЗ ТЕБЕ. Мовчазний крик любові й втрати — саме те, що передає картина Лариси Рябченко «У вирій» - Аргумент

Авторка: Ванда Орлова

Є картини, що зачіпають серце м’яко, наче легкий дотик вітерцю. А є такі, що вражають, мов струм. Робота Лариси Рябченко «У вирій», представлена на Всеукраїнському культурно-мистецькому проєкті «Жінка. Мати. Берегиня», належить до останніх. Це не просто полотно — це пронизливий згусток болю й любові, в якому зашифровано трагедію однієї української родини, і водночас — спільну травму нації.

Ми поспілкувалися з художницею після відкриття виставки. І хоча вона вже багато років очолює відділ образотворчого мистецтва в Дитячій школі мистецтв міста Обухова , саме зараз, у цій роботі, її голос — як митця, жінки й вчительки — звучить по-особливому оголено.

В.О. Пані Ларисо, картина «У вирій» має дуже глибоку емоційну історію. Розкажіть, будь ласка, про її народження.

Л.Р. Вона написана не розумом, а нервом. У прямому сенсі — на живо-зрізаному нерві. Я дізналася про загибель мого учня, Віталія Гноянченка. Добре знаю його родину, наші діти разом ходили до школи. Це був не просто талановитий хлопець, це людина, яку я знала змалку, яку проводжала в життя. Він навчався в нас у школі з 2005 по 2010 рік, обрав дипломною темою інтер’єр української хати. Після школи закінчив виш, працював дизайнером. А коли почалося повномасштабне вторгнення — він не вагаючись став до лав захисників.

В.О. Тобто картина — це ваша реакція на страшну новину?

Л.Р. Так. Коли я дізналася, що Віталік загинув… Йому було лише 28. Він був пілотом дрону роти ударних БпАК “АХІЛЛЕС” зенітно-ракетного взводу штурмової бригади ім. кошового отамана Івана Сірка. Звістка прийшла 31 жовтня 2023 року. І я, напевно, як мати, як вчителька, як жінка, не могла її просто прийняти. Це полотно — про матір, яка ще відчуває тепло сина, ще обіймає його в своїй уяві, цілує, не вірячи в непоправне. А душа її дитини вже полетіла до вирію — до того світлого, чистого простору, де білі птахи стають уособленням наших загиблих, наших ангелів-захисників.

Читати також: Слідство.інфо: з начмедом, який повідомив про неякісні турнікети, показово розправилися

В.О. Робота дуже символічна. Птахи — мов душі, тінь матері — мов ікона болю.

Л.Р. Це й справді концептуальна річ. В ній багато мовчання, яке говорить більше за слова. Цей біль — не тільки мій. У кожної української матері зараз може бути подібна історія. Хтось уже втратив, хтось живе у страху втратити. Але ця мати на полотні — вона тримає не тіло дитини, вона тримає його душу. Це страшна мить прощання, болю та невгамовної туги. Серце матері не приймає важку реальність.

В.О. Ви вже представляли цю роботу на широкий загал, чи це перша презентація?

Л.Р. Вперше «У вирій» була показана на моїй благодійній виставці «Молитва за Україну» 24 листопада 2023 року. Це була виставка-осмислення, спроба не завмерти в безсиллі, а відповісти — тихо, але від серця. «У вирій» стала її центральною точкою. Я бачила, як люди плакали перед нею. Це означає: вона говорить. Вона працює..

В.О. Ви вже багато років навчаєте дітей, організовуєте творчі студії, учасниця та лауреатка багатьох проєктів. Але ця виставка, цей твір — ніби новий поворот у вашій творчості.

Л.Р. Так. Війна змінює не лише палітру — вона змінює сенси. Те, що раніше було просто гарним, зараз мусить стати правдивим. Я почала малювати ще в ранньому дитинстві, навчалась у Харкові, потім у Києві, реставратор за фахом. Але ніщо з того не навчило мене такої концентрації почуття, як ця втрата.

В.О. Проєкт «Жінка. Мати. Берегиня» ніби зібрав подібні історії.

Л.Р. Так. Цей проєкт — надзвичайно важливий. Бо це виставка не про жінку як об’єкт мистецтва, а як його джерело. Жінка, що народжує, виховує, втрачає, молиться — вона є берегиня нації. Мистецтво, яке ми бачимо в цій експозиції — це жіночий літопис війни. І мій розділ у цьому літописі — ось він, у квадраті 100 на 100. «У вирій».

Читати також: Британія передає Україні 150 стволів артилерії та нову систему ППО

В.О. Що б ви хотіли сказати Мар’яні — матері Віталія — через цю картину?

Л.Р. Що ми пам’ятаємо. Що її син був світлом. Що він житиме не лише у її серці, а й у серцях тих, хто бачив цю роботу, хто прочитав у ній її історію. І що любов матері — вища за смерть. Бо вона здатна прорости навіть у найтемніший морок.