Історії вихідців з Киргизстану, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану, про те, як вони виховують маленьких дітей під обстрілами, чи стикаються з нацизмом чому пішли в ЗСУ і чому не їдуть з України.
Телеканал "Настоящее время" спільно з "Мігрант Медіа" випустив документальний фільм Григорія Пирлика "На своїй землі". Це фільм про мігрантів, які залишаються жити в Україні під час повномасштабного вторгнення Росії. Герої відео – вихідці з Киргизстану, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану, які живуть у Києві, Харкові та Одесі.
Військові ЗСУ
Ровшанбеку Розметову 54 роки, він народився та виріс у Туркменістані. За національністю узбек. Володіє узбецькою, туркменською, російською та українською мовами.
"Мені було 18 років, мене призвали до армії, – розповідає він. – І таким чином я потрапив до України вперше у своєму житті. Під час служби я побачив народ, людей, гостинний народ, добродушний, толерантний народ".
За професією Розметов – адвокат, але зараз воює на фронті у складі ЗСУ.
"День початку війни я чудово пам’ятаю, – розповідає Ровшанбек. – Я був удома у квартирі. Я, дружина, діти – ми всі були у квартирі, ми всі чули звуки вибухів, зрозуміли, що почалася війна".
Ровшанбек Розметов
Закон дозволяв Розметову взяти трьох неповнолітніх дітей та виїхати з території України. Однак, зізнається чоловік, зробити це він не зміг би. "Мені було б соромно перед своїми дітьми залишати їх Батьківщину, тому що вони тут народилися і виросли. Це було б зрадою стосовно моїх дітей та моєї дружини", – говорить він.
Ровшанбек зазначає, що в Україні йому, "особі неслов’янської національності", живеться спокійно. "З 2006 року у мене ніхто документів на вулиці не запитує. Раніше, до 2006 року, підходили співробітники міліції, питали документи, щоб перевірити. А зараз цього немає". Крім того, за його словами, у країні толерантно ставляться до різних конфесій.
"Вільно заходимо до мечеті, молимося, продовжуємо далі жити. Ніхто за це тебе не чіпає", – стверджує Розметов.
Майя Верголяс народилася у Туркменістані, у місті Дашаузе. Після школи поїхала навчатися до Єкатеринбургу. "Якось у Свердловську (радянська назва міста – НВ) у трамваї ми зустрілися із земляками, – розповідає вона. – Ми почали розмовляти своєю мовою: у кого як справи. І тут ззаду якась тітка криком (з пісні слів не викинеш) : "А ну, чучмеки, мовчати. Я вас не розумію, говоріть російською!"
Після розподілу Верголяс переїхала до Києва, з 1989 року вона мешкає та працює в Україні. Тут завела сім’ю, народила дитину. Вона доктор біологічних наук, професор кафедри анатомії та фізіології людини. Нині Майя – інструктор у теробороні, навчає людей, як захистити себе під час війни.
Майя Верголяс
Перший день вторгнення Росії в Україну згадує так: "Син із чоловіком довго так не спали, мені чогось самій не спалося. Щось вони обговорювали. І вранці на початку п’ятого мій чоловік каже: "Вставай, йди в душ, не душ, що ти хотіла. Війна почалася". Не вірилося, що це війна", – каже жінка, не стримуючи сліз.
За її словами, у 2014 році, коли Росія анексувала український півострів Крим та східні райони України, її родичі в Центральній Азії дивилися російські канали та вірили пропаганді: "Пам’ятаю, двоюрідний брат мені особисто сказав: "А що Україна воює? Вони ж просто хочуть російську мову. Ввели б просто російську мову". Така у них була інформація", – зазначає Верголяс.
Батьки військових
Руслан Маханбеталієв із Казахстану живе у Харкові, на фронті у нього старший син Рашид.
"Україну захищає, хоча народився в Казахстані, – розповідає чоловік. – Сказав: "Тату, я піду, мабуть, воювати. Захищати Україну. Я розумію, що ми кочовий народ. Але тут буде війна – поїдеш туди, там буде війна – сюди поїдеш. І так все життя їздити? А хто захищатиме?
За словами батька, на війну Рашид вирушив звичайним рядовим солдатом, у боях отримав медаль "За хоробрість" та звання молодшого сержанта.
"Я пишаюся ним, що є такі, що захищають Україну", – зізнається чоловік.
У узбекистанця Мурадила Юнусова на фронт пішли одразу двоє синів. Він згадує перший день війни: "З жахом прокинулися. Сказали евакуюватися. Ми поїхали, а діти залишилися. Вони наступного дня пішли захищати Україну".
Чоловік каже, що й сам хотів піти на фронт, але його не взяли: "Кажуть, старий". Сини Мурадила воюють під Кремінною.
Мурадил Юнусов
"Тяжко було мені, коли вони не писали, коли вони не дзвонили. Під Кремінною все заміновано. Вони возили на бетеєрі особовий склад. Чекали на другій лінії, поки [бійці] на нуль сходять. Забезпечували вогневу підтримку. Два-три дні чекали, потім швидко вантажилися та поверталися. Тоді вони мені дзвонили, мені ставало радісно", – розповідає чоловік.
Узбекистанець продає готові обіди на ринку "Барабашово" у Харкові, це найбільший речовий ринок Східної Європи.
У березні 2022 року "Барабашово" обстрілювала російська армія, горіли торгові ряди по сусідству з робочим місцем Мурадила. Але чоловік не сумує і продовжує готувати свій плов:
"Я людей годую практично… дуже дешево. Тому що під час війни треба підтримувати людей", – переконаний він.
Волонтери
Брати Дарменові – Рустем і Дамір – етнічні казахи, що живуть у Києві. Після початку повномасштабної російської військової агресії вони вирішили стати волонтерами і тепер допомагають громадянському населенню і військовим.
Рустем Дарменов
Першим населеним пунктом, куди брати вирушили із волонтерською допомогою, був Гостомель. "Це було буквально кілька днів, як деокупація відбулася, – розповідає Рустем. – Було дуже багато військових, через кожні п’ять метрів блокпост. Документи не ховали, на лобовому склі лежали, ти їх через кожні п’ять метрів показуєш".
У Гостомелі брати приготували плов, борсаки, погодували місцевих жителів – і потім об’їздили всю Київську область, яку на початку війни окупували російські військові.
"Ми не говорили, що ми казахи, – продовжує Рустем. – Але якось ми приїхали до населеного пункту, де були буряти. Вони там базувалися, мародерничали, знущалися з населення. Я метис, у мене і слов’янська, і казахська кров, а є родичі чисті казахи. І у людей ступор. І ми говорили: все нормально, ми не буряти".
Брат Рустема, Дамір, влітку 2022 року закінчив Київський національний медичний університет імені Богомольця, а на початку 2023 року вирішив допомагати українським військовим відновлюватись після щоденного носіння броні та боєприпасів, вага яких сягає 15-20 кілограмів.
Дамір обурений тим, що армія РФ вторглася в Україну, виправдовуючи свої дії "захистом російськомовного населення".
"Ми у себе на землі, до нас прийшли – і нас ще називають нацистами, що ми когось тут утискаємо!" – каже він.
Дамір Дарменов
Дарменов стверджує, що все життя розмовляє російською мовою, проте жодних претензій щодо цього в Україні не чув.
Бобої Шайх (це псевдонім) приїхав до України з Таджикистану, щодня він готує для харків’ян плов. "Я не хвалитимуся – не кожен витримає. П’ять казанів працює – уяви, який вогонь, спека. Ще я пост тримав. У нас коли піст, ні води, нічого не можна пити", – розповідає він.
Бобої Шайх
Незважаючи на всі труднощі, зізнається Бобої, йому важливо допомагати українцям. "Людей шкода. Дуже шкода дітей, – каже він. – Я все пройшов. 1991 року у нас така війна була, голодування, я все це бачив".
Він закликає не вірити чуткам, що в Україні обмежують права мусульман: "Я з 1996 року в Україні, я ніколи такого не чув. Ніхто не засуджував, що молитися йду. Віриш у бога – вір своєю вірою", – стверджує таджикистанець.
Багатодітні батьки
2022 року в Україні народилося 206 тисяч дітей, а за перші півроку 2023-го – майже 100 тисяч. Через російську агресію жінкам часом доводилося народжувати під обстрілами – вдома чи у підвалах.
У підприємця з Киргизстану Жамалдіна Касимова четверо дітей, він зі своєю великою родиною мешкає в Одесі. Молодша дочка народилася вже під час повномасштабної війни Росії проти України.
"Коли війна почалася, дружина була вагітна четвертою дитиною, почали переживати, що буде далі, – розповідає чоловік. – Нас у пологовий будинок не пускали, бої почалися вночі".
Жамалдін працює на легендарному одеському Привозі вже 10 років – торгує м’ясом: бараниною та яловичиною.
"До воєнного стану тут було дуже добре, а після початку війни торгівля змінилася. Коли війна почалася, перший тиждень торгівлі взагалі не було, а потім вирішили заново працювати. Торгівля слабкою стала", – згадує киргизстанець. Втім, визнає він, останнім часом ситуація стала виправлятися: "Трохи стабільність є, слава богу, нормально".
Ще один багатодітний батько Кумарбек Раман – власник мережі шкіл. Він народився і виріс у Киргизстані, а 2018 року переїхав до України. У країні чоловік організував свій бізнес: йому належать кілька приватних шкіл та дитсадків.
Киргизстанець проводить екскурсію своєю приватною школою. Вона працює і зараз, у воєнний час.
"У нас чотири крила – тут три класи міститься: один клас, другий клас, третій клас. Є маленькі кімнатки, ми їх перетворили на бомбосховища. Якщо в учня було одне посадкове місце, то тепер два – ми цим іноді їх смішимо", – каже він.
У сім’ї Киргизстану троє дітей, молодша дочка народилася вже в Україні, батьки назвали її Мирославою – "щоб був мир у країні", пояснює Кумарбек.
+ Поки нема коментарів
Додати перший