Росія не наступає — вона гниє, повільно, криваво, істерично. І ця гниль уже смердить на весь світ. Хтось на Заході досі втирає соплі, що, мовляв, треба домовлятись з Путіним, бо його імперія “відродилась” і скоро поглине Україну. Насправді ж, якщо вивчити карту, статистику, стратегії і наслідки — Росія не веде переможну війну, вона веде самоубивчу. Це не стратегічне наступлення — це тактичне самознищення.
Російська армія дійсно щось захоплює — села, позиції, кущі. Але за кожен квадратний кілометр вона платить десятками життів. Платить так щедро, що вже давно вийшла на позначку в 20 тисяч убитих на місяць. Це статистика пекла, а не «операція». І весь цей крововилив — заради лінії фронту, яка майже не змінюється. За два роки — 0,8% нової захопленої території. Це не наступ — це утилізація власної армії.
Російські штурмові групи — це не еліта, а сталінські штрафбати 2.0. Сьогодні вони лізуть в українські окопи на мотоциклах, щоб оминути зону ураження FPV-дронів, а завтра — вмирають групами в кущах. І не тому, що так задумано. А тому, що більше нічого не залишається. РФ втратила майже всю бронетехніку, дрони купує в Ірану, снаряди — в КНДР. Так виглядає «сверхдержава»? Це не відроджена імперія, а жалюгідна колонія азійських режимів, які знущаються з неї, продаючи їй мотлох за золотий еквівалент.
На економічному фронті ситуація ще більш химерна. На тлі втрат у війні, російська економіка тріщить по швах. ВВП «росте» тільки завдяки вливанням у ВПК і гробові виплати. Але навіть ці мільярди летять не в економіку, а в труну — дослівно. Виробництво легкових авто падає на 26%, навіть Лада стала розкішшю. Ціни ростуть, народ зубожіє, а весь внутрішній ринок в кроці від інфаркту. І при цьому — з кожного нового контрактника держава витискає все: життя, гроші, майно. Новий закон, що дозволяє вдові використовувати автомобіль покійного СВОшника, — це не турбота, це узаконене рабство. Держава навіть не приховує, що солдат — це товар з доданою вартістю для родини. Вмер — значить дружині Лада. Не вмер — сам винен.
Дипломатичний фронт — ще один могильник. Путіна більше не кличуть на переговори. Його викреслили навіть із клубу диктаторів. США, Туреччина, Азербайджан і Вірменія підписують стратегічні угоди без участі Росії. Вірменія вже відкрито посилає ОДКБ, звертається до Франції, переходить на західні стандарти. Азербайджан викидає «Росспівробітництво», арештовує вагнерівців і приймає українські шеврони з подякою. А Путін? Він залишається в ролі озлобленого бомжа на задньому дворі Закавказзя, якому вже навіть мікрофон не дають.
На Близькому Сході — повний нуль. Сирійські військові, яких колись Путін вважав сателітами, тепер відкривають вогонь по його ж базам. Російські ВКС перетворились у музей Другої світової, літаючи зі старими «чугунками» замість GPS-бомб. Іран, який мав бути стратегічним союзником, так і не отримав від Кремля нічого серйозного. Ні Су-35, ні сучасних ЗРК. Замість союзу — порожнє місце.
Найжорсткіший показник — це демографія. РФ втратила майже мільйон убитими й пораненими. А нових нема. Народ не плодиться. Молоді немає. Навіть правду про смертність держава боїться оприлюднити. Тому ховає статистику, придумує нові «стимули», щоб висилати ще більше «оленів» на забій. І тут навіть не треба сатири — цифри самі кричать: це не наддержава, це самогубець.
Але, найголовніше — це те, що ці феєричні провали вже починають визнавати навіть у американській правоконсервативній пресі. Тій самій, що ще вчора кричала про захист традиційних цінностей і підтримувала Кремль. Навіть «New York Post» тепер відкрито пише: «Путін — це карикатурний лиходій. Його суперсили такі ж реальні, як і держава, якою він керує». Навіть Трамп, який колись готовий був укладати угоди з Кремлем, сьогодні, завдяки жахливим фото вбитих українських дітей, змінює риторику. Світ прозріває. І бачить: цар голий. Моль, а не лев. Затиснутий в облозі старим металобрухтом, кров’ю власного народу й економічною деградацією.
Ця моль — небезпечна. Вона все ще має ракети, все ще бомбить цивільних, все ще тримає в заручниках мільйони. Але час її майже вийшов. Бо в неї — ні стратегічної глибини, ні ресурсу, ні часу. Є лише кров. І страх. Але і страх — річ обмежена. Коли правда пробиває броню брехні, як у статті NYP, як у виступах військових експертів, як у діях Заходу, що нарешті зрозумів: мир з Путіним — це не мир. Це пауза перед новою бійнею.
Тому замість чергових «обережних» заяв — потрібен удар. Бо Росія вже не суперник. Вона — привид. Агресивний, злий, але без тіла. А з привидами не домовляються. Їх просто знищують. Системно, послідовно, без жалю.
Тому ця війна — останній шанс світу перестати вірити в страшилки й фейкових диктаторів. І час цей шанс реалізувати.
+ Поки нема коментарів
Додати перший