Україна, обтяжена війною з Росією, не звернула увагу на практично відверту підготовку РумПЦ до анексії румуномовних парафій УПЦ. До «наступу на схід» давно готувалась громадська думка, обережно промацувались юридичні можливості, ретельно підбирався політичний момент і відслідковувалась церковна динаміка.
Про це йдеться у статті релігієзнавиці, юриста Тетяни Деркач у виданні Релігія в Україні.
29 лютого синод Румунської православної церкви оголосив про намір створити на території України свою окрему канонічну структуру під дивною назвою «Румунська православна церква України». Румунська преса одразу зарясніла заголовками на кшталт «Історичне рішення: буде створено Румунську Православну Церкву в Україні для етнічних румунів із сусідньої країни!».
Україна, обтяжена війною з Росією, не звернула увагу на практично відверту підготовку РумПЦ до анексії румуномовних парафій УПЦ. До «наступу на схід» давно готувалась громадська думка, обережно промацувались юридичні можливості, ретельно підбирався політичний момент і відслідковувалась церковна динаміка.
Голос народу – голос Бога
Наприкінці 2022 року пройшло масштабне соцопитування, організоване чернівецьким Інститутом політичних студій та соціального капіталу в рамках проекту «Румунська громада в Україні: потреби, очікування та виклики під час війни (соціальний барометр)», який фінансується Департаментом у справах румунів Уряду Румунії.
Виявилось, що 61% українських румунів вважають гарною ідеєю відкриття храмів Румунської Православної Церкви в Чернівецькій, Закарпатській та Одеській областях. Правда, на той момент фактор церковної підпорядкованості був важливий для румунів Чернівецької та Закарпатської областей, тоді як одеським румунам було достатньо румуномовного богослужіння, незалежно від юрисдикції. Що характерно, опитувані прекрасно розуміли, що УПЦ навіть після «Феофанії» формально належить до Московського патріархату.
В цьому ж опитуванні українські румуни висловили свою достатньо розсудливу думку на тему, як можна подолати конфлікт між двома православними церквами в Україні (ПЦУ та УПЦ). 41% опитаних вважає, що потрібно об’єднання двох митрополій в окрему структуру шляхом діалогу та доброго порозуміння. У такої розсудливості є резон: «нехай українці самі розбираються між собою, тільки вже без нас». Але, як ми бачимо, те, що вдається робити румунам по різні сторони кордону, погано йде у українців в межах однієї держави.
Низький старт для високого польоту
У Румунської церкви давно були готові всі історичні (а які ще?) аргументи для виправдання «територіальних претензій» до України: етнічні румуни в Україні не могли ходити в свою рідну церкву починаючи з 1944 року, коли окремі румунські землі було «незаконно і несправедливо» включено до складу СРСР. І вже якщо історія підкидає шанс виправити цю несправедливість, то гріх був би ним не скористатись.
Наприкінці 2023 року в Кишиневі пройшов синод Бесарабської митрополії РумПЦ, в роботі якого взяв участь державний секретар з питань культів Уряду Румунії Чіпріан Васіле Олінічі. Мова йшла ні багато ні мало про реєстрацію в Україні «окремого релігійного культу» – тієї самої «Румунської православної церкви в Україні», підконтрольної Румунському патріархату.
Одночасно молдовський журналіст і політик Влад Кубраков дав інтерв’ю, в якому заявив, що «всі румунські парафії Закарпатської області відокремилися від Московського патріархату. Митрополит Марк Хустський і Виноградівський також отримав благословення на перехід до Румунського Патріархату». За його словами, всім священникам 11 парафій церков із «Слатинського деканату» було вже видано так звані Cartea canonică – відпускні грамоти. Нарешті, Кубраков заявив, що в Україні вже зареєстрована одна парафія безпосередньо РумПЦ (інформації про це знайти не вдалось), і невдовзі українські румуни мають ухвалити «історичне рішення». Як такі рішення ухвалюються, ми бачили на прикладі східних єпархій УПЦ на окупованих територіях: синод РПЦ розглянув прохання «церковної повноти» взяти її під пряме керування Московського патріарха.
Є припущення, що ця поки віртуальна структура створюється під митрополита Банченського Лонгіна (Жара), який останнім часом постійно з’являвся в румунських медіа як постраждалий від переслідувань української влади та агресії прихильників ПЦУ. Принаймні, таке кадрове рішення виглядало б логічно – саме митрополит Лонгін став символом опору «гонінням» на Буковині, і саме він здатен формалізувати суспільний запит на створення нової канонічної структури в Україні.
Холодний душ для українського об’єднавчого проекту
Для ПЦУ це дуже поганий сигнал. Скоріш за все, таким чином Румунська церква відповіла, що визнання ПЦУ в обмін на створення національного вікаріатства у складі нової української автокефальної церкви давно не в пріорітеті Бухареста. А жодних інших заохочень у ПЦУ в арсеналі немає. Нажаль, постійні міжцерковні конфлікти між ПЦУ та УПЦ тільки підживлювали наміри румунів принципово зіскочити з цієї каруселі без гальм. Гра у визнання анексії румуномовних парафій УПЦ (тобто, погоження на існування іншої помісної церкви на власній канонічній території) в обмін на визнання ПЦУ – надто складна і небезпечна, особливо якщо немає досвіду та довіри до партнера по грі.
Це неприємний сюрприз і для Вселенського патріарха, який віддав проводу ПЦУ кермо правління на її канонічній території і максимально не хотів би втручатись у внутрішні справи іншої помісної церкви. Втім, навіть він навряд чи зможе вплинути на співбратів по вірі, яким його попередник під великим політичним тиском надав томос наприкінці ХІХ ст. У РумПц багатий досвід конфліктів з іншими помісними церквами – Сербською та навіть Єрусалимською, з якою довгий час навіть не було євхаристійного спілкування. Попри критику, румуни діють за правилом «нам своє робить». Румунська експансія гарантовано ставить на паузу пошук додаткових засобів врегулювання української церковної кризи та розморожування об’єднавчого процесу (на які, зокрема, сподівалась частина духовенства УПЦ).
УПЦ між «хитрим планом», дерибаном і приниженням
Якщо не брати до уваги конспірологічні теорії про «договорняк» і «хитрий план», то підготовка РумПЦ до анексії єпархій, одна з яких є «вотчиною» предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія – це дуже «неспортивна поведінка» по відношенню до УПЦ, яка всі свої сили кинула на боротьбу за власне виживання всередині країни. У неї немає більше ресурсів на самозахист від зовнішніх «рейдерів» та «дружніх поглинань». Також у неї практично немає маневрового простору для переговорів з РумПЦ про збереження статус-кво. Звернутись по допомогу до Вселенського патріарха митрополит Онуфрій не зможе через власну впертість: не для того в 2019 році бились горщики, щоб зараз їх принизливо склеювати. Певною мірою підставити плече могла б українська влада за допомогою юридичного саботажу перереєстрації румунських парафій та судової підтримки, але і з владою горщики побиті. Спрагла УПЦ повертається до свого ж запльованого колодязя.
Нарешті, звернення УПЦ по захист до «своїх» – РПЦ – остаточно підірве її хиткі позиції «немосковської церкви». За чутками (лінк відкривається через VPN – прим.авт.), в РПЦ дуже негативно сприйняли демарш румунського синоду, але публічних заяв поки не пролунало. З того, що вже просочилось в медіа, можна зробити висновки, що у РПЦ майже немає важелів впливу на РумПЦ, окрім висловлювання тієї самої анекдотичної глибокої стурбованості. Відкриття в Румунії чергового церковного фронту РПЦ явно не потягне.
А тепер повернімося до конспірологічних теорій, які, втім, можуть такими і не бути. Якщо вірити вищезгаданому Владу Кубракову, провід УПЦ в курсі анексії і навіть змирився з нею, як змирився з анексією єпархій на окупованих територіях. Більше того, говорять навіть про свідому стратегію «переписування майна на найближчих родичів», щоб під час «арешту» нема чого було «конфісковувати». Один з таких «добрих родичів» вже знайшовся, в чергу можуть підтягнутись і інші – Польська або Чехословацька церква. А якщо згадати погрози сумнозвісного священника Мукачівської єпархії УПЦ Дмитра Сидора залучити до «коаліції дерибану» Сербський патріархат, то ситуація набуває якогось гротескного відтінку. Розбудова стаханівськими темпами УПЦЗ остаточно перетворює «хитрий план» на дурний водевіль. Українська паства ризикує залишитись за дужками УПЦ. Чи готове керівництво УПЦ вести війну за власне існування в прямому сенсі до останнього українця – питання риторичне.
Якщо найбільш реалістичною вивиться саме конспірологічна теорія, то релігійне питання різко переходить в кейс національної безпеки, де високодуховним рефлексіям вже немає місця. Практика показала, що коли на церковне поле виходить грати силовий блок держави, причому кількома м’ячами – загострення гарантовано.
Чого чекають румуни?
Відповідь, в принципі, на поверхні: прийняття українським парламентом так званого «Закону про заборону УПЦ». Громади в канонічній єдності з Румунським патріархатом неможливо звинуватити в зв’язках з Росією і «забрати храми». Навіть якщо по факту там розквітне не проросійська, а прорумунська «українофобія», це вже зовсім інший «склад злочину».
Рішення синоду РумПЦ – це виклик для української центральної влади, яка може зіткнутись з проблемами впливу на місцеву владу. Адже реєстраційні дії – компетенція саме місцевої влади, яка вміє грати на боці румунського націоналізму. Зрозуміло, що реєстрація нового релігійного об’єднання (якщо така відбудеться) буде оскаржена в суді, але у румун вже є досвід юридичної боротьби з молдовською владою за Бесарабську митрополію на світових майданчиках, і цей досвід вони готові застосувати і в Україні. Скарги румун на правове свавілля української влади тільки зміцнять міжнародних правозахисників в думці, що порушення прав і свобод віруючих, про яке розповідають покровителі УПЦ, а також дискримінація національних меншин, в якій нас звинувачує Угорщина – явище не тільки системне, але й загальнодержавне.
Націоналізм як еклезіологія
Але у зазіхань РумПЦ на Україну є і суто канонічний аспект, який зараз починає грати все більшу роль, і який може стати детонатором під нестійкий православний консенсус по розмежуванню канонічних території. В коментарі «Релігії в Україні» відомий богослов, доктор філософських наук, професор Університетського коледжа Стокгольма архімандрит Кирило Говорун зауважує, що політичний етнонаціоналізм для церковного Бухареста – не «баг», а «фіча»: «Румунська Православна Церква має екклезіологію, яка дещо відрізняється від тих стандартів, які ми зараз маємо у Православʼї (або принаймні думаємо, що маємо). Ця відмінність не така велика, як та що має РПЦ, але все ж вона є. На відміну від інших Помісних Церков, які, хоч і живляться різними формами націоналізму, все ж соромляться його, Румунська Церква не відчуває навіть такого сорому. Важливою частиною румунської екклезіології є національна ідентичність. Саме тому Румунський Патріархат створює свої структури скрізь, де є румуномовні громади. І не переймається, що про це думають інші Церкви».
Румунська церква як невід’ємна частина і драйвер експансіоністської концепції «Великої Румунії» активно і свідомо перетворюється на хрестоматійну етнофілетичну спільноту, яка приречена стати одним з конфліктогенних центрів вселенського православ’я поряд з Російською церквою. Поки одні намагаються з останніх сил слідувати ефемерному принципу помісності, інші давно готові будувати нову еклезіологічну реальність навіть ціною загальноцерковного хаосу. Нажаль, в епіцентрі цієї сейсмологічної активності світового православ’я опинилась Україна, яку свого часу принципово роззброїли в обмін на визнання. Виявилось, що дотримання цивілізованих правил гри – не чеснота, а слабкість, за яку доведеться платити високу ціну.
Фото з відкритих джерел
+ Поки нема коментарів
Додати перший