Як працювати зі злочинами російських загарбників проти культурної спадщини України

 Який зв’язок існує між злочинами проти людей і проти культури? Наскільки послідовно росія знищує нашу культуру і як нам працювати з такими злочинами?

Про все це журналісти видання ЧИТОМО поговорили в інтерв’ю з Катериною Бусол — юристкою, доценткою кафедри міжнародного та європейського права Факультету правничих наук НаУКМА.

Катерина Бусол

Катерина Бусол 

— Поруйновані музеї, вивезені музейні цінності, навіть знищені українські книжки зараз виглядають менш гострою проблемою на фоні понівечених людських життів та викрадених росією дітей. Чому важливо працювати також і зі злочинами проти культурної спадщини?

— Це питання має дві складові — етики та пріоритезації. У більшості збройних конфліктів або ситуацій тяжких порушень прав людини по світу можна почути, що основний ресурс — гуманітарний, поліційний, слідчий, медійний — треба спочатку спрямовувати на злочини, вчинені безпосередньо проти людей, як-то катування, нелюдське поводження, вбивство.

Навіть у випадках масових злочинів проти фізичної недоторканності особи певні злочини отримують більше уваги, аніж інші. Це пов’язано з травмою та стигмою, себто наскільки та коли потерпілі готові говорити про певні пережиті акти насильства, а суспільство — слухати, чути, сприймати та допомагати через взаємодію. Це також пов’язано з експертизою — правозахисників, слідчих, прокурорів, суддів.

Себто наскільки вони професійно готові документувати й аналізувати певні злочини, вибудовуючи провадження, які відповідають міжнародним стандартам. А всі чотири міжнародні злочини, які зараз, на жаль, актуальні для України, — злочин агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин геноциду — мають надскладну процедуру доказування. 

Навіть у випадках численних злочинів проти фізичної недоторканності особи, скоєних від 2014 року на територіях Криму та Донбасу, теж склалася певна пріоритезація. Так, у першу фазу російської агресії 2014–2021 років, за певними винятками (див. тут і тут, — ред.), не були пріоритезовані в документуванні — навіть правозахисниками — зґвалтування та інші форми сексуального насильства. Після повномасштабного вторгнення в аналізі широкого спектру зла, яке вчиняє Росія, важливо приділяти більше уваги злочину примусового зникнення (enforced disappearances), «менш явним» формам сексуального насильства як-то примусове оголення та погрози зґвалтуванням, а також пропаганді геноциду.

Наскільки можна за таких обставин говорити ще й про культуру? Можна і треба. Щоби нюансовано показати не лише для себе, але й для світової спільноти всі аспекти злочинного умислу росії як держави, її високопосадовців, військових командирів та безпосередніх виконавців. Бо злочини проти культури пов’язані зі злочинами проти людей. 

— Які найвідоміші задокументовані випадки таких злочинів?

— Міжнародний кримінальний суд (МКС) уперше розглянув питання культурної спадщини у малійській справі Аль Махді. Ця справа стосувалася задокументованого на відео підриву мечеті та мавзолею. Обвинувачений Аль Махді визнав свою провину за інкримінований йому воєнний злочин, чим трохи пом’якшив своє покарання. В іншій малійській справі, Аль Хассан,

МКС зараз аналізує як безпосередньо здійснення нападів на історичні пам’ятки, так і розгляд цих нападів як складової ширшого наступу на певні категорії цивільного населення. Важливо, що у цій справі Аль Хассан МКС також оцінює, як релігійні, культурні та гендерні чинники можуть впливати на вепонізацію культурної спадщини та здійснення атак на неї. 

Або ж: у 2001 році Талібан підірвав баміанські статуї Будд. Їхні залишки та ландшафтний ареол були згодом внесені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Таке знищення символізувало — чи радше втілило — незгоду з проявами інших релігій, у ритуалах чи у фізичній формі матеріальної культурної спадщини. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії у кількох справах розглядав знищення культурної спадщини як доказ геноцидального умислу: паралельно з фізичним знищенням відбувався наступ на культуру, щоби забезпечити повне — фізичне та метафізичне — стирання певної групи людей. 

Щодо України, то руйнування окупаційною владою росії мусульманських захоронень, які свідчили про доросійську історію Криму, і пошкодження Бахчисарайського палацу через так звану реконструкцію пов’язані з наступом РФ на кримських татар як корінний народ та особливо на активістів, які протистоять окупації. Під час окупації Київщини, Харківщини й Херсонщини росіяни здійснили численні примусові викрадення, катування та вбивства священників УПЦ Київського патріархату та УГКЦ — це приклад того, як росія ставиться до представників певної релігійної спільноти та її і, ширше, української матеріальної та нематеріальної культурної спадщини. У випадку із росією, яка намагається підмінити історію і закріпити свій, дуже спрощений, історичний наратив, це дуже важлива аргументація.

— З огляду на значну кількість жертв і збитків, питання фокусу документування та розгляду воєнних злочинів потребує систематизації. Хто визначає таку пріоритетність?

— Є інституційна, державна й міжнародна точки зору. Слідчі і прокурори комплексно дивляться на ситуацію міжнародного збройного конфлікту, його перебігу в контексті справ, які вони відкривають, формують певну прокурорську стратегію і її наратив та меседжі. Згадана перша «малійська справа» Аль Махді — це свідомий вибір прокурорки МКС, щоби наголосити: у збройному конфлікті вчиняється дуже широкий спектр злочинів. Вони жахливі, і вибудовувати ієрархію негуманно. Ба більше, злочини проти об’єктів культурної спадщини часто є ключем до розуміння злочинів проти людей, а також — ширшого умислу певної злочинної групи або держави. 

Щодо України, то у першу фазу збройного конфлікту 2014–2021 років переміщена до Києва Прокуратура АРК разом із правозахисниками підготувала перше комплексне повідомлення до МКС про злочин проти людяності у формі переслідування за політичною ознакою. Зокрема, у повідомленні обґрунтовувся зв’язок між наступом росіян на кримськотатарську культурну спадщину та злочинами проти особи — незаконними затриманнями, катуваннями та сфабрикованими судовими процесами щодо політично активних кримських татар. 

Читати також:  Розслідування і судові розгляди воєнних злочинів російських загарбників та проблеми з процедурами

Зараз цими питаннями займаються Генеральна прокуратура і так званий Департамент війни (Департамент протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генпрокурора. — ред.). На початку вересня цього року Генпрокуратура затвердила Стратегічний план роботи щодо міжнародних злочинів на 2023–2025 роки. Серед переліку злочинів є напади на цивільні об’єкти — зокрема, релігійного, освітнього, наукового, культурного й гуманітарного призначення.  

Прокуратура МКС, як ми бачимо з перших двох ордерів на арешт і заяв Прокурора Каріма Кана, наразі пріоритезує насамперед злочини проти дітей. Але й тут є невід’ємна культурна складова: перевиховання, заміна підручників, змушування дітей використовувати іншу мову (детальніше — див. дослідження Юлії Іоффе та Єльського університету, — ред.)

«малійська справа» Аль Махді

— Тобто культурна складова воєнних злочинів — це не лише руйнування або викрадення об’єктів культури, які можна побачити та порахувати, але й відповіді на питання, чому інша держава це робить — і наскільки послідовно?

— У міжнародному праві є поняття матеріальної та нематеріальної культурної спадщини. Може йтися про культурну спадщину як фізичні об’єкти — музеї, церкви, бібліотеки, мистецькі колекції, які безпосередньо захищені від нападів або інших посягань. Але також можна і треба говорити, наскільки мова була каталізатором переслідування, катування, насильства і чи саме через — реальну або презюмовану — мовну, регіональну, ціннісно-культурну приналежність потерпілого або потерпілої злочин був вчинений з особливою жорстокістю. 

Цілі росії в агресії проти України лишаються ті самі, а от стратегія їхнього досягнення трохи змінилась. Британський Royal United Services Institute for Defence and Security Studies опублікував аналітику щодо перших місяців повномасштабного вторгнення (лютий — липень 2022).

Цей аналітичний центр стверджує, що дійсно, є значні докази того, що рф підготувала списки громадян, до яких мала застосовуватися відповідна стратегія винищення або співжиття залежно від їхньої громадянської позиції, долученості до ЗСУ та відкритості до «російських визволителів». Власне, цей план підтвердив пропагандист Тімофєй Сєрґєйцев у своїй статті «Що Росія має зробити з Україною», опублікованій на державному медіа «РІА-Новості».

Мені відгукується бачення адвоката Уейна Джордаша з Global Rights Compliance щодо того, як змінювався цей початковий злочинний план росії — і, відповідно, її методи ведення війни та «упокорення» цивільного населення. Основний план щодо придушення лише певної надактивної та політичної верхівки виявився невдалим — проукраїнська частка населення виявилася значно більшою, ніж росія собі уявляла.

Тоді їхній план упокорення і винищення поширився на всіх, хто вважає Україну незалежною суверенною державою і саме так бачить її майбутнє. Катівні, знайдені після деокупації частин Харківської, Херсонської та Запорізької областей, знаряддя та методи катування доводять системність такої поведінки та її ймовірне початкове затвердження росією. Це, зокрема, нещодавно підтвердили Спеціальна доповідачка ООН з питань катувань і Слідча комісія ООН щодо України (п. 533). 

На додачу, рф прийняла закон, який звільняє від кримінальної відповідальності за дії із «забезпечення безпеки» на новоокупованих українських територіях. Це фактична індульгенція всім, хто вчиняв там воєнні злочини, злочини проти людяності або геноцид. А також — додаткове свідчення про оркестровану політику насильства росії, яку бачимо через катівні, фільтраційні табори та санкціонований державою терор цивільного населення. Тому не випадає говорити, що нищення культурних цінностей чи сексуальне насильство є спорадичними і не пов’язаними. Інша річ, наскільки якісно ми аргументуємо цей зв’зок. 

— Що саме мається на увазі під аргументацією?

— Дуже часто у випадках з культурною спадщиною поспішають із швидкими висновками — і цим ми шкодимо самі собі. Наприклад, у результаті російського обстрілу була знищена церква. Перш ніж стверджувати, що росія умисно поцілила саме в цю церкву, має бути проведена оцінка. Щонайменше: яка зброя використовувалася, чи були поруч військові об’єкти або військові, якщо так — то у якій кількості. Якщо це застаріла невисокоточна зброя невибіркового характеру, то культурні цінності могли стати супутнім збитком (collateral damage). Це не заперечує відповідальності нападника, який погано попередньо вивчив ситуацію або прийняв рішення про використання неточної зброї — ні. 

Просто кваліфікація цього злочину буде іншою — через його інший склад. Також міжнародне право має невеликий виняток, який допускає напад на культурний об’єкт, якщо він використовується у військових цілях або поруч є військові, і цей напад надає супротивнику дуже сильну військову перевагу. Оцінка ваги та доцільності такої військової переваги, а, звідси, і (не)дозволеності нападу на культурний об’єкт — це кропітка та тривала юридична процедура. Також напад може бути доказом геноцидального умислу.

Документування в Україні — це мають розуміти всі стейкхолдери — зараз здійснюється не лише для судових процесів, але й для мистецьких проєктів, для потенційної комісії зі встановлення істини, для нюансованих освітніх програм, для українських і міжнародних академічних досліджень та медійних публікацій. Не всі описи злочинів, здійснені мистецькими ініціативами, підходять для прокурорів Києва або Гааги. І це добре. Правосуддя, встановлення винних і визнання досвіду та імен потерпілих — те, про що так часто говорить наша Олександра Матвійчук, — це надважливо. 

Але правосуддя здійснюється не лише у судах. Правосуддя також здійснюється через глибинну, ціннісну рефлексію на те, що відбулося і чому, через сторітелінг для свого, дуже різнобарвного суспільства, і для ще більш різноманітної світової аудиторії. Усе — на основі ретельно задокументованих і проаналізованих фактів. Тут дуже важливо зрозуміти цілі свого — особистого, інституційного — документування та свої спроможності. Основний принцип роботи з потерпілими — do no harm, не нашкодь.

Читати також:  Системна підривна робота РПЦвУ через як жіночі, так і чоловічі монастирі не припиниласькзс

За відсутності спеціальної підготовки не варто ставити собі за мету проінтерв’ювати особливо вразливих потерпілих, які пройшли, наприклад, катування, щоб підготувати «справу до Гааги». Значно корисніше — а головне, нетравматично — створити, навіть на основі відкритих джерел, чуйно осмислену рефлексію в інших просвітницьких форматах. Контекстуалізувати імперське російське зло в історичній, регіональній та світовій перспективах, зокрема — крізь призму колоніалізму. Це потрібно і юристам, і широкій громадськості, як в Україні, так і за кордоном.

— Зараз на порядку денному не лише ідентичність та національна ідея, але й фізична загроженість митців. Зокрема, як активістів і проукраїнської інтелігенції на окупованих територіях, в полоні… Їх називають новим «Розстріляним Відродженням». Наскільки коректна ця метафора?

— Відповім не лише як юристка, а як людина, якій важливо, щоби в результаті цього страшного зла ми нарешті дали собі та світові нюансоване розуміння російсько-українських відносин та імперської суті росії. Тут згадка Розстріляного Відродження і певна метафоричність напрошуються самі собою. Бо треба дивитися на еволюцію позиціонування росією себе як імперії та еволюцію — і тяглість — її практик винищення. Про це дивовижно написала Вікторія Амеліна у передмові до «Щоденника окупації» Володимира Вакуленка, вбитого на окупованій Харківщині.

З формальної точки зору, нинішнє Розстріляне Відродження відрізняється тим, що ми живемо в іншому світі верифікації інформації та збереження даних. Російське зло ми — і весь світ — спостерігаємо «по живих слідах». Наявна агресія росії проти України вважається найбільш задокументованим збройним конфіктом. За всіх цих умов у рф менше інструментів приховати або розмити свої злочини, як це довгий час було з автентичним Сандармохом.

Але сутнісно паралелі між цілями та проявами насильства точно є. Потерпілі, з якими я працювала, говорили про вищий рівень насильства катувань щодо тих, хто належав до так званих еліт, активного громадянського суспільства, до викладацького складу, особливо викладачів української мови та літератури чи програм україністики. Так само були випадки вищого рівня насильства до людей, у яких у паспорті місцем народження вказані території заходу України. Виявляється, такі історичні та культурні речі мотивують до насильства. 

Не кажучи про те, що такі люди, як Володимир Вакуленко або Вікторія Амеліна, не напишуть того, що могли би, — і ця культурна спадщина уже є втраченою, для нас і світової спільноти. 

Володимир Вакуленко

Володимир Вакуленко

Читайте також: Російські загарбники під час окупації Харківщини вбили дитячого письменника Володимира Вакуленка

— «Розстріляним Відродженням» воліли би називати себе деякі представники сучасної російської інтелігенції. Там справді існує певна загроженість для тих, хто перебуває всередині країни?

— Щодо злочинів проти росіян, то думаю, що про це згодом буде нюансована дискусія з історичної перспективи. Ймовірний наступ на російську культуру та російські еліти має розглядатися не лише в контексті 2022 року і пізніше. Але в контексті того, як вони і народ росії як такий виконували те, що називається громадянською відповідальністю, — протягом радянського періоду і далі: (не) погоджувалися з діяннями влади, дійсно ставали репресованими протягом цього довгого часу. 

І тут стане зрозумілою відмінність між російською та українською ментальністю. В Україні ситуація з корупцією та верховенством права не ідеальна, але є червоні лінії, які громадянське суспільство не давало владі перейти: у випадку зі зґвалтуванням у Врадіївці, Майданом, вбивством Катерини Гандзюк. 

У росії цей тригер не спрацьовував. Їхнє суспільство втратило момент для перетворень у 90-х і на початку 2000-х, а пізніше переважно змирилось із ситуацією. Звідси і популярна в росії фраза про перебування поза політикою — таке собі громадянське знесуб’єктнення, самовідсторонення від відповідальності за власне суспільство. Тому має бути врахована й пасивність російської інтелігенції у процесі формування тоталітаризму. 

— Яку роль у цьому процесі можуть відіграти суди? 

— Повноваження судів дуже обмежені. Вони виносять рішення про кваліфікацію злочину відповідно до своїх «керівних документів» — Римський статут у випадку Міжнародного кримінального суду; Кримінальний кодекс України, ширше національне законодавство та міжнародні договори України для українських судів, які розглядають провадження щодо агресії. 

Але є інші механізми, як-от комісії зі встановлення істини. Вони можуть вести ширшу дискусію: що таке сучасне Розстріляне Відродження; як вплинула війна на культурну спільноту України; як вплинуло фізичне знищення митців; як вплинуло фізичне знищення культурних об’єктів. Документатори, дослідники та суспільство не мають покладати всі сподівання на міжнародні суди чи Департамент війни, як би сумлінно та віддано вони не виконували свою роботу. Потрібно робити проєкти на національному та міжнародному рівнях, які більш сенситивно оцінюватимуть багаторічну політику росії, як себе позиціонували діячі культури та наскільки вони ставали об’єктами репресій.    

— Що таке ця комісія зі встановлення істини?

— Такі комісії є елементом так званого перехідного правосуддя (transitional justice) — широкого спектру інструментів реагування на збройні конфлікти та пов’язані з ними тяжкі порушення прав людини. З-поміж цих інструментів — репарації потерпілим; ініціативи з меморіалізації, себто осмислення травматичних подій, збереження пам’яті та багатогранних дискусій про них; механізми встановлення істини; традиційні судові процеси та інституційні реформи та гарантії безпеки, які зсередини та ззовні максимально унеможливили би повторення збройного конфлікту у майбутньому.

Читати також:  Мотивація долучитися до Сил оборони України

Історично, з досвіду країн Латинської Америки, Африки та Південно-Східної Азії, комісії зі встановлення істини створювали переважно після громадянських воєн, щоби забезпечити гармонізацію відносин всередині певної держави. Звідси в назві іноді вживається «примирення» — truth and reconciliation commissions.

Це не означає, що Україні будуть нав’язувати примирення з росією. Україна сама визначатиме цілі та інструменти свого перехідного правосуддя. Важливо, що Україна створюватиме «ноу-хау» — адже ми будемо першою країною, яка запроваджуватиме комплексні механізми перехідного правосуддя (потенційно включно з комісіями встановлення істини) до міжнародного збройного конфлікту. 

Такі комісії діють на національному рівні. Оскільки комісії є альтернативним, відкритішим, простішим і менш зарегульованим процесом порівняно з традиційним судочинством, її членами (commissioners), які заслуховують справи, є не лише юристи-міжнародники, а й історики, культурологи та лінгвісти, зокрема й іноземні, які сенситивно знають регіон. Такий комплексний підхід і залучення як національних, так і міжнародних фахівців із різних сфер сприяє більшій довірі до висновків комісії.

У Південній Африці така комісія стимулювала, щоби злочинці і потерпілі від апартеїду розповідали про скоєне та пережите. Через такі комісії винні можуть долучитись до надання репарацій потерпілим, наприклад, здійснюючи якусь роботу або долучившись до фінансової компенсації. Участь причетних до злочинів у процесах комісії може пом’якшити відповідальність. Інколи потерпілі визнавали, що їм ставало легше в ході цього процесу, — для них було важливо мати змогу висловитись, бути почутими, валідувати свою історію. У Колумбії, Перу, Сьєрра-Леоне такі комісії діяли паралельно зі звичайними кримінальними судами. 

Як і будь-який механізм, комісії зі встановлення істини не є панацеєю. Завжди постають питання їхньої взаємодії зі звичайними судами (як участь людини в комісії може вплинути на кримінальний процес проти неї і навпаки), наскільки уряди виконують рекомендації таких комісій тощо.

Які б елементи перехідного правосуддя Україна для себе не обрала, зрозуміло одне: процес встановлення істини і, ширше, правосуддя — reckoning — щодо російської агресії та спадку російського імперіалізму необхідний для демократичних трансформацій Східної Європи, особливо Білорусі і росії. Навіть якщо поступ України одразу не стане каталізатором демократизаційних процесів у цих державах, він, принаймні, зменшить простір для виправдовувань їхніми елітами та закладе важливу основу для трансформацій на майбутнє. 

— А ми можемо претендувати на зруйноване чи вивезене до 2022 і навіть до 2014 року? У часи СРСР чи російської імперії?

— Зараз колишні метрополії або потроху повертають культурну спадщину, або виплачують компенсації. Це випадок Німеччини та Намібії, оксфордського та кембриджського музеїв  та Ніґерії. В ідеалі ці процеси містять визнання, вибачення і повернення та/ або компенсацію, хай навіть і символічну. У випадку з росією це не буде швидко й легко. Але простір для цього є. Навіть якщо російська опозиція ухилятиметься від виплати повних репарацій, мотивуючи це слабкістю економіки після санкцій, вони цілком можуть повернути незаконно вивезені музейні цінності до справжнього власника — України. Це стосується, наприклад, унікальних мозаїк з автентичного Михайлівського собору, зруйнованого самою ж росією, які зберігаються в Третьяковській галереї. 

— Наскільки така послідовність, можливо, навіть затятість, має сенс?

— Важливо пам’ятати, що через підняття цих питань ми розповідаємо світу — не лише Заходу, а й так званому Глобальному Півдню, колишнім колоніям — про імперські практики росії, які аналогічні до світових практик, і вписуємо їх у загальний імперський контекст. Розмови про деколонізацію, вивчення російсько-українських відносин, перефокусування російських і славістичних студій — це також впливатиме на подальшу оцінку юристами геноцидального умислу. Є багато дискусій, історичних, культурологічних і юридичних, про те, що російсько-українські відносини не були конвенційно колоніальними. 

Дійсно, це більш нюансовано, ніж, наприклад, колоніальна політика Франції в Південно-Східній Азії чи Британії в Індії. Тут можна більше посилатися на досвід Ірландії і Великобританії. Багато представників українських еліт були у складі імперської еліти. Україна нібито була рівним суб’єктом у складі СРСР, разом з Білоруссю брала участь у створенні міжнародних організацій. Ми расово, візуально, не настільки сильно відрізняємось — і це дуже важливо; є географічна близькість; переслідування українських церков було, проте воно не мало настільки упізнаваної форми типової релігійної конкісти. 

Попри все це, політика росії щодо України була колоніальною. Політика асиміляції — була. Політика придушення та позиціонування так званої другосортності культури, літератури та мови — була. Юридичне оформлення багатьох цих заборон — було. І тяглість усіх цих практик, від імперських, радянських часів і дотепер треба пояснювати. Зокрема — іноземним юристам і всім, хто дотичний до здійснення правосуддя, у найширшому його сенсі, в та для України.

Оксана Щур, опубліковано у виданні ЧИТОМО

Читайте також: 

  • Країна мародерів: як російські загарбники пограбували херсонські музеї
  • Злочини Кремля проти української культури: про відповідальність РФ за знищену спадщину 
  • Російські звірі та культурні чистки. Як окупанти руйнують українські музеї й вивозить мистецтво  
  • Про наявний геноцид українського народу з боку фашистської Росії
  • Росія порушує майже всі закони та звичаї війни
  • Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце»
  • Звірства російських загарбників в Україні: ґвалтування, вбивства, знущання
  • Воєнні злочини Росія проти дітей України  

Источник

Вас може зацікавити

+ Поки нема коментарів

Додати перший