27 січня у ФРН відзначали День пам’яті всіх жертв націонал-соціалізму. Культуру пам’яті в Німеччині часто критикують, але, можливо, і неправильно розуміють. 27 січня 1945 року були визволені в’язні концентраційного табору Аушвіц.
У Німеччині цього дня згадують про всіх жертв націонал-соціалізму. Приспущені прапори, вінки біля ораторської трибуни в Бундестазі. Багато парламентаріїв і гостей одягнені в чорне. З року в рік лунають промови та оплески. Вшанування пам’яті про жертв злочинів націонал-соціалістів у "третьому рейху" – центральний елемент німецької культури пам’яті, зазначає Deutsche Welle.
У Німеччині існує понад 300 меморіалів і центрів документації злочинів нацизму, а школярі вивчають націонал-соціалізм на уроках історії. Дехто відвідуєь колишні концентраційні табори, де ознайомлюється зі звірствами, які там відбувалися.
Це нагадування про найпохмурішу главу в історії країни. Націонал-соціалістична Німеччина спровокувала Другу світову війну, яка забрала мільйони життів, і винна в систематичному вбивстві шести мільйонів європейських євреїв – жертв Голокосту. Крім того, є сотні тисяч інших жертв нацистського терору: сінті та роми, а також політичні противники нацистів, гомосексуали та люди з інвалідністю.
У чому полягає німецька культура пам’яті?
Якщо запитати політолога і публіциста Сабу-Нур Чіму (Saba-Nur Cheema), то все звучить просто і зрозуміло: "Культура пам’яті – це колективні знання про минуле і спогади про нього. Зокрема, у випадку Німеччини – вона значною мірою зосереджена на спогадах про Голокост і переосмисленні злочинів націонал-соціалізму". Останніми роками дедалі більшого значення набуває і пам’ять про східнонімецьку диктатуру Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) і період колоніалізму.
Портрети тих, хто пережив Голокост – пересувна виставка робіт фотографа Луїджі Тоскано на вокзалах у німецьких містах. На фото – головний вокзал у Лейпцигу. Фото: Jan Woitas/picture alliance/dpa
Люди молодші, можливо, думають, що німецька культура пам’яті сформувалася давним-давно. Але ще в 1960-ті роки Фріц Бауер (Fritz Bauer), прокурор, який підготував гучний процес над карателями з концтабору Аушвіц, говорив: "Коли я залишаю свій кабінет, починається ворожа територія". День пам’яті жертв націонал-соціалізму відзначається в Німеччині тільки з 1996 року. Офіційним державним святом він так і не став.
Культура пам’яті та нападки правих
Пам’ять про злочини нацистів і донині є об’єктом нападок, особливо з боку правих радикалів і правих популістів. Директор меморіального комплексу Бухенвальд і Міттельбау-Дора Єнс Крістіан Ваґнер (Jens Christian Wagner) зайняв у Тюрингії чітку позицію проти партії "Альтернатива для Німеччини" (AдН), частина членів якої дотримуються ультраправих поглядів, і відтоді він зазнає погроз, пише Ваґнер на платформі X.
"Майже всі меморіальні центри стикаються з вандалізмом і запереченням Голокосту. Але також можна помітити, що локальні дискусії загострюються", – каже Вероніка Хаґер (Veronika Hager) з Фонду "Пам’ять, відповідальність і майбутнє" (EVZ). "Висловлювання, які ще десять років тому в суспільстві загалом відкинули б як відносно екстремальні, тепер набагато частіше отримують схвалення".
Наприклад, партія АдН не раз заявляла, що Німеччина у своїй історичній пам’яті надто концентрується на негативних епізодах. "Мета таких висловлювань ультраправих або правих популістів – пом’якшити злочини минулого, щоб врешті-решт ми перестали говорити про те, що сталося. Це загрожує тим, що загроза з боку правих націоналістичних угруповань перестане бути відчутною і конкретною", – попереджає політологиня Сабу-Нур Чіма.
Культура пам’яті зазнає невдачі?
Мішель Фрідман (Michel Friedman) – один із публіцистів, які вже багато років привертають увагу до антисемітизму, який набирає обертів. Він різко критикує культуру пам’яті. "Якби ми виконували своє домашнє завдання, така безсоромна і жорстока ненависть до євреїв не була б зараз так поширена", – сказав він в інтерв’ю журналу Der Spiegel.
На його думку – і про це також часто говорять єврейські організації – німецька культура пам’яті занадто ритуалізована і зосереджена на минулому. "Тому що хоч би як було важливо опікуватися загиблими євреями, ми маємо нести відповідальність за євреїв, які живуть нині. А життя в Німеччині для них не дуже гарне", – зазначає Фрідман.
Історична пам’ять не захищає автоматично від антисемітизму
Кількість антисемітських нападів зростала і до 7 жовтня 2023 року – дня жорстокої терористичної атаки ХАМАС на Ізраїль, унаслідок якої загинули 1200 людей. Для декого це є доказом того, що культура пам’яті зазнала краху.
Меморіальний комплекс Равенсбрюк, як і інші місця пам’яті про жертв нацизму, став об’єктом вандалізму. Фото: Stefan Sauer/dpa/picture alliance
У Німеччині культура пам’яті та захист єврейського життя часто розглядаються сукупно. Уроки, винесені з минулого, покликані прищепити відповідальність за день сьогоднішній. Хоча цей зв’язок частково правильний, він вимагає від культури пам’яті чогось такого, чого вона навряд чи може досягти, вважає Йозеф Вільсон (Joseph Wilson), експерт з питань боротьби з антисемітизмом у Фонді "Пам’ять, відповідальність і майбутнє".
"Культура пам’яті – це не те саме, що запобігання та боротьба з антисемітизмом", – каже Вілсон. Співчуття, яке людина може відчувати під час відвідування меморіальних місць, не переноситься автоматично в сьогодення і не призводить до розпізнавання антисемітських кодів і теорій змови. "Натомість ми маємо усвідомити, що наші концепції запобігання антисемітизму частково провалилися", – зазначає він.
Єдиної культури пам’яті в Німеччині немає?
Культура пам’яті в Німеччині переживає безліч розбіжностей. Наприклад, суперечки істориків про сингулярність, феноменологічну унікальність Голокосту. Деякі з них вважають, що зациклюючись на Голокості, Німеччина ігнорує свої колоніальні злочини. 7 жовтня 2023 року і подальша війна в Секторі Гази з десятками тисяч загиблих стали ще одним поворотним пунктом. Адже вони також виявили лінії розлому в Німеччині.
Одна з них – слоган "Ніколи знову – це зараз" ("Nie wieder ist jetzt"), під чим мається на увазі, що не можна допустити повторення злочинів націонал-соціалізму. Однак зараз його використовують як на акціях солідарності з Ізраїлем, так і на пропалестинських демонстраціях.
"Ніколи знову – це зараз" – слоган на пропалестинській демонстрації в Мангеймі. Фото: Udo Herrmann/CHROMORANGE/picture alliance
З часів знаменитої промови Анґели Меркель (Angela Merkel) в ізраїльському парламенті у 2008 році, в якій вона оголосила безпеку Ізраїлю державним завданням Німеччини, відповідальність за виживання єврейської держави часто відносять до німецької культури пам’яті. Для декого це є ознакою того, що культура пам’яті не є інклюзивною і не створена для сучасного німецького суспільства з великою кількістю людей з міграційним фоном.
Саба-Нур Чіма незгодна: "Я б не сказала, що вона не створена для цього. Тому що громадянське суспільство саме формує культуру пам’яті". Але аргумент, який лунав на початку війни в Газі, що Німеччина підтримує Ізраїль тільки через її історію, також спричинив критику серед багатьох молодих мігрантів, нагадує політологиня. "Вони запитували себе: "Чому палестинці зараз так страждають?" На її думку, в цьому немає нічого поганого, ставити собі таке питання.
Саба-Нур Чіма, наприклад, оцінює гасло "Звільніть Палестину від німецької провини", що вигукували на демонстраціях, особливо в Берліні, від самого початку як політичне послання, а не як атаку на культуру пам’яті. Дослідницький та інформаційний центр з антисемітизму (RIAS), навпаки, у своїй доповіді оцінив гасло як "бажання "підвести риску" під нацистським минулим. Можливо, подібні дискусії свідчать про те, що в Німеччині існує не одна, а багато культур пам’яті.
Читайте також: Чому Росія, як колективний Путін, є загрозою не лише для України, а й для всього світу
Пам’ятати важливо й далі
На думку Вероніки Хаґер із Фонду "Пам’ять, відповідальність і майбутнє", один із підходів може виглядати так: "У нашому життєвому оточенні так багато речей, які можна розглядати конкретно. Можна дослідити минуле фірми, де проходиш практику, в епоху нацизму або біографію людини, яка жила в певному будинку і була вбита". Цим можуть займатися підлітки з міграційною історією або без неї.
При цьому для Вероніки Хаґер важливо, щоб не дійшло до того, що в Німеччині почнуть говорити: "Отже, тепер у нас є ідеальна культура пам’яті, і ми можемо поставити галочку". "Для мене це завжди щось дискурсивне, рухоме і таке, що розвивається", – зазначає вона. Одним із наступних кроків у розвитку німецької культури пам’яті в Німеччині може бути, наприклад, дослідження залученості до політики та злочинів нацизму членів власних родин. Про це в Німеччині, як вважають експерти, загалом говорять мало.
—
Ліза Генель | Лена Шмітц; опубліковано у виданні Deutsche Welle
Читайте також:
- Історик Роман Подкур: «Програш України – це не просто втрата територій, а масштабні етнічні чистки, геноцид…»
- Російський шизофашизм – це симбіоз комунізму та фашизму
- Рашизм – це сучасний "російський фашизм". Тепер це офіційно визнано в Україні
- Напівсолідарність. Війна в Україні та дилеми західних лівих які не можуть визначитись
- Проголошення РПЦ «священної війни» Росії проти України та Заходу схоже на звичайний фашизм: детальний розбір тез
- Чому історія це також зброя
- Що писала європейська преса 1932–1933 років про Голодомор
+ Поки нема коментарів
Додати перший