Вже 11 років поспіль військовослужбовці, які боронять територію України, відзначають Великдень на передовій. Хоч не в святкових умовах і далеко від рідних, але з паскою, молитвою і поруч з побратимами. За час свого капеланського служіння отець Євген — військовий капелан 210-го окремого штурмового полку, побував у зоні бойових дій на різних напрямках. До Великодня теж збирається до своїх побратимів на передову. Не залишати ж наших захисників без молитви, смачної паски та слів підтримки у найсвітліше свято року.
У своєму щільному графіку священнослужитель знайшов час, щоб поспілкуватися з журналісткою «Вечірнього Києва» напередодні, і розповів про те, наскільки важливо забезпечувати духовно-релігійні потреби особового складу, як поєднується війна і віра, про сповіді під час обстрілів і на БТРах, та чому військові капелани є ціллю для ворога.
Шлях військового капелана Євгена Копайгородського до Бога розпочався ще з раннього дитинства. Чоловік, який з гордістю носить козацьке прізвище, родом із Миколаївщини. Села, яке завжди славилося справними хліборобами — Агрономія. Ще малого Євгена мати водила до храму, де згодом хлопець за власним бажанням почав прислуговувати священнику. Коли перед випускником школи постав вибір, куди вступати, Євген не вагався і на мить та обрав Київську православну богословську академію.
«Я подав документи лише в один заклад. Це була моя мета, до якої я свідомо йшов роками. Хоча багато хто думав, що піду в спорт, бо приділяв йому особливу увагу. З 2017-го року я почав служити в столичному храмі, паралельно закінчив магістратуру. Після — мені запропонували на Татарці Свято-Миколаївську церкву. А з 2022-го року я став настоятелем храму Остробрамської ікони Божої матері.
Там почав формувати громаду. У мене маленький храм, тож я поставив собі за мету зробити так, щоб ми були як одна сім’я. Я прагнув відійти від загальних шаблонів. Для мене важливо, щоб церква не була про бізнес чи про гроші. Тому в мене й досі немає жодних цін: ні на свічки, ні на таїнства. Прихожани поділяють мою думку і підтримують. Для мене це важливо», — зізнається отець.
Не менш цікава історія у Євгена і зі створенням сім’ї. Хоч хлопець і навчався та жив у столиці, його обраницею стала дівчина Тетяна з рідного села, з якою вони тривалий час танцювали в парі народні танці.
«Тетяна молодша за мене на пару класів. У хореографічній школі ми разом танцювали. Коли я вступив у семінарію, продовжили спілкування, а згодом вона приїхала до столиці здобувати вищу освіту. Ми одружилися, я висвятився у Києві і став дияконом. Зараз ми щасливі батьки доньки та сина», — посміхається Євген.
ПРО СПОВІДЬ ПЕРЕД ШТУРМОМ
— Пане Євгене, розкажіть, що спонукало Вас стати військовим капеланом? Який був шлях до цього служіння?
— Почалося все з волонтерства. Як Святий Миколай їздив по підрозділах — розвозив смаколики, цукерки. Ну звісно, якщо були якісь запити: сповідувати, вінчати чи хрестити дитину, то це також ми звершували. Від початку повномасштабної війни я повінчав три подружжя і хрестив десятьох дітей. Цікаво те, що хлопці беруть хрещеними побратимів. Всі. Бо це про справжню, міцну дружбу назавжди.
Згодом на фронт поїхав в ротацію на кілька місяців і працював одразу у кількох підрозділах на Оріхівському напрямку. Армійські корпуси, бригади. Я був у них військовим капеланом. Мене відправили туди до капеланів на посилення, щоб допомогти бійцям морально під час контрнаступу.
— В яких умовах доводилося сповідувати військових? Чи були сповіді під час обстрілів?
— Там постійно лунають вибухи. Іноді здається, що земля здригається від обстрілів. Але ми не припиняли працювати. Наші поїздки по тих посадках стали невід’ємною частиною життя. Іноді сповідь відбувалася просто на пеньку, під гуркіт артилерії, іноді — на бронетранспортері, перед самим штурмом. Ці миті були сповнені особливою атмосферою, де страх і надія перепліталися в одне ціле.
Але хлопці, які йшли в бій, завжди відчували полегшення після сповіді. Це було не просто ритуалом, це було очищенням душі, звільненням від тягаря страху й тривоги. У ці миті вони знаходили спокій, внутрішню силу, яка допомагала їм вистояти в найважчих випробуваннях.
— Як ви налагоджуєте контакт та довіру з військовослужбовцями різних віросповідань або невіруючих?
— Піклуюсь про всіх, а служу своїм. Моя місія полягає у всебічній підтримці, насамперед — у служінні своїм. Однак, я не можу безпосередньо задовольняти духовно-релігійні потреби вірян інших конфесій, наприклад, мусульман. Моє служіння обмежене рамками моєї релігійної традиції. Проте, я піклуюся про кожного бійця, незалежно від його віросповідання.
У випадках, коли боєць потребує духовної підтримки, що виходить за межі моєї компетенції, я дію як посередник. Я встановлюю контакт з відповідними релігійними лідерами — муллою, рабином, пастором — і організовую їхню зустріч із захисником, який цього потребує. Такі випадки траплялися неодноразово.
Якось, на Лиманському напрямку я зіштовхнувся з ситуацією, коли боєць дуже важко переживав втрату побратима. Він замкнувся в собі, не реагував на оточення. Просто дивився в одну точку. Дивом від нього я дізнався, що в мирному житті він відвідував протестантські зібрання. Я зв’язався зі своїм знайомим — протестантським пастором — і організував їхню зустріч.
Розумів, що в той момент думка пастора матиме для бійця більшу вагу, ніж моя. Їхнє спілкування тривало кілька днів, і зрештою ми змогли допомогти військовослужбовцю подолати цей важкий стан. Моє завдання — піклуватися про кожного, діяти в його найкращих інтересах, а не зосереджуватися на власній значущості.
АТЕЇСТИ В ОКОПАХ
— Побутує думка, що на фронті всі починають вірити в Бога. Навіть ті, хто в цивільному житті був атеїстом.
— Я не підтримую цю думку. Бо особисто знаю атеїстів. Вони часто мене запитують, мовляв, як ти ставишся до таких, як ми? Відповідаю: так само як і до вірян. Я не розділяю людей жодним чином.
Знаю, що людина просто ще не прийшла до Бога. Я, до речі, їх навіть не називаю атеїстами. Це те саме, що я буду розповідати про смак ківі, а він ніколи його не куштував. Хоч би як красномовно я не розказував, він не відчує, не зрозуміє цей смак, доки сам не спробує. Тому з ними ми спілкуємося на різні теми просто як побратими, а релігію оминаємо. Я намагаюся їм допомогти чим можу.
Але таких, що приходять до віри більшість. Бо коли людина усвідомлює, що ось-ось може загинути, відбувається пошук сенсів. І бажано, щоб у цей момент був поруч капелан чи людина, яка може розповісти, що відбувається.
"ЛЮДИ СПРИЙМАЮТЬ БОГА, ЯК ЧАРІВНИКА, ВІД ЯКОГО ОЧІКУЮТЬ ВИКОНАННЯ ЗАМОВЛЕНЬ"
— Чи запитують захисники, де Бог під час війни?
— Так, це поширене запитання. Тут важливо розвінчувати певні міфи, бо часто люди сприймають Бога, як якогось чарівника, від якого очікують виконання замовлень. Часто люди, не розуміючи, ставлять такі собі умови Богу: от я щось роблю хороше, значить Бог має мені віддячити і виконати мої прохання.
Якщо буде ось таке споживацьке ставлення, людина ніколи не зрозуміє Бога. А якщо буде любов до Бога, як сина до батька, наприклад, вона буде безумовною. Це як у притчі «Про блудного сина». Саме так треба сприймати цю любов. В житті реалізувати це досить непросто. Тому всі ці моменти треба роз’яснювати. Бувають звісно і провокативні питання, на які теж треба давати відповіді. Інколи бійці до кінця не погоджуються.
— Отче Євгене, чи трапляється, коли людина була невіруюча, а тоді раптом після якогось випадку враз починає вірити в Бога?
— Звісно. Ми звертаємося до Бога, зазвичай, коли страшно. Якось один боєць мені на Курщині сказав: «Отче, я так молився, що в мене аж губи болять». Це усвідомлення того, що твоє життя може зараз закінчитися. І коли ти це розумієш, починаєш несвідомо шукати цю силу, яка тобі може допомогти — ту єдину соломинку, яка тебе може врятувати.
Молитва в таких обставинах стає не просто ритуалом, а засобом саморегуляції, усвідомленням існування сили, здатної змінити хід подій. Неодноразово ми ставали свідками ситуацій, коли, здавалося б, вийти живими було неможливо. Однак, бійці виходили, і їхні слова були сповнені вдячності: «Нас врятував Бог». Ці свідчення підкреслюють не лише віру в божественне втручання, але й глибоке переживання особистого порятунку, що межує з чудом.
ВІД АВІАЦІЙНОЇ БОМБИ ВРЯТУВАВ ПОВОРОТ НЕ ТУДИ
— Розкажіть про ситуації, коли Ваше життя було під загрозою? Що відчували у той момент?
— Це було в Оріхові. Там, де кожні 5-10 хвилин прилітає міна. І ти розумієш, що наступна може бути твоя. Якось ми так приїхали на опорний командний пункт. Тільки зайшли в підвал і в сусідній під’їзд прилетіли пакети «Граду». Рознесло все, ми вціліли.
Проте, найбільш показовим став інший випадок. Під час поїздки до бійців в Оріхове, маршрут якої був мені добре знайомий, я несподівано збився з дороги. Блукаючи, натрапив на Лютеранську церкву XVIII століття, архітектурна цінність якої привернула мою увагу. Повернувшись до місця призначення, я дізнався, що саме в той час, коли я мав би там перебувати, туди влучила керована авіаційна бомба, залишивши після себе вирву діаметром близько семи метрів. Лише згодом прийшло усвідомлення, що від неминучої загибелі, мене врятував випадковий поворот не туди. Всевишній був поряд.
— Чи є у Вас якісь особисті ритуали або практики, які допомагають Вам зберігати внутрішню рівновагу?
— Звісно мені також треба дбати про своє ментальне здоров’я, бо інакше я не буду ефективний, як капелан. Нехтування власними потребами унеможливлює надання якісної допомоги іншим. Це правило аналогічне використанню кисневої маски в літаку: спочатку подбай про себе, а потім про інших.
Мій основний інструмент саморегуляції — молитва та практики дихання. Крім того, я сповідаюся своєму священнику, що дозволяє мені звільнитися від емоційного тягаря. Також підтримую зв’язок зі своєю сімейною лікаркою, яка, крім медичної допомоги, надає психологічну підтримку.
Для емоційного розвантаження я знаходжу час для простих радостей: зустрічі з друзями за кавою, заняття спортом, зокрема тенісом. Це не лише підтримує фізичне здоров’я, але й допомагає відволіктися. Я також знаходжу розраду у своєму хобі — кулінарії. Приготування їжі вдома, експерименти з рецептами — це процес, який приносить мені задоволення та допомагає відновити внутрішню гармонію.
"МИ ВОЮЄМО, БО ЛЮБИМО ТИХ, ХТО ЗА НАШИМИ ПЛЕЧИМА"
— Чи суперечить заповідь «не вбий» діям українських військових?
— Церква говорить: я не вбиваю, я захищаю своїх людей. Якщо я цього не робитиму, то вб’ють ще більше людей. Це те саме, що я йтиму парком і побачу, як ґвалтують дівчину і не стану на її захист. На мені буде більший гріх, ніж я завдам шкоди злочинцю. Тому я захищаю, а не вбиваю. Хлопці питають про це. Багатьох це турбує, особливо тих, хто був віруючим до війська. Ще Роман Шухевич так говорив: «Ми воюємо не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому, що любимо тих, хто за нашими плечима». Тому ми мусимо їх захищати. Бо інакше буде більше смертей серед цивільних, буде окупація, концтабори і т.д.
ВБИВСТВО КАПЕЛАНА — ДЕМОРАЛІЗАЦІЯ БІЙЦІВ
— Чи є у росіян військові капелани?
— Так, звісно.
— Цікаво, як вони їм це трактують…
— У них своя ідеологія. Я не називаю це релігією. Це ідеологія «руского міра». Вони це проповідують і вони цим мотивують. Вони прийшли «звільняти» нас.
— Пане Євгене, у нашій країні є загиблі військові капелани?
— Так, є.
— Багато?
— Тих, що знаю я — до десяти.
— Чи є для ворога ціллю військовий капелан?
— Звісно. Це ж деморалізація особового складу. Його роль полягає не лише в духовній підтримці, але й у збереженні морального духу особового складу. Ліквідація духовного лідера може призвести до деморалізації бійців, що, в свою чергу, знижує їхню боєздатність. Навіть найсучасніше озброєння стає неефективним, якщо солдат втрачає мотивацію та внутрішню силу.
Таким чином, капелан стає пріоритетною ціллю для ворога. Особливо враховуючи його статус некомбатанта, тобто особи, якій заборонено мати зброю та боєприпаси. Однак, для гарантування безпеки капелана, у його розпорядженні є помічник, який має зброю та виконує функції охорони.
«ВЕЛИКДЕНЬ — ЧАС ЄДНАННЯ ТА ВЗАЄМНОЇ ПІДТРИМКИ»
— Напередодні Великодніх свят, які мають глибоке духовне значення, хотілося б порушити питання щодо практики посту в умовах військової служби. Чи доречний піст на фронті? Про що ви говорите з військовими саме в ці дні?
— Великдень — найбільше свято року. Щодо їжі хлопці не дотримуються здебільшого посту, бо їм потрібна енергія, потрібен білок. Вони багато рухаються, докладають фізичних зусиль, тому їм потрібно гарно харчуватися. А про душу свою вони можуть подбати в інший спосіб.
Що стосується сповідей, ті, хто практикував це до війська — вони відповідально до цього ставляться. Ось отримаю паски і буду розвозити по локаціях, по підрозділах. Разом будемо освячувати. Ми так робили на передовій.
Навіть у найскладніших умовах війни, коли кожен день сповнений небезпеки та випробувань, важливо зберігати зв’язок з нашими духовними традиціями. Великдень — це особливе свято, яке символізує перемогу життя над смертю, надію та віру в краще майбутнє. Для наших захисників на передовій, які щодня ризикують своїм життям, ці цінності мають особливе значення. Великдень — це час єднання та взаємної підтримки. Важливо, щоб військові відчували підтримку своїх побратимів, а також підтримку з тилу.
«НАЙВАЖЧЕ — ВІДСПІВУВАТИ ПОБРАТИМІВ І БАЧИТИ, ЯК БАТЬКИ ПРОЩАЮТЬСЯ З ДІТЬМИ»
— З огляду на ваш досвід служіння в зоні бойових дій, чи могли б ви поділитися спогадом, який ви вважаєте найбільш емоційно складним або травматичним?
— Найбільше випробування — це втрата близьких, особливо коли ти сам проводиш ритуал прощання. Я поховав дев’ятнадцятирічного бійця, і це залишило глибокий слід у моїй душі. Але найважче — це бачити, як батьки прощаються зі своїми дітьми, відспівувати знайомих побратимів, з якими ділив і радість, і горе.
На Лиманському напрямку я сам зіткнувся з крихкістю життя. Мій бойовий медик, який надав мені допомогу та підтримку, того ж дня загинув на позиціях. Такі моменти залишають глибокі емоційні рани.
Але основний принцип військового капеланства — «бути поруч». Незалежно від обставин, емоцій та ситуацій, ми розділяємо з бійцями їхні переживання. Емпатія — це здатність відчути біль та радість іншої людини. Горе, розділене навпіл, стає легшим, а радість, розділена з іншими, подвоюється. Тому наша присутність та підтримка у такі моменти є надзвичайно важливими.
— Водночас, чи могли б ви згадати момент або подію, яка, попри складність обставин, принесла вам відчуття найбільшої радості, надії чи духовної піднесеності під час вашого перебування на фронті?
— Так, пригадую на Оріхівському напрямку. Ці події залишили особливо глибокий слід у моїй пам’яті, оскільки це була моя перша ротація, мій перший досвід жорстоких реалій війни. Перед штурмом ми провели молебень. Після до мене підійшов боєць, який сказав: «Я атеїст, але щиро вдячний вам за те, що ви робите».
Цей момент став для мене знаковим — таким собі маркером, адже він підтвердив, що наша робота має значення навіть для тих, хто не поділяє наших релігійних переконань. Вони відчувають підтримку, усвідомлюють, що хтось просить за них у вищих сил. Отже, це не стільки про релігію, скільки про загальнолюдську підтримку в екстремальних умовах.
«ВІЙНА — НЕ БОЖА ВОЛЯ, А РЕЗУЛЬТАТ ЛЮДСЬКОГО РІШЕННЯ»
— Чи бувають у Вас випадки зневірення?
— Я знаю, що Господь поряд. Але в сьогоднішніх реаліях ми стикаємося з волею іншої людини, яка обрала зло. І Господь не може вплинути ні на яку волю: ні на волю українців, ні на волю росіян. Він — не той, хто керує людьми, як маріонетками, смикаючи їх за ниточки. Він дав свободу вибору. Людина може на власний розсуд обирати, або добро, або зло. Може відмовлятися від Божої благодаті і обирати шлях неправди.
Війна — це не Божа воля, а результат людського рішення. Ми, українці, обираємо шлях захисту, і це наш правильний вибір. Навіть у найважчі моменти, коли все навколо палає, я відчуваю присутність Бога. Він піклується про нас у контексті вічності, даруючи силу та надію
— Отче, а в перемогу вірите? Що для вас перемога?
— Звісно! Якщо не вірити, то виходить даремно це все. Як казав релігієзнавець Ігор Козловський: «Морально українці вже перемогли і наближають збройну перемогу. Бо ми на стороні правди. А там, де правда, там Бог, а там де Бог — перемога». Я повністю розділяю його думку і вважаю, що ми вже перемогли. Ми вистояли і далі стоїмо проти такого нещадного монстра. Ми витягли це все на характері наших козаків.
Для мене перемога — це перш за все безпека в усіх її аспектах. Коли наші воїни повернуться, вони нестимуть у собі відбиток війни, і нам потрібно бути готовими до їхньої реінтеграції. Цей процес вимагатиме усвідомленої та системної підготовки з боку всього суспільства, аби забезпечити гідне повернення захисників та їхню успішну адаптацію. Готовність цивільних до цього процесу є критично важливою для соціальної стабільності та добробуту ветеранів. Я розумію, що після перемоги роботи стане вдвічі більше: ми повинні будемо забезпечити їхню адаптацію до цивільного життя, надаючи різнобічну підтримку. І я до цього готовий.
— Що перше зробите після нашої перемоги?
— Скажу — Слава Богу!
***15 квітня, коли готувався матеріал, наш герой Євген Копайгородський був удостоєний великої церковної нагороди — протоієрейства (титул, що дається особі білого духівництва, як нагорода в православній церкві — ред).
+ Поки нема коментарів
Додати перший