Командир 2-го штурмового батальйону 3-ї ОШБр Дмитро Кухарчук на позивний Сліп пішов на російсько-українську війну 2014-го. Але наступного року звільнився. – Я б цього не робив, якби тодішнє керівництво країни мало бажання воювати за українські території. Ми розуміли: цього не було, – пояснює мені. – Насправді, я дуже жалкую, що тоді не залишився. Так, довгий період часу не було інтенсивних бойових дій, але я мав би можливість удосконалити свої військові навички. Але уже так сталося. Нічого. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, я повернувся. Тепер треба вже доводити справу до кінця.
Інтерв’ю з Дмитром Кухарчуком публікує видання Цензор.НЕТ.
– 3-тя штурмова воює на Бахмутському напрямку. Як тут зараз рухається лінія фронту?
– Можна констатувати, що сьогодні лінія фронту є стабільною. Тобто немає просувань ані з нашого боку, ані з ворожого. Наступальні дії, які наша бригада і безпосередньо мій батальйон розпочали ще в травні, носили успішний характер, зважаючи на концентрацію противника та ті засоби, які він мав і має. Вони в цьому питанні переважали нас у сім-десять разів. Попри це, нам вдавалося здійснювати активні наступальні дії та відвойовувати українські землі. Я говорю у минулому часі, тому що зараз бригада виходить на відновлення. Куди саме – не можу повідомити задля безпеки.
Так, зараз все стабільно, але треба враховувати фактор того, що цей напрямок у ворога завжди був в пріоритеті. Це той план мінімум, на якому вони готові зупинитися, щоб пояснити власному населенню ту велику кількість своїх втрат. Я говорю про Донецьку та Луганську області. Тобто це Попасна, потім Бахмут, і за їхніми планами – просування далі на вісь Слов’янськ-Краматорськ-Дружківка-Костянтинівка. Таким чином захоплення Донецької області в їхньому розумінні мало б для них успіх та досягнення першочергової мети. Саме тому ворог якраз тут сконцентрував найбільші зусилля не лише з початку повномасштабного вторнення, а й в цілому. Я говорю загалом про Донбас, але ставлю акцент на Бахмутському напрямку, тому що тут у них пішло. Ми не обговорюємо методи, які вони використовували. Але якщо говорити про якісь логічні речі – співвідношення досягнення мети зі здоровим глуздом, то зрозуміло, що це все не мало сенсу. Адже вони поховали тут більше сотні тисяч людей. Хоча ми бачимо, що просування таки відбулося і на певному етапі ціль була досягнута. З іншого боку, можна говорити, що на цьому напрямку російські війська були "перемолоті". Таким чином реалізована і наша мета: ми їх зупинили та почали у травні контрнаступ.
Чому зараз важко просуватися? По-перше, тому що ворог зосереджує тут великі зусилля та намагається стримати наше просування. По-друге, ми ж усі розуміємо, що один із найголовніших факторів, які впливають на ведення наступальних дій, це погода. Вона зараз не на нашу користь. Хоча так само, як і не на їхню.
– А яка у росіян ситуація із забезпеченням? Чи зросла кількість особового складу, техніки?
– На Бахмутському напрямку вони зосереджують елітні десантні частини. Тактика їхніх дій змінилася. Вони почали набагато частіше використовувати безпілотні літальні апарати як для розвідки, так і для вогневого ураження. Літають роями. Війна переходить до нової технологічної фази і перетворилася на війну дронів. Я можу зробити припущення, але не хочу, щоб хтось за пів року, прочитавши це інтерв’ю, подумав, що воно не було правильним. Я не претендую тут на істину. Але зараз БПЛА – на піку використання. Надалі, думаю, просто як з нашого, так і їхнього боку почнеться стрімкий розвиток засобів радіоелектронної боротьби, і на певному моменті це буде або зупинено, або не матиме такого великого значення – себто ми повернемося до класичної війни. Але, повторюся, це моє припущення. Можливо, технології рухатимуться в такому напрямку, що ми сьогодні просто не можемо передбачити, як саме змінюватиметься характер війни. Однак вже можу констатувати, що він зазнав змін у серпні-вересні цього року, коли концентрація саме ударних дронів по всій лінії бойового зіткнення значно зросла – в декілька разів. Тепер це такий фактор, який неможливо ігнорувати.
– В одному з інтерв’ю ти говорив, що "це буде інтенсивна та затяжна війна". Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний у статті для британського видання The Economist писав про те, що війна стає позиційною, і може піти на користь росії, адже дозволить їй відновити військову міць. Як нам бути в цій ситуації?
– Нам треба, передусім, спиратися на військову науку. Вона нам говорить про те, що ініціатива у війні можлива виключно у наступі. А коли ми говоримо про будь-яку оборону, то це означає перехоплення ініціативи ворогом. Тому ЗСУ мають ставити собі за мету проведення постійних наступальних дій. Якщо її не буде, це означатиме, що ми передаємо ініціативу противнику. Незважаючи на те, який характер його дій, маючи концентрацію сил і засобів, більшу за нашу (ми ж розуміємо, що вони готувалися до вторгнення чималий період часу), нам не залишається нічого іншого, як продовжувати наступальні дії. Якщо ми говоримо про бажання відбити наші території, вийти на кордони 1991 року, здобути ту історичну справедливість, яка може закінчити війну, то це ефемерні речі. А є практичні: якщо не наступатимемо ми, це робитимуть вони, а тоді відповідно ми можемо втратити набагато більше. Тому маємо лише наступати.
– Але для постійних наступальних дій потрібен ресурс, зокрема людський. Ми знаємо, яка у нас ситуація з мобілізацією. Відверто: черги не стоять. Ось ви йдете на відновлення, що є логічним – потрібно давати бійцям перепочити, проводити заміну. Як заохочувати людей доєднуватися?
– Це, напевно, найскладніше питання, яке у нас сьогодні стоїть на порядку денному. Тут йдеться про те, чи готові ми скласти тест: нація ми чи ні. Якщо так, як заохочувати людину зберегти власне життя? Це індивідуальне питання. Коли ти є представником нації, ти маєш це масштабувати. Я переконаний, що усі люди за своєю природою є егоїстами. Але егоїзм буває здоровим і нездоровим. У першому випадку людина на перше місце ставить не себе, а сім’ю та націю. Тоді йдеться про виживання нас, як українців. Зрозуміло, що окрім мобілізаційних заходів, потрібно проводити ідеологічні, які б виховували людей…не скажу: вчити любити Україну, адже якщо ти тут живеш, то як може бути інакше?! З іншого боку, інколи декого доводиться переконувати, чому це потрібно робити. Ми можемо переконати декілька сотень чи тисяч людей, але це повинно бути мейнстрімом. Нині я його не бачу. Ти маєш рацію: до військкоматів немає черг. Сталося так, що українці зараз занадто розслаблені. Ми пам’ятаємо, якою потужною була мобілізація на початку повномасштабного вторгнення, і як вона впала сьогодні. Ми не говоримо про програш в класичному стилі, коли можна втратити країну – все ж у росіян не вистачить ресурсу дійти до того ж Львова. Ми маємо внутрішні мобілізаційні ресурси, які прокидаються, коли люди розуміють, що все дуже гаряче. Але якщо населення й надалі залишатиметься розслабленим, такі ризики реально існують. Чим швидше народ усвідомить, що воювати доведеться всім, тим краще. Вивчаючи історію та ворога, який нас перевищує в кількості та має мету й ідеологічне підґрунтя, ми повинні розуміти, що це буде дуже складна війна і те, що вже відбувалося і відбувається зараз, може здатися квіточками. Чим скоріше наші люди прийдуть до цього розуміння (а я думаю, так станеться), тим швидше нам вдасться зберегти державу та відвоювати власні території. Так як ми воюємо на нашій землі, маємо на це шанс і можливість. А у перспективі – за рахунок знищення особового складу ворога розхитати ситуацію в росії й привести цю імперію зла до загибелі.
Ми ж для чого воюємо? Щоб цього не довелося робити нашим дітям. Знаєш, коли зараз інколи виникають розмови про перемир’я, лише повністю абстрагована від реальності людина може сказати, що воно матиме затяжний характер. Це тимчасове явище, яке, зрештою, все одно призведе до війни. росія і в цьому столітті, і в попередніх неодноразово доводила те, що не зупиниться на розпочатому. Тому наша основна мета – це не лише вихід на кордони 1991 року, а й зробити так, щоб вони в подальшому не мали наміру й можливості думати про захоплення українських земель.
– Щоб вони навіть боялися дивитися в наш бік…
– Зокрема. Ми воюємо з імперією. А рано чи пізно вони розпадаються. Це станеться у будь-якому разі. Але важливий момент: чи розпадуться через нашу активну боротьбу з ними, що спричинить становлення великої української нації, чи це станеться випадково за рахунок інших факторів, однак нас у цьому процесі не буде. Це питання має поставити собі кожен українець та подумати, чи достойний він бути гордим представником України.
– Ваша бригада також проводить набір добровольців. Ви запустили рекрутингову кампанію із закликом: "Вривайся в Третю штурмову", де ключовими особами стали командири, серед яких і ти. Часто бачу тебе на білбордах. Є фідбек?
– Звісно, є. Якраз переважна більшість людей приходять до нас через рекрутингові центри, завдяки зовнішній рекламі, відеоматеріалам. Вони бачать, що ми маємо за мету перемогу в цій війні, що реально займаємося бойовою підготовкою, оснащенням, плануванням операцій.
Ти ж знаєш, як зараз говорять: корупційні скандали в ТЦК призвели до того, що люди розчарувалися. Це відмазка. Зараз на кону стоїть питання існування України загалом. Як я вже сказав: тест на те, чи заслуговуємо ми бути нацією та взагалі мати державу в центрі Європи. Сподіваюся, що люди це якомога швидше зрозуміють і прийдуть до нас. Дуже важко себе хвалити, але все ж 3-тя штурмова показала свою певну унікальність. Ми ж не бригада, яка існувала певний період часу. Нам трохи більше року. Звісно, до цього ми мали бойовий досвід. Однак саме як бригада функціонуємо не так давно. Але ми уже показали реальний результат, і те, що ми вміємо та хочемо воювати. У нас – максимально мотивовані люди. Окрім того, що вони такими приходять, ми ще створюємо атмосферу братського духу, щоб кожному було зрозуміло: він не буде кинутий напризволяще, отримає максимальні знання з бойової підготовки, не піде голим і босим на бойову задачу, і не вийде на несплановану. Це підвищує ту мотивацію, із якою людина приходить на старті. Ми також комунікуємо з іншими підрозділами. Я ніколи не відмовляю у допомозі, коли звертаються. Наприклад, пишуть: "Ми бачимо, як ви штурмуєте, можете нас цього навчити?". У нас буває можливість відправити своїх інструкторів. Знову ж зараз прозвучить, як похвала, яку я не люблю, але ж треба говорили мовою цифр: кількість територій, які ми звільнили за літню кампанію, вища, аніж у будь-якої іншої бригади. Ми готові і надалі ділитися досвідом як по штурмах, так і створенню здорової атмосфери у підрозділі. А вона, на моє переконання, є найважливішим базовим фактором під час війни. Одна справа, коли ти воюєш поруч із тими, кому ти довіряєш і розумієш, що командири розділяють твої радощі, біль та розпач, інша – у статичній обстановці, де не бачиш майбутнього. Тому запрошую усіх до нас.
– На тобі, як командирові, велика відповідальність за твоїх бійців. Один із комбригів свого часу сказав мені класну фразу: "Солдати – це не сірники, щоб їх палити цілими коробками". Які складні рішення тобі доводилося приймати?
– Скажу тобі відверто: будь-яка штурмова операція – це на старті складне рішення, тому що передбачає, що з неї найвірогідніше всі назад не повернуться. За книжкою, штурм має здійснюватися силами, які перевищують ворога – якщо не стосується міста чи села, то втричі, а там взагалі вп’ятеро. Йдеться не лише про кількість особового складу, а й необхідних засобів. Нам вдавалося здійснювати наступальні операції такими, які навпаки втричі-вп’ятеро були менші за ворожі. Ми усвідомлюємо, що будуть загиблі та поранені – від цього нікуди не подітися. Ми можемо сказати, що усі загинемо, та відмовитися йти воювати. Але ж за таких обставин не лише втратимо країну, а й все одно нас всіх вб’ють, зґвалтують, закатують. Ми бачили це на початку повномасштабного вторгнення – як ворог поводився із цивільним населенням, не говорячи вже про військових. Можемо ще порівняти, як він ставиться до наших полонених, і як ми до їхніх. Це війна не просто між країнами, а між цивілізаціями. Вона за новий світовий порядок, в якому існуватимуть певні цінності. Ті, які сповідує російська федерація, є антицінностями. Якщо ми не ризикуватимемо, не йтимемо вперед, усі помремо – не лише військові, а й наші матері, діти та рідні. Звісно, усі готові ризикувати для того, щоб цього не сталося.
– Дуже ризикованою та непростою була операція зі звільнення Андріївки. Ти був одним із тих, хто нею керував. Що було найскладніше? Загалом і для тебе особисто.
– Будь-яке просування вперед передбачає підтягування логістики, важкого озброєння, зміну обстановки, адже не можна просуватися, не міняючи її для всього підрозділу. При цьому є втрати, поранені. Буває, потрібно приймати рішення: рухаєшся далі, але маєш проблеми з логістикою, що може призвести до жертв, але ти звільниш ще, наприклад, декілька квадратних кілометрів, або ти зупиняєшся, закріпляєшся і далі плануєш, розуміючи, що ворог за цей час вибудовуватиме нові лінії оборони, які доведеться пробивати, втрачаючи людські життя. В даному разі найскладніше визначити, коли саме потрібно зупинитися та закріпитися, щоб спланувати наступні штурмові операції.
– 14 вересня, за день до офіційного оголошення про звільнення Андріївки, ваша бригада за допомогою БПЛА з гучномовцем оголосила ворогу ультиматум: полон або смерть. Росіяни почули саме твій голос. Чия це була ідея?
– Командира бригади Андрія Білецького. Це його давня ідея, яку ми підтримали та реалізували в потрібний момент.
– Скільки здалося в полон?
– Якщо я не помиляюся, саме тоді четверо. Коли це відбувалося, почала працювати їхня артилерія, яка "зажмурила" свого ж. Це дуже епічно, адже всі стояли на відкритій ділянці. Показова ситуація, тому що для них вогонь по своїм – нормальна тема. Це їх гарно характеризує.
Знаєш, багато кому здається, що у нас занадто лояльне ставлення до полонених. По-перше, як я вже говорив, у нас є світоглядні цінності та настанови. Ми не повинні себе поводити, як ворог, у якого їх немає. По-друге, для нас кожен ворожий військовополонений – це можливість отримати наших на обміні. Це має великий сакральний сенс, оскільки дуже багато наших військових побратимів, зокрема з "Азовсталі", знаходяться в полоні. Окрім повернення українських територій, однією з наших основних задач ми бачимо звільнення усіх полонених. Тому кожен ворожий військовий, якого ми можемо не вбити, а взяти в полон і обміняти, для нас має значення. Я не скажу, що легко когось розстріляти чи завалити артилерією. Але все ж це простіше, аніж взяти у полон.
– Бачила твій пост про те, що ви тоді спілкувалися із російським комбатом Шайтаном, якого взяли у полон. Зрозуміло, що ти не можеш розказати деталей. Спитаю так: які висновки ви після того зробили?
– Мені було цікавим це спілкування на рівні командирів батальйонів – як у них проходить процес бойової та морально-психологічної підготовки, як вони організовують логістику, як працює артилерія та засоби спостереження. Він досить відповідально ставився до усіх цих процесів. Шайтан – спадковий офіцер, професіонал своєї справи, який серйозно ставився до виконання службових обов’язків. Про мотивацію ми зараз не говоримо – це завжди окреме питання. Йому не пощастило бути у 72-й бригаді зсу рф, де комбриг – повний д@вбойоб.
Я для себе зробив основний висновок, що у них збройні сили неоднорідні. Там є як професіонали, так і д@вбойоби. Це все масштабується на вищі рівні. Ми також спілкувалися з ротним іншої бригади. Наприклад, Шайтан навіть проводив ротні тактичні навчання, а той майже не влаштовував хоч індивідуальну підготовку. Для нас добре, що у них немає системного підходу до бойового злагодження. Але і ми вчимося, і ворог вчиться. Жити ж хочуть всі, тому починають думати, як виживати. Правда, осмислення до кожної людини приходить у різний період часу. Як, наприклад, я і говорив, що воювати доведеться всім українцям. Тому на місці тих, хто поки не на фронті, я б не гаяв часу.
Знаєш, на початку повномасштабного вторгнення була велика проблема, коли в медіа панувала теза про те, що ворог – дегенерат, тупий, слабкий, нічого не розуміє та не вміє. Насправді, це фейк. Під час будь-яких війн пропаганда показує противника під таким кутом. Деколи це має позитивний результат. Але мені здається, у нашому випадку це зіграло негативну роль і сильно розслабило українців.
– Які росіяни зараз на полі бою? Як вони воюють?
– Різні. Як я люблю загалом говорити: не буває поганих солдатів, бувають погані командири. Людина може бути дуже вмотивованою, але потрапити у погане середовище, і з неї нічого не вийде. А буває середньостатистична, яка ніколи не думала про війну, опиниться в класному підрозділі, почне зростати і досягне рівня крутого воїна. Тому я знову акцентую увагу на тому, що хотів би запросити усіх до 3-ї штурмової. Ми готові навчити, показати, дати все, що вміємо, ніколи не підставити і не кинути.
– А як часто противник застосовує так звані "м’ясні штурми", які раніше були досить частими?
– Інколи. Але, як я казав, сьогодні більше відбувається застосування ударних дронів. У цьому плані характер війни все-таки змінився. Але озвучу таку річ, яка є аксіомою під час війни у будь-які часи: у нас є різні роди військ, спеціальності, однак зрештою займає і тримає позиції саме піхота. Тому, попри технологічне зростання у військовій промисловості, вона завжди залишатиметься тими людьми, які ставлять крапку у будь-якому військовому конфлікті.
– Згадай, будь ласка, найважчий для тебе бій.
– Найважчим за цю війну був Мощун. Ворог його розглядав як плацдарм для подальшого просування на Горенку, Пущу і далі на Київ. Такий мав оперативний напрямок. Тоді 72-га бригада, ми, будучи ще ТрО "Азов-Київ", і ГУР втримали село, що було дуже важко. Був безперервний потік артобстрілів, вильотів авіації противника, штурми і величезна кількість "Орланів". Я тоді тільки став командиром батальйону. Отримав новий підрозділ із добровольців, які прийшли, коли дізналися про повномасштабне вторгнення і вирішили долучитися до нас. Більшість з них на той момент не мали бойового досвіду. Але ми провели декілька днів злагодження і поїхали на Мощун, який тоді відстояли. Так, під час війни вистачало важких моментів, але цей я би виділив серед них як найскладніший. Мені це дало великий досвід, вміння і навички, які я досі використовую в управлінні підрозділом.
– Ти раніше говорив, що маєш мрію: відрубати голову путіну. Вона не змінилася?
– Ні. Знаєш, мрія має залишатися мрією. Така вона у мене дитяча і наївна. Зараз багато хто говорить, що путіна вже немає, а там усім заправляє патрушев. Але неважливо, хто це робить. Ми не персоніфікуємо зло. Розуміємо, що ним є російська імперія. Немає значення, з чиїм обличчям – путіна, патрушева чи когось іншого. Їхні наративи свідчать про те, що вони хочуть нас знищити.
Дивись, будь-яка імперія може або розростатися, або рано чи пізно розпастися через внутрішні конфлікти. Такі принципи її існування. Ми розуміємо: те, що відбувалося в росії на болотній площі, мало можливість стати фактором розпаду рф. Щоб цього не сталося, влада знайшла зовнішнього ворога і сформувала певну ідеологію русского мира, яка дуже дивно існує в середовищі абсолютно не русских людей. Її адептами є більшість населення російської федерації. Тому я і кажу, що не став би персоніфікувати зло.
Треба не забувати, що історію пишуть переможці. Для того, щоб ми мали можливість перемогти, не повинні персоніфікувати ворога. Припускаю, що це ті методи та механізми, якими хтось маніпулюватиме, щоб укласти тимчасовий мирний договір. Але він нам сьогодні не потрібен, бо зрештою знищить нас. Треба вчити та аналізувати історію. Якщо цього не робити, ми не матимемо української держави.
Фото з відкритих джерел
+ Поки нема коментарів
Додати перший