Іноді мені здається, що все, що з нами відбувається, це гра.
Подібне відчуття було у мене в дитинстві. Мені тоді здавалось, що зверху є хтось, великий і потужний, який грається нами, як ми граємось ляльками. Грається – і рухає людські фігурки. Грається – і будує будинки, і руйнує будинки. Грається – і перевертає машини. Грається – і сміється, коли бачить, як ми стараємось упорядкувати свої життя.
Ми як ті мурашники, думала я. Нас можна просто розтоптати, і піти собі далі.
Зараз у мене дуже схожі відчуття. Хтось звідти, з найвищого верху, ставить свої жорстокі експерименти. Випробовуючи – а наскільки їх вистачить?..
Мій товариш, розумний іноземний письменник, який побував на всіх сучасних війнах і написав кілька книжок, каже мені:
– У вас найдивніша війна, яку я бачив. Півкраїни захлинається від болю, півкраїни намагається жити далі. І ви не просто виживаєте. Ви робите якісь неосяжні речі – від мілтеху і до ювелірних прикрас. Як так?!
У нас найдивніша війна…
Одна мати показує кімнату, порожній стіл, застелений вишитою скатеркою, і пише: "Чекаю сина додому". На цьому столі, на цій скатертині у маках, лежатиме її єдине дитя.
Інша, теж мати, пише в ТікТоці: надо разобраться, кто первый начал вот это вот всё.
Ну, їй там же і пояснили все, хто начал і хто закончит.
– Подивись на мене, мені 25 років, я побитий і переламаний, – військовик, 80-та бригада ДШВ ЗСУ, – я сивий весь. У мене бажання до того життя – 0 відсотків. У мене в голові зараз лише одне – треба робити свою роботу. Робити роботу, щоб країна трималась. Немає життя. Відпустка – не відпустка, будинок знищено. Немає куди повертатися. Війна продовжується. Ти сам вже війна…
Ти сам стаєш війною. Навіть якщо у тебе лише шахеди над головою в умовно не прифронтовому місті. Шахеди, які не влучили в ціль.
7 місяців без ротації. Військовий, почорнілий і худий, намагається посміхнутися:
– Не могли вийти раніше. Лише зараз нас витягли.
Інший, теж вийшов, 21 рік, охочіше розповідає. Боже, дитино, чи повернешся ти коли-небудь з війни?! Чи повернемо ми тебе звідти хоч колись…
Катя Соколенко. Памʼятаєте її? На Х-факторі. Співала щось з репертуару Пугачової. Чмошник Сосєдов (Боже, скільки ж покидьків десятиліттями жерли тут у нас), тоді ще сміявся, як вона сказала про себе: село і є село.
Катя на фронті. Медична сестра. З 2015-го року, здається.
Дивлюсь інтерв’ю з нею. Каже:
– Я маю спасти, я маю вивезти, розумієте? Тоді, коли я побачу, що він вижив…
І не може далі говорити. Плаче. Потім продовжує:
– Я ні про що не думаю. Є мій водій, який знає, що робити. Є мої руки – вони доведені до автоматизму. Слава богу, що у мене є ці знання, ця сила. У мене немає жодного двухсотого. Я кажу водієві: – Саша, вперед! – і він їде. Поки я не скажу їхати, він не зрушить з місця, хоч би що там не летіло.
Репортаж зі спецколонії. Колаборант, злочинець. Одесит. Причетний до подій 2 травня. Переховувався. Каже, що ловив мідії в морі, здавав оптом на Привозі. "Минимум 100 долларов имел в день".
Активізувався у лютому 2022-го року. Увірував в "силушку России". Каже: "ну, мы своим помогали. Тут все равно будет россия". Каже: "нету такой страны, как Украина".
Охоче відповідає на питання. Нічого не ховає. Спокійний. Впевнений. Міжнародні конвенції. Червоний Хрест. Суворе дотримання вимог. Стандарт. Ми ж цивілізовані люди, блін.
А ця істота чекає, що поїде в росію. Мріє. Купує цукерки в магазині, який на території колонії. Каже: "Маме 76 лет, она ничего не понимает в идеологии".
Життя дивне. Чудернацьке. Страшне. Безнадійне. І разом з тим – справжнє. Наше. Єдине. Болюче.
Я постійно кажу: люди дратують і люди рятують.
Якщо тяжко – йди межи люди, – так казала колись моя бабуся. Ох, як же вона була права!…
Люди нас збирають по шматочках. Кожного разу, коли безнадія обгортає серце, завжди знаходяться потрібні очі і потрібні руки. Які бачать тебе і тримають тебе.
Мені здається, я ніколи так по-справжньому не жила. Відчуваючи життя практично на смак. Поруч зі своїми людьми. Разом.
І нехай комусь, з будь якої висоти, ми можемо здаватися мурахами. Але наш мурашник фіг розтопчеш.
І якщо ми фігурки в чиїсь божевільній грі, то ми ті фігурки, які змінюють правила. І змінять їх.
Можливо, згори все виглядає як хаос. Дивна впертість маленьких фігурок. Які вперто продовжують грати за своїми правилами. І виграють. Виграють. Інакше навіщо тоді це все?..
Зоя Казанжи, журналістка, громадська діячка, письменниця; сторінка автора у Фейсбук
Фото з відкритих джерел
