Головною фразою путінської Росії, з 2014 року, стало гасло «Можем повторіть». Це в концентрованому вигляді ідеологія рашизму та РФ, агресивної і зарозумілої недоімперії. Власне кажучи, це гасло російського ресентименту – злоби й образи на весь світ.
9 травня – головний день в історії тієї Росії, відлік якої починається із «благословенних» брежнєвських часів, пише видання ZAXID.net. З 1965 року, коли «ветеран Великої Вітчизняної війни», політрук Леонід Брежнєв, ставши першим секретарем ЦК КПРС, не придумав нічого кращого, ніж похабно оживити пам’ять про найстрашнішу війну в історії людства.
Ні свято «Великої Жовтневої соціалістичної революції» в радянські часи, ні День Росії у пострадянські так і не стали головними святами тієї країни. (Що вже казати про «травневі» свята чи День народної єдності – перші були просто чудовим приводом сільгоспробіт на дачах під час довгих вихідних, другий дав старт націоналістичним/неонацистським «русскім маршам».) Тільки «Дєнь побєди», як відомо з пісні Давида Тухманова, порохом пропах.
До речі, у цій пісні, створеній уже в часи «развітого социалізма», тобто в глибоко кризові часи пізнього Брежнєва, хоч і наголошувалося на тому, що цей день – свято, та все ж додавалося ключове «зі сльозами на очах». І ті з нас, чиї дідусі й бабусі (а може, навіть і батьки) зачепили ту війну – добре знали головне гасло повоєнного Радянського Союзу: «Лишь би нє било войны». Звісно, у цьому гаслі були й певні пропагандистські нотки, бо ж СРСР тих часів активно «боровся за мир» – але ця позиція знайшла відгуки і в народній свідомості.
Знайшла, бо ті, хто пережив війну (а разом з нею в невід’ємному комплекті і масові репресії другої половини 30-х, і голодомор 1946/47-го), розуміли, що означає це слово із п’яти букв. Тож хотіли цього в кабінетах на Старій площі у Москві чи ні, а в цьому напрямку вони справді були єдині – партія комуністів і безпартійне населення найбільшої за розмірами країни світу.
Та після «буремних» 90-х, які прогнозовано завершилися поверненням до влади у залишку цієї країни Комітету держбезпеки, перефарбованого у Федеральну службу безпеки, ситуація почала змінюватися. І на зміну пацифістським настроям у молодшої частини суспільства та ностальгійним згадкам у справжніх ветеранів Другої світової прийшли інші ідеологеми, які більше відповідали агресивним настроям тодішньої (нинішньої) кремлівської влади.
Наприклад, те, що Росія і сама б упоралася з «німецько-фашистськими загарбниками», без допомоги України та інших нині незалежних держав. Або скептичне ставлення до колосальної допомоги у форматі лендлізу – яке дійшло до максимально абсурдної заяви губернаторки Владімірської області РФ Світлани Орлової про те, що «американці досі не розрахувалися за лендлізом».
А головною фразою, фразою-мемом, говорячи сучасною термінологією, стало гасло «Можем повторіть». Це в концентрованому вигляді ідеологія путінської Росії, агресивної і зарозумілої недоімперії, яка, як і її ментальні «батьки» – Радянський Союз та Великонімецький райх – може існувати лише в умовах постійного пошуку, куди б ще розширити свою територію.
Це гасло, як і «Лишь бы не было войны», теж стало народним. Передусім тому, що ті, хто знали, що таке війна – уже померли (чи тихо помирали у своїх ліжках, не ходячи на паради). А нові покоління, виховані не гуманістичними фільмами Леоніда Бикова чи справжнім шедевром Станіслава Ростоцького «А зорі тут тихі», а кримінально-ксенофобською дилогією Олексія Балабанова про «брата» Данілу Багрова – дивилися на світ уже зовсім інакшими очима. (До речі, як розказував пізніше сам Ростоцький, фільм за романом Бориса Васильєва був знятий не на честь великої перемоги, не про грандіозний тріумф, а в пам’ять про ту медсестру, яка його, молодого бійця, врятувала від смерті. А ще відомою є історія про те, що режисер спеціально наполягав на сценах з оголенням головних героїнь у бані – для того щоб показати, яку красу знищувала та війна).
Мілітаристське гасло настільки сподобалося росіянам – і владі, і пересічним громадянам – ще з однієї причини. Його неможливо було довести, як і спростувати. Ну чим ти підкріпиш свої слова? Хіба заявою Путіна від 16 грудня 2010 року, коли він, тоді – формальний прем’єр-міністр РФ, якраз і заявив про те, що «мы все равно бы победили». Перекресливши й історію унікальних арктичних конвоїв, які возили в СРСР усе, від літаків до тушонки, і страшну долю тисяч, десятків, сотень тисяч тих, кого називали «чорносвитниками» – тих українців, яких мобілізували на Лівобережній Україні 1943 року і фактично кинули на забій під час форсування Дніпра. Дніпра, який, за свідченнями очевидців, був червоним від крові. Української крові…
І от прийшла війна. Не донбаська, яку не помітив багато хто навіть в Україні – а велика, повномасштабна. І уже через рік, у травні 2023-го, з’ясувалося, що гасло «Можем повторіть» використовується в російському суспільстві дедалі рідше. А чому ж так сталося?
Та тому, що ця, нинішня війна якраз і продемонструвала те, чого Кремль боявся найбільше. Продемонструвала, що без українських чоловіків та американської зброї – росіяни і не можуть нічого повторити. Не те що Берлін чи навіть Київ захопити – а навіть вийти на адміністративні кордони Донецької й Луганської областей. Як тут не нагадати, що десь приблизно в такий часовий проміжок – два роки і кілька місяців війни – радянська армія звільнила територію Донбасу від німецької армії, причому спочатку втративши її після неочікуваного тодішнім кремлівським керівництвом нападу Третього Райху.
Цього разу усе було в руках Кремля. Вони підготувалися так, як самі того захотіли. Вони напали тоді, коли самі цього захотіли. І зараз вони так само далекі від повного «звільнення» так званої «ДНР», як і 24 лютого 2022-го. Тому що – не можуть вони повторити. Немає чим.
І саме через це пропагандистська мантра поступово затихає, розбившись об сувору воєнну дійсність. Міф прогнозовано виявився міфом, як тільки випав шанс (створений ними ж самими) перевірити його в об’єктивній реальності.
До речі, у цьому насправді немає нічого нового. Якщо ми вже заговорили про радянський кінематограф, то варто згадати, що в 30-х роках минулого століття про війну (тоді ще майбутню) знімали зовсім інші стрічки. 1938 року з’явився пропагандистський фільм «Если завтра война», назву якому дала однойменна пісня братів Покрассів. Пісня, у якій був такий рядок – «И на вражьей земле мы врага разгромим малой кровью, могучим ударом».
А через три роки настало те саме «завтра». І виявилося, що ворога можна розгромити – але такою кров’ю, якої не було (і, сподіваємося, ніколи не буде) в історії планети Земля. Тож фільм той благополучно забули, бо його розвінчала – як і нинішнє гасло російських імперців «Можем повторіть» – сувора дійсність.
Ні малою кров’ю в них не вийшло, ні взагалі повторити не можуть. Тому й замовкли. Бажано, щоб назавжди. Щоб гасло цивілізованого світу – «Ніколи знову» – остаточно перемогло. А останній уламок імперського минулого програв остаточно і безповоротно.
—
Артур Левченко, опубліковано у виданні ZAXID.net
+ Поки нема коментарів
Додати перший