Рожеві поні в рожевих окулярах. Чому суспільство постійно стогне про пошук правди, а коли знаходить, то кривиться

Після «Тайм» і статті Залужного у нас уже вкотре поламався наратив загальної ейфорії. Тріснули суспільні «рожеві окуляри».

Ну, не те щоб тріснули, а так, трохи сповзли з носа. Це не вперше й ненадовго. Як не допоможе золотий дощ марафону, то дістануть зі складу гумових виробів і надують якесь чергове інформаційне «гуру». Доки не лусне.

Окремо взята людина завжди за правду, якщо її спитаєш. Поза тим люди зовсім не проти, щоб їх дурили. Але щоб ніжно, лагідно. І головне — з повагою. Бо якщо є повага, то гроші можна не платити.

Без самообману не буває обману. Створення зони комфорту цілком вписується в правило «двох стін». Мінімум дві брехні довкола, й ви вже почуваєтеся надійно захищеними розмальованим у національні кольори політичним гіпсокартоном.

На взаємному обмані задля виживання та розмноження базується конкурентна стратегія в усій живій природі. А проти природи не попреш. Але тільки людина робить це не лише з конкурентних причин, а й заради мистецтва. Я — художник/ця, я так бачу правду життя, а ви решта йдіть собі лісом.

На когнітивних спотвореннях, як науково називають усвідомлене невігластво, забобони та фобії, базується, зокрема, така поважна наука, як історія. Погляди авторів на ту саму подію можуть діаметрально різнитися, залежно від їхніх культурних і сексуально- політичних уподобань. У Геродота — одне, у Плутарха — інше, у Флавія — взагалі третє.

Відповідно, «своїх» істориків ми вважаємо правильними (хоча й тут є нюанси) та мудрими, а решту — ворогами, пройдисвітами та блазнями.

Оскільки освітня комунікація здрібніла до блогерів, а тривалість їхнього інформаційного життєвого циклу — як у мухи-дрозофіли (що живиться соком гниючих рослин і мікроорганізмами), не встигаємо ми дати їм всенародне визнання за чергову зрадоперемогу, як уже доводиться прикопувати політичний труп, аби не смерділо.

Масове поширення знань неминуче спричиняє девальвацію самих знань. «Масовізація» знання неминуче містить політично значущу брехню, яка є цементувальним чинником масової комунікації. Зшивання докупи різних взаємосуперечливих правд робить брехню конституційно узаконеною. В науці це називається «фейклор», на відміну від фольклору. Якщо я правдиво перерахую всі ці пафосні побрехеньки, починаючи від «коду нації» у вишивках хрестиком, скопійованих із обгорток мила «Брокар», ви мене проклянете. Ок, лайт-версія. Як не вірите, погляньте, наприклад, на купюру в 500 гривень. Міф про босяка-філософа та гроші. Це як намалювати Юду Іскаріота на будівлі якоїсь державної установи. Хоча з огляду на кількість лише офіційно викритих і засуджених зрадників-держслужбовців це не така вже й фантазія.

Читати також:  Чи допоможе пошук справедливості в подоланні травми війни

Будь-який обман, зокрема суспільно-політичний, базується на потребі широких народних мас бути ефективно й приємно обманутими. Всі масові запити на «щиру правду» зводяться до того, щоб інформація відповідала вашим власним політичним маренням, хоч би якою була клініка у них в анамнезі. А джерело інформації сприймається то достовірнішим, що приємніші відчуття викликає. Причина приємності неважлива. Можна просто романтичні вібрації, незалежно від того, в що це джерело одягнене чи наскільки роздягнене. Допитливих відсилаю до знакового доробку Вільгельма Райха.

У цьому місці зверніть увагу на вираз «масові запити». Бо індивідуальний запит на правду може містити в собі цілком раціональну потребу. Наприклад, покращити власний добробут шляхом монетизації правдошукацтва. Він, запит, може керуватися бажанням щирої, безкорисливої помсти. Або пошуку заслуженого місця в соціальній ієрархії. Матеріальна безкорисливість правдошукачів — теж цілком собі вагомий чинник. Бо підвищується особиста самооцінка (яка в анамнезі була через щось уражена), й ми називаємо це активною громадянською позицією, активізмом та іншими гарними словами. І ще десятки різних варіантів мотивації.

У кожному разі не буває особистих мотивів пошуку правди просто заради пошуку правди. Воно завжди «щоби щось». Бо окремо взята людина — усе ще дійсно досить розумна й практична істота.

Що більший масштаб, то радикальніше змінюється картина оцінкових суджень і їхніх причин. Кожна менша соціальна група (починаючи з сім’ї) має власну щиру правдоньку, пристосовану до гніздечка своєї локації. І звірену з чималим списком поточних потреб із забезпечення життєдіяльності. Група може називатися як завгодно красиво, прогресивно, революційно, толерантно. Що пафосніша назва, то зоологічніші причини її появи. Гарні назви теж є частиною стратегії взаємного обману. Пригадайте хоча б назви політичних партій і відповідність цих назв діяльності (якщо вона взагалі була).

Оскільки в нас зараз якась чудернацька пошесть приписувати відомим людям те, чого вони насправді не говорили, процитую далі з обережністю. Видатному німецькому вченому Герману Гельмгольцу приписують фразу, що коли б Бог йому доручив створювати людське око, то він, Гельмгольц, зробив би це значно краще.

Читати також:  Податкове пекло: Україна й досі входить до "пʼятірки" країн, які мають найгіршу у світі систему податків

Навряд чи пан професор, палкий шанувальник Канта, в Пруссії середини XIX століття висловлювався достеменно саме в такому атеїстичному ключі. Науковий факт: він вивчав фізіологію зору й розробив теорію акомодації людського ока. Це наука про те, як наша власна оптика фокусується на видимих об’єктах, роблячи їх чіткішими та впізнаваними. Гельмгольц вважав, що суб’єктивні образи не мають нічого спільного з властивостями предметів, на які ми дивимося, а становлять лише певні знаки, «ієрогліфи». Є вроджені механізми сприйняття, що породжують асоціації. Саме ці асоціації ми вважаємо достовірною інформацією про реальність.

Різні сучасні моделі масової комунікації (й чотири основні парадигми) по суті повторюють тезу про те, що фокусування на об’єкті сприйняття здійснюється за допомогою стереотипізації. Тобто ми не можемо побачити того, що категорично бачити не хочемо.

Кажуть, що індіанці майя не могли побачити чотири кораблі Колумба, бо в принципі й гадки не мали, що щось подібне, велетенське, може існувати. І бачили вітрила кораблів лише як хмари над морем.

До базових когнітивних спотворень, які впливають на запит правдошукацтва та результати, треба зарахувати міф про масову потребу в «критичному мисленні». Саме по собі у великих масштабах критичне мислення суспільству насправді не потрібне, бо воно руйнує засади суспільства, що виникає та формується на сукупності міфів і вірувань.

Якщо сумніваєтеся, пригадайте історію Сократа, який так задовбав своє суспільство насадженням критичного мислення, що воно запропонувало йому випити отруту, щоб не розбещував людей. Грецький тиран Пісістрат двічі вигравав демократичні вибори. Першого разу побив сам себе, а сказав, що то — конкуренти. Другого — просто возив (по виборчих дільницях свого часу) жінку, вдягнену, як богиня Афіна, й казав: «Афіна за нас!». Обрали, щоб ви не сумнівалися. Та й зараз обрали б теж.

У нас нині що не джерельце правди, то Гельмгольц. Налаштуєш свою оптику за їхньою порадою по-одному, й наче чітко бачиш, що уряд і його довкілля — збіговисько якихось малограмотних лакуз, невігласів і аферистів. Король теж уже виглядає не надто вдягненим.

Читати також:  Крафтове Різдво. Головна вечеря року

Послухаєш іншого — боневтік на боневтіку сидить і боневтіком поганяє. Заплющиш очі — а там твої загиблі друзі питають: «Ми що, за оце-от усе загинули?». Ясно, що там слова з іншого лексикону, але по суті саме таке.

Є кілька базових еволюційних речей, які варто не забувати для збереження психічного здоров’я людям із вищою освітою й претензіями на пошуки справедливості.

Історія ніколи нікого нічого не вчить. Ви можете її читати й поширювати скільки завгодно, але люди поводяться так, як поводяться. Це просто цікава белетристика, яка вміщується в одну відому фразу Екклезіаста: «Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. <…> Немає пам’яті про минуле, та й про те, що буде, не залишиться в пам’яті у тих, які будуть опісля».

Війна не змінює людей. Вона — універсальний проявник усього. Соціологія показує, що базові особисті налаштування до вторгнення й під час фактично не змінилися. Реально змінилися суспільно-політичні орієнтації, які є важливими, але вторинними для мотивації особистої поведінки. Війна знищує плюралізм, багатовекторність, різнокольоровість та інклюзивність, робить світ виразним, чорно-білим. Або з нами, або проти нас, іншого не пропонувати.

Ця параноїдальність не лікує шизоїдних побрехеньок довоєнного часу. Вона лише замінює одні на інші. Конспірологія є головною спокусою в часи війни та інших катаклізмів, але краще залишатися звичайним глядачем баталій шизотиміків і циклотиміків, аніж вишивати хрестиком власну гамівну сорочку.

Держава вшановує полеглих героїв, аби відкупитися від карми, бо велика кількість героїв — це насамперед бездарність планування, а потім уже характеристика нації.

Лава запасних гравців в урядовому кварталі не може складатися з видатних, талановитих і досвідчених людей, які мають власну думку. Таке тло шкодить чинним постатям. Принаймні, вони так думають і діють.

Якщо вам дуже сильно втирають про мораль, етику, історію та культуру, про всяк випадок перевірте кишені. Можливо, вас щойно обікрали. Гібридна демократія — вона така.

Вас може зацікавити

+ Поки нема коментарів

Додати перший