"Коли в мережу випливло те ідіотське відео про вдів, я жахнулася. Бо щодня як виконавчий директор Благодійного фонду "Мрія" я спілкуюся з тими самими вдовами, чиї серця розбиті на тисячі друзків. Вони живуть у безмірі горя і болю, вони змушені роками проходити крізь такі бюрократичні м’ясорубки, після яких не залишається сил розпочинати новий день. І я вже не уявляю, де брати такий же безмір любові, щоб склеїти хоч частину їхніх душ.
Люди дискутують про межі смішного, про неприпустимість жартів про втрати. Але я думаю, як так сталося, що зараз, під час війни, цей жарт про вдів став взагалі можливим?
Висновки невтішні. Ці люди, які втратили у війні найдорожче, – їх немає в публічному просторі. Про них не говорять. Немає їхніх історій. Немає їхніх проблем. Немає їхніх облич. Немає їхніх родин. Ніхто не бачить щодня їхні згаслі очі та зруйновані життя. Ніхто не знає, що вони чують, коли забирають тіло, коли оформлюють документи. Цього немає в Єдиних новинах. Це є тільки в їхніх групах, де вони діляться, підтримують одна одну, шукають способи продовжити памʼять про своїх найдорожчих, зцілити себе хоч трошки.
Ця їхня невидимість – прямий результат відсутності єдиної державної політики щодо родин полеглих чи зниклих безвісти Захисників. Ви скажете: "вони отримують виплати". Це єдине, що дійшло до публічного простору, єдине, що обговорюють. А чи знали ви, що отримання цих виплат – це шлях крізь пекельне бюрократичне горнило? Чи знали ви, що саме переживають ці родини, коли спілкуються з працівниками моргів, для яких їхній рідний, їхній найдорожчий, їхній коханий, їхній сенс життя – це просто одиниця, статистика? Як з ними говорять працівники деяких ТЦК, на яких покладається організація похорону? Що вони чують, коли місяцями ходять вимолювати якусь довідку у військову частину?
Психологічна підтримка людини у гострій стадії горя – про це навіть мова не йде. А от уколів у вигляді фраз "не побивайся, ти ще собі когось знайдеш", "та не так вона вже його і любила", "напередодні вони посварилися – так їй і треба", "ти гроші вже отримала?" – цього сповна. Аж з вершечком.
Додайте сюди поневіряння зі статусами. Зниклий безвісти за особливих обставин? – "вам треба йти в суд за посвідченням". Знаєте, що таке посвідчення? Це посвідчення, визнання "безвістно відсутнім" після чого рідні отримують лиш пенсію по втраті годувальника і пільгу на оплату комунальних послуг. І все. Взагалі все. Більше нічого. Хіба що фразу в очі: "жіночко, не заважайте нам працювати".
Немає державної політики, яка б системно підтримувала родини, чиї рідні віддали за Україну своє життя. Її немає ні в Міноборони, ні в Мінсоцу, ні в (простигосподи) Мінвету. Для установ ці люди роками – мов привиди. Ніби вони і є. Але вже не потрібні. Вони перетворюються на надокучливих прохачів, пільговиків, які ще мусять вибити ту кляту виплату. І це проблема, це велика проблема для громадян, для всієї країни, а в першу чергу – для держави.
Волонтери ідуть в ці родини, щось роблять, допомагають в міру своїх сил і можливостей. Я, спілкуючись із цими родинами, приїжджаючи до них з допомогою, щоразу повертаюсь до думки, що цього замало. Дуже мало. Це такий дріб’язок в тій прірві горя. Бо це не системно. Бо завтра ця вдова піде в міську адміністрацію щось оформити і чутиме невдоволене "у вас тут не так написано", "я не знаю, як правильно", "вчора усе змінилося, збирайте всі довідки заново".
Благодійні фонди, організації, волонтери можуть закривати якісь специфічні потреби, працювати точково. Ми не можемо підміняти собою державу. І так не може тривати вічно. Тому зараз я і вся команда "Мрії" беремо на себе зобов’язання напрацювати ту саму державну політику для родин, які втратили рідних. Давайте об’єднуватися і робити все для цього.
Держава в безоплатному боргу перед цими родинами, матерями, вдовами. Вони мають стати видимими для суспільства. Ми ніколи не зможемо зменшити їхній безмір горя, але маємо зробити усе, щоб вони відчували, що їм співчувають, їх розуміють, їх поважають, їх цінують.
Тоді жарти про вдів, недолугі репліки про виплати стануть неможливими в українському суспільстві."
Автор: Татуся Бо, українська дитяча письменниця, блогер, волонтер
(Джерело).
Вгорі: одне з місць почесних поховань Захисників і Захисниць на столичних кладовищах
+ Поки нема коментарів
Додати перший